Роман юрби - Шевчук Валерій
Щось його невдоволило, хоча твердо відав: учинив учора правильно. Рано чи пізно, а таке життя мало закінчитися, і він це знав уже давно. Добре, що так воно сталося, бо він, Вася Равлик, м’який і, коли б вона не вчинила з ним так паскудно, приймаючи отих вуличних кнурів, навряд чи знайшов би в собі силу з нею порвати. Вася згадав, як учора розправився із тими кнурами й усміхнувся. Йому заболіла губа, він почіпав уже зашерхлу ранку. А що, коли вона й досі сидить за дверима? Ні, він же її прогнав, зовсім так само, як проганяли її інші чоловіки, з якими жила, — вона до того, напевно, звикла. Отже, повернеться до своєї "мамки", щоб потім знайти ще одного такого дурного, як він, Вася Равлик. Ще один равлик танцюватиме біля неї, поки йому не набридне. "А що, коли вона й досі на ґанку сидить?" — знову подумав він і його аж заморозило: вже не мав злості її проганяти. Тоді він просто на неї не зважатиме. Хай посидить, а тоді й піде, — йому вже того досить. Вася Равлик потягся рукою до столика і захопив пачку сигарет — то були Раїні сигарети. Закурив, черкнувши сірником, і йому раптом запахло її тілом. Чудово якось запахло — аж зубами скреготнув.
— Чортиця, — пробурмотів. — Справжня чортиця!
Зіскочив із ліжка і побачив звалені в кутку постільну білизну, плаття і джинси. З-під джинсів висовувалися її туфлі. Йому знову стало мулько — подався на кухню. Припав до вікна, але на ґанку (його було видно звідси тільки частину) Раї не побачив. Вася Равлик вирішив вийти: сидить вона чи не сидить? Розчинив двері, але на ґанкові її не було. Він полегшено зітхнув. Ну от, слава Богу, все закінчилося. Треба буде частіше прогулюватися по Петровській, подумав Вася, може, й справді ще раз зустріне ту дівчину. Йому запекло в паху, і він подався стежкою за хату туди, де у нього був туалет. І раптом зупинився як укопаний. На яблуні, саме тій, де так любила загоряти, висіла на шнурку, на якому він розвішував білизну, Рая. Була зовсім гола, сіре її плаття валялося на траві. Ранкове сонце освітлювало її синє лице, висолопленого язика і чудове, молоде, до темного засмагле тіло. Вася Равлик схопився руками за обличчя і закричав.
1988 р.
Оповідка чотирнадцята
Полюбовне розлучення
1
Смердиха-молодша, в дівоцтві Марія Демиденко, рідна сестра Йонтиної жінки Вальки, вирішила розійтися зі своїм чоловіком, Юрком Смердом-молодшим, бо їй таке життя, як вона сказала Смердисі-старшій, у печінках сидить. Смердиха-старша подивилася тоді на невістку вовчицею і сказала кілька таких їдких слів, що Смердисі-молодшій не залишалося нічого іншого, як заплакати й утекти у свою половину хати; добре хоч те, що вони тепер жили цілком відокремлено: дві кімнатки з окремим виходом у старих і дві у молодих — незугарні сінці, покриті толем, були єдиним творчо-будівельним ділом на цій землі Смерда-молодшого, і він здійснив цього подвига років шість тому, в час єдиного за все їхнє життя просвітлення. Саме годі вони розділилися зі старими, Смерд-молодший урочисто поклявся не брати чортового зілля до рота, збудував сінці й почав наділяти свою жінку такими бурхливими ласками, що вона, лежачи гола й розмлоєна на розбурханому ліжку, навіть почала трохи вірити, що їй колись усміхнеться доля, їй навіть захотілося завести другу дитину; перша, Сашко, спала в цей час у сусідній кімнатці, й Марія, жахливо соромлячись, прошепотіла про те своє бажання так само розпаленому чоловікові, і, може, так воно й сталося б, коли б чоловік, тобто Смерд-молодший мав трохи більше чоловічої сили, але він уже в той вечір цілковито вичерпався і щасливо спав, навіть і в думці не кладучи, що свою жінку в той вечір до кінця так і не задовольнив. Отож Смердиха-молодша, впевнившись, що її сокровенне бажання до чоловіка не дійшло, поплакала, скільки їй хотілося, і хоч Смерд-молодший так і не прокинувся, але у якийсь спосіб був наповнений її негаційними струменями, вранці ще жінку поцілував і трохи помилував, але встав Сашко й не дав їм того діла докінчити, та й на роботу треба було бігти, бо в цей час Смерд-молодший цілком справно працював; але ввечері він з’явився сивий і майже непритомний, що недвозначно засвідчувало: їхньому щастю й добрій погодженості таки надійшов кінець… Про все це думала Смердиха-молодша, сидячи в хаті після пересварки із свекрухою — картала себе за те, що чомусь полізла до неї зі своїми болями, хоч твердо знала, що не знайде ніколи в неї співчуття, бо ніколи не знаходила. Цього тижня вона ходила на другу зміну, отож мала час посидіти в хаті й поплакати, хлопець був у школі, Смерд-молодший залишавсь у компанії п’яниць, які збиралися посеред великих куп сміття, що його сюди навезли з міста самоскиди і яке встигло обрости бур’янами та молодими деревцями; він прилізе додому не раніше як пізно ввечері (Смерд знову покинув роботу, і в думці не кладучи шукати нову), а може, й не прийде, а залишиться у бур’янах після всього, що між ними сталось. Власне, може, все Смердиха-молодша й пережила б, як переживала вже не раз, коли б не історія, яка переколотила її всю: півгодини тому, виходячи з дому із відром помий, вона виразно почула в бур’янах, де засідали п’яниці, а між них і Смерд-молодший, жіноче кудкудахкання, що безперечно свідчило: п’яниці привели в своє коло маруху, а може, й не одну. Марія задубіла і простояла б зі своїм відром вічність, коли ж до неї спокійнісінько підійшла, тримаючи на повідку собацюру, куца Наталка, яка миттю змикитила, чого Смердиха-молодша нерушно стовбичить перед бур’янами, навіть не виливши із відра помий, чому в неї таке бліде лице і страшненькі очі, — куца Наталка поблажливо і співчутливо всміхнулася і спитала, ніби й не знала того:
— Твій тоже у тому котлі?
Марія тільки повела в її бік очима.
— Да, — сказала куца Наталка, стримуючи пса, який поривався обнюхати Смердиху-молодшу. — Сьогодня вони туди дві марухи привели.
— Хто привів? — видихнула Марія.
— Ну, не твій же. Єва й Партизан привели.
— Єва вже марух водить? — неймовірно здивувалася Смердиха-молодша, чим видимо потішила куцу Наталку, бо та закудкудахкала зовсім з тими самими інтонаціями, що й марухи в бур’янах.
— Нє, про Єву тут сомнєній нема — він бідолашка, — сказала куца Наталка. — Це їх Партизан десь підхопив.
— А мо’, вони заразні? — з тим-таки жахом сказала Марія.
— А шо ти думаєш? — строго сказала куца Наталка. — Іди лучче забирай звідти свого, бо ще принесе додому чорті-шо!..
Оце й стало причиною вибуху, який повів за собою всі інші події цього погожого травневого дня з його сонцем навпереміж із дощами, саме тими, від яких гінко росли бур’яни, а може, бур’яни так гінко росли, бо саме тоді бахнув Чорнобиль; городина ж росла погано, бо пізніше, влітку, жовтіло і в’яло огірчане гудиння, зате пишно розростався чорнобиль, уже з маленької літери, вигналися ще й гігантські лопухи, аж діти зривали листки й носили ніби парасолі, а коли мочило, то ті листки й справді ставали їм за парасолі.
