Роман юрби - Шевчук Валерій

Вікно відчинялося всередину. Смерд сів на підвіконні й озирнув світ — ридали солов’ї з того боку річки у верболозах і стояв над річкою туманець, хоч уже давно не ранок. Зістрибнув із вікна і ще раз перевірив, чи на місці троячка, бігцем подався в місто, навіть не помітивши біля каменя й колонки власної матері, оточеної, як матка бджолами, вуличними кумасями.

5

І як тільки сховався він із очей, з кущів виступив Партизан та й швиденько, щоб не помітили його від каменя, югнув у хвіртку до Смердів. Сміливо відчинив двері і вже з сінець чемно постукав у хатні.

— Заходьте! — гукнула Марія.

Сиділа біля столу, якась і справді осмутніла й притихла, і Партизан весело ошкірився.

— Драстє! А твій де?

— Мого в мене вже нема, — гостро сказала жінка. — Він живе там! — вона показала на забиті двері. Партизан двигнув туди.

— Тут нема проходу, — сказала Смердиха-молодша — Він через вікно ходить.

Партизан присвиснув і присів на стільця.

— То в тебе освободилося мєсто? — спитав, показуючи зуби.

— Освободилось, та не для тебе.

— А чого? Хіба я не мужчина?

— Досить мені босяків.

— Ну, ти мене не обіжай, — сказав Партизан. — І не рівняй до того кодла. Вони — тунеядці, а я робочий чоловік, зарплату маю. То в мене жизня не состоялась, так ска’ть, то я до них і заскакую, а коли б мені женщина така, як ти, — ноги моєї в тому кодлі не було б. Я б тобі дворик і хату як лялечку зробив би. Возьми на спитательний строк. Ну, на тиждень. Зразу тобі сотню кладу, ну і всьо такеє прочеє…

— Не мороч мені голови! — сказала жінка — Все тобі смішечки.

— Нє, я серйоз. Надоїла собача жизня, їй-бо! В печінках сидить.

— А мені ваш брат у печінках сидить. Іди до своїх марух!

— Думаєш, я тих марух трогав? На який вони мені чорт, може, вони заразні. Не такий я дурний, щоб погану болєсть прихопить. Даремно про мене так думаєш. Це твій Смерд — дурак; не лізь, кажу, бо ще всякого сволоцтва наберешся. А мені всьо’дно, каже дурак. Нє, я таких, як твій Смерд, не пунімаю.

— Ти ж їх сюди привів?

— Конешно, — оскалився Партизан. — Бо вони бутилку мали. А та брашка пристала до мене: ти робочий, то купи випить. А я не дурак, щоб на всякого тратиться. Вони мене самі, чувихи, зачепили: де, кажуть, тут мона харашо, з удобствами випить. Вам ресторан, кажу, дєвочки? Ресторан. Ми тоді з Євою були. Ну, й привели у компашку. Шо, думаєш, брешу?

— А мені все одно: брешеш чи ні. Вимотуйся, Партизане!

— Як хоч. — Партизан устав. — А ти про те, що я сказав, подумай. Я серйозно. Возьми на спитательний строк.

— Іди ти! — мовила вона.

— Іспараюсь, — сказав Партизан. — Нє, ти подумай. Така ти мені приятна.

— Зате ти мені не приятний, — сказала Марія, і Партизан посунув у двері, задоволено либлячись.

І так стало їй після того самотньо й порожньо на душі, що вона стукнула кулаками об стола й заплакала. Обвела поглядом кімнату: не кімнату, а барліг, така була убога й занедбана, а ще після поділу. Цілий вік тягла жили: бігала на роботу, прибирала, прала, готувала їсти, утримувала сина і свого лоботряса, і все для того, щоб усе поламалося. И справді не хотіла законного розлучення, бо тоді б старі виїли її з хати — де б вона з хлопцем поділась. Обтирала б чужі кутки, бо прописана вона в приватному секторі, а таким квартир не дають. Спокою вона хоче, самого спокою, щоб жити як люди і в люди сина вивести — он уже й школу кінчає, щоб не дивилася так спогорда на неї сестра з Йонтою, щоб не перешіптувалися в неї за спиною сусідки — хай їм усім колька в бік! Через це й придумала це полюбовне розлучення. Принаймні тепер зможе скласти якусь копійчину, бо цей її мурло все пропивав і все проциндрював. Він, правда, плохий, її не ображав, радше вона його, але від того їй не легше. Отож сиділа й ревла, й губила на стола рясні сльози, бо ще це друге одоробло прителіпалося зі своїм ідіотським жениханням. Зирнула на годинника й ахнула: в неї нічого не зварено й не прибрано, а Сашко через кілька годин прийде зі школи. Вона йому ще нічого не казала, і це теж нелегка річ. Марія кинулась у сінці й стала мотатися звідти й до хати: на плиті вже кипіло і шкварчало, швабра ходила по підлозі, віник вимітав пил та сміття, вже знаходили свої місця речі і її "барліг" почав набирати затишного вигляду. Витирала, терла, стелила, кришила, чистила, смажила, переставляла, заправляла, підправляла, розставляла, прикрашала — і це все в якомусь гарячковому танці, з якого вирвалася хіба аж коли гримнули сінешні двері і в них став із сумкою за плечем Сашко.

— Сьодні в мене дві п’ятірки, мам! — радісно сказав, бо знав, чим потішити матір. Мати кинулася до нього з поцілунками, але він був для цього надто великий і відвівся. Тим більше, що п’ятірок тих і в помині не було, а тільки трійка й четвірка. Але звик уже брехати матері, бо знав: коли хвалиться п’ятірками, вона дає ще й карбованця за кожну і ніколи після того не дивиться в його зошити та щоденники; зрештою, й щоденника для оцінок він учителям давно не дає. Підійшов і смикнув двері, забиті двома великими цвяхами, — здивовано повернувся до матері.

— