Роман юрби - Шевчук Валерій

Йому потрібно спуститись із гори, думав Вася Равлик, і понад річкою, де стежка, котра тоне в бур’янах, податися до гирла Кам’янки. Тут розрослися пишно бур’яни на земляних купах, що їх навезли будівники тетерівської набережної і забули прибрати, — Васі Равлику не важко буде між них заховатися. Щоб зайти до власного обійстя, він мав проскочити шматок вільного простору біля двох наглухо зачинених туалетів, до яких весь час течуть пожильці комунального двору навпроти. Відчиняють замкнуті туалети дротяними гачками, ховаються за дверима і надовго там пропадають. Потім злодійкувато виринають з отхлані, зачиняють двері дротяними гачками, невідь-чому озираються і чимчикують у свій двір, де стоїть із п’ятеро хат, в яких живе з двадцять п’ятеро сімей, а що туалетів тільки два, то вся сотня людей, котрі живуть у комунальному дворі, зранку до вечора один за одним пливуть до туалетів і відпливають назад, ніколи, однак, не творячи біля тих напівмістичних закладів черги. Оце місце пройти Васі Равлику було найтяжче, тож він довго сидів у бур’яні й таки дочекався принагідної хвилини: в небі над околицею зовсім низько полетів вертоліт. Відтак усі статуї від хат на мить припинили стежити за Васиною хатою, а всі пожильці комунального двору, котрі були на вулиці, ті, що пливли до туалетів, і ті, котрі поверталися, також зупинилися, задерли голови й завмерли — Вася Равлик і використав цю мить, шугнув через дорогу і вже був у бур’янах рідних, він би сказав, бур’янах власних, бо росли-таки на його городі.

У дворі було тихо. Сонце тільки заходило — ніхто з бахурів поки що не зважиться зайти до Васиного двору, адже всі знали про статуї біля хат, дехто з тих лобурів був жонатий, а серед статуй стриміли і їхні жінки; окрім того, всі добре знали про підзорну трубу рябої Надьки; сама Рая, певне, зараз спить або ж лежить у ліжку й палить сигарету, і вона спатиме доти, поки не розбудить її перший лобур, якому найбільше не терпиться. Та й коли вона не спить, то прийме лобура так само спокійно, затовче в попільниці сигарету, а може, й не затовкуватиме, а тільки ляже горілиць і докурить сигарету вже під лобуром. Отже, Вася мав ще досить часу, він заліг у бур’яні і змочив слиною зап’ястя, бо, пробираючись сюди, трохи попіксь у кропиві, закляв руки під голову й задивився в ясне небо, на якому вже починали палати малинові хмари. І йому стало нестерпно гірко від того, що його життя таки порушилося, що йому треба отак ховатися, що йому доведеться мститися на лобурах, що йому таки доведеться прогнати Раю, хоч іще вранці він і не думав про те. Його печально захитало, і малинові хмари в небі випустили із себе синій дим, ніби тліло там велетенське багаття, а в голові у Васі все ще було темно, темно було і в грудях; ні, не кипів він зараз і не спалювався, як спалюється оце зараз небо, а лишався спокійно-холодний, отже, єдине, що чинив — чекав і чекав. Заплющив очі: повіки були червоні, й на якийсь час вимкнувся зі світу, а коли очуняв, сутінки стелилися над землею, стояли під яблунями й під грушнями, заповнювали проміжки між стеблами бур’яну й кукурудзиння. Хтось відчинив хвіртку, і Вася Равлик прикипів поглядом до ще видної постаті — був то Шурка Кукса. Щурка озирнувся, як кіт, котрий готується напакостити, і за мить сховавсь у домі. Вася Равлик затремтів. Подумав, що найлегше зараз заскочити в дім, схопити того кота й добре відлупцювати, а тоді й викинути вслід за ним за двері й чортицю, але ряба Надька виразно сказала йому, що ходить до неї лобур не один. Отож Вася Равлик закусив губу, але кров йому потекла до підборіддя, і стоїчно вичекав, поки Шурка Кукса вийде з дому. Шурка пробув там довгенько. Зрештою, рипнули двері, й Вася Равлик уціпився руками в куща кропиви, бо ледве стримався, щоб не кинутися на того ситого, задоволеного й бридкого котяру і не розшматувати його на місці. Кропива його вжалила і це дало змогу всидіти-таки на місці, тим більше, що саме в цей час у двір зайшов Віталій Корж, який колись допомагав йому ловити, чи, власне, впустити коропа.

— Васька вдома? — спитав Корж, ніби й справді прийшов до Равлика.

— Чи ж ти до Васьки прийшов? — реготнув Шурка Кукса. — Іди, вона вже дає.

— Ну ти! — наїжачився Корж. — На шо ти намікаєш?

— На те, що ти до чортиці прийшов, а не до Васьки, ге-ге! — зареготав Шурка Кукса — Іди, вона вже дєйствує.

— Брось ти ето, Шурка, — сказав Корж. — Я до Равлика прийшов. І чого ти мені тута вказуєш? І чого сам тут крутишся?

— Рибку ловлю, — сказав Шурка Кукса, знову розреготався й подався до хвіртки.

Корж роззирнувся, підійшов до хвіртки, визирнув на вулицю, а тоді моторно скочив на ґанка. Рипнули двері й ковтнули Коржа, як ковтали тільки-но Шурку. Він вийшов хвилин через двадцять — Вася Равлик ніколи не переживав таких лютих мук. Так, ніби хтось засунув йому через горло в нутро жмут кропиви і немилосердно там нею стьобав. Сльози покотилися йому по щоках, але й цього разу витерпів. Корж спокійно запалив сірника, і Вася побачив його сите й задоволене лице — усміхався, закушуючи цигарку. Зарипів під ногами пісок — Корж розчинивсь у темряві, хіба коротко кашлянув. Знову запала тиша — черговий зальотник з’явився не від вулиці, а з двору, очевидно, проліз сюди так само, як недавно Вася Равлик. Було вже темно, і Вася його не впізнав. Тінь метнулася до ґанку і за мить сховалась у дверях. Тоді Вася звівсь у бур’янах на повний зріст — більш витримати таких тортур не мав сили. Так само нечутно прослизнув у напіврозчинені двері, тихо зачинив засува й навшпиньки подавсь у хату.

— Хто там? — почув він голос, який відразу ж упізнав — був то Олексій, сусід, котрий жив побіч Васі Равлика.

Вася клацнув вмикачем. На розстеленій постелі лежала у звичній позі Рая, а біля неї зі спущеними штаньми сидів Олексій. Рая заверещала, скулилася у грудку, захистилася руками, а Вася Равлик, як тигр, кинувся на Олексія. Той рвонувся навтьоки, але зашпортавсь у власних штанях і впав. Вася Равлик бив його по чому попало руками й ногами. Олексій рвонувся з-під нього і кинувся до виходу. Вдарився об зачинені двері, Вася Равлик наскочив на нього, як оса, і знову почав гамселити. Олексій був більший і гладкіший Васі Равлика, але й досі не міг одійти від несподіванки, тож затулився руками й мовчки приймав Васині несамовиті тумаки.

— Пусти, Вась! — сипів він. — Ну, ніколи більше не буду! Ну, не вбивай!

Правою рукою шастав по дверях, об які впирався, надибав на защіпку й відкинув її. Вася Равлик щосили садонув його в пах, і Олексій з ревом вивалився на ґанка. Перекотився через голову і, тримаючи в руках штани, з підвиванням побіг до хвіртки.

— Вб’ю заразу! — кричав на ґанку роз’юшений Вася Равлик. — Не попадайся мені на очі, бо як вошу розчавлю!

Олексій виваливсь у хвіртку, хоч міг би податися до себе через города і зник у темряві. Вася Равлик тремтячими руками совав собі до рота сигарету. Ламав сірники й тільки з десятого припалив. Важко віддихував і ковтав дим. Чув спиною освітленого квадрата дверей, освітлені сіни, освітленого квадрата прохідної кімнатки й кімнати більшої. Повернувся на закаблуках і хряснув за собою дверима. Рая все так само сиділа скоцюрблена на постелі, затуливши руками обличчя, й дрібно трусилась.

— Не бий мене, Вась! Не бий! — зажебоніла вона.

— Ти, чортице! — засипів Вася Равлик. — Чого тобі бракувало? Я тебе, заразу, вдягнув, годував і поїв, дрихла тут цілими днями — то це треба ще й тічки сюди наводити?

— Вони самі приходили, — сказала вона схлипуючи.

— А ти не могла віднадити?

— Нє, — сказала. — Вони приходили.

Тоді він схопив її за волосся і скинув на підлогу. Вона скулилася у ногах і трепетала, згорнута калачиком.

— Одягайсь і забирайся! — гостро сказав.

— Не жени мене, Вась, — зажебоніла тонко. — Побий, а не жени!

— Ні, я вже тобою ситий, — кипів Вася Равлик. — Одягайсь і забирайся!

— Я не хотіла! — сказала вона. — Вони приходили, а я не хотіла.

— Забирайся! — тонко заверещав він.

Тоді вона впокорилася. Пішла до шафи й витягла своє сіре плаття, те, в якому сюди прийшла, — Вася аж очі роздер, адже казала, що те плаття залишила в мамки! Накинула його на себе, тоді підійшла до стільця, де висіло плаття нове, розстебнула тремтливими руками кишеньку й витягла помаду, маленького гаманчика і тушового олівця. Зирнула на Васю великими, болісними очима.

— Не проганяй мене, Вась, — прошепотіла. — Ти ж не казав, що не можна.

Він мовчки показав їй на двері. Тоді вона знову пішла до шафи й витягла звідти старі поношені туфлі, які начебто теж в мамки залишила. Взулася і знову стала, дивлячись на Васю.

— Не проганяй мене, Вась! Мені нікуди йти!

— До мамки підеш. На Мальованку!

— Мамка мене битиме, — сказала печально.

— І є за що! — ревнув він.

Вона пішла. Якось розбито, похилено, пригноблено. Але ще раз зупинилася.

— То мені вже ніколи не приходити?

— Ніколи! — крикнув він. — Забирайся, щоб я ноги твоєї не бачив!

Знову здригнулась усім тілом, ніби він ударив її, і пішла. Відчинила двері, ще раз зупинилась, а тоді й сховалась у темряві, яку перед собою відслонила.

Тоді Вася звалився на підлогу в тому місці, де стояв, і раптом заридав. Заридав, бо несила йому було все це витримувати, бо мав він, зрештою, незле серце і сам не був злий, але й сили в нього, Васі Равлика, небагато. Товк лобом об давно нефарбовані дошки підлоги, аж підвивав, кусав губи й мочив слізьми ту підлогу, аж доки не вичерпався до решти і не завмер витягтись. Відчув, що підлога холодить його, що вона його заспокоює, що й сам він тверезішає й поступово приходить до тями. І разом з отим отверезінням прийшла йому до тями ще одна думка, ніби він не все ще зробив, аби навіки витравити з себе всі ці кілька місяців, які прожив разом із Раєю, змити чи зірвати з себе відчуття її в себе на вустах, на грудях, руках, ногах, скинути її з себе, як панциря, убити її присутність у кожній своїй клітині, в крові, шкірі, м’язах, очах, в системі запахів. Ще не мав права безвільно розлежуватися, бо не відпочивати йому треба, а довести до кінця своє діло. Ще ж бо існують у цій ночі Віталій Корж і Шурка Кукса, яким ще не сказав він свого слова. Тільки тоді повернеться спокійний додому, як людина, котра виконала неприємного, але необхідного обов’язка, і тільки тоді він зможе заснути.