Смердиха-молодша не була з нерішучих, не раз їй доводилось, як уже оповіщалось у цій книзі, тягати свого милого до безтями п’яного, через що вона, так; і не виливши помий, героїчно кинулася в бур’яни, за нею метнулася куца Наталка із псом, який одразу ж почав рватися й гавкати (не могла ж вона пропустити, щоб не побачити такого "кіна"), вони вдерлися у логово п’яниць, яке було вимощено бур’янами, і тут Марія побачила таке, чого не сподівалася ніколи побачити поки віку її: якраз навпроти сидів Смерд-молодший, і його обіймала за плечі така почвара в ясіночому образі, яких вона ніколи не бачила. Уздрівши жінку, Смерд-молодший побілів як полотно, вирячив очі десь так само, як це робила вона, Марія від того ще більш осатаніла і, схопившись за відро, облила маруху й свого коханого, а потім почала товкти тим відром раз маруху, а раз чоловіка, маруха верещала й відбивалася, а Смерд-молодший якось дивно перевернувся через голову і кинувся з бур’янів, але з ходу перечепився через шматок арматури фігурного профілю, який стирчав із землі й на якому висіла авоська з порожніми пляшками. Пляшки задзеленчали, ззаду радісно гавкав пес куцої Наталки; сама вона взялася руками в боки й щасливо кудкудахкала; друга маруха кинулася обороняти подругу, за що дістала відром по голові й сіла там, де стояла; з очей у неї покотилися сльози, які розмивали вульгарно накладений грим, через що попливли по її щоках чорні, червоні й сірі патьоки. Решта п’яниць піджукували Марію, тільки Єва сказав, виплюнувши заслиненого недопалка:
— Даремно ти його, Мань, бйош! Ета она хотіла, а он отказувався…
Але та умиротворяюча інформація не дійшла до вух Смердихи-молодшої, принаймні вона досягла того, що маруха, яка залицялася до її чоловіка, з вовчим виттям кинулася навтьоки, а за нею побігла її подруга, діставши ще раз відром по спиняці, від чого глухо гупнуло, ніби била Марія по порожній бочці. П’яниці й не подумали захищати своїх марух, а тільки весело шкірилися, тільки Єва прорік, кривлячи рота:
— Да, розгон демонстрації. Капіталістіческі штучки!..
— Молодець, Маріє, молодець! — казала куца Наталка, ведучи однією рукою під руку розхвильовану й досі роз’ятрену Смердиху-молодшу, а другою пса, попустивши повода, через що пес зумів обнюхати Марію і навіть лизнув її праву литку. — Так йому й тра, кобиляці! А тим лярвам тоже добре дала!.. Гнать їх отцюдова тра, паскуд, щоб духом сифілісним не пахли, курви! Коли б вони тобі шо зробили, я на них собаку натравила б, їй-бо!
Але Марія вже вичерпалася. Йшла і схлипувала, тож куца Наталка випустила її руку, тим більш, що помітила; пес надто вже багато уваги виділяв сусідці, лізучи їй навіть під поділ.
— Ах ти безвстиднику! — крикнула куца Наталка і смикнула пса аж так, що той ледве не вдавився на ошийнику. Смердиха-молодша використала цей момент, відірвалася від Наталки й побігла, вимахуючи помийним відром; куца Наталка не могла не помітити, що відро те зовсім погнулося, знати добре ним Марія поорудувала. Смерд же молодший у цей час сидів на траві біля річки й малодушно плакав, був-бо сильно підхмелений, а після всього, що сталося, не знав, як і додому повертатися. До нього з бур’янів виліз, як ведмідь із берлоги, червоний, одутлий і тлустий Єва, він сів і обійняв приятеля.
— Брось, Смерд, какось воно перемелиться! — сказав він.
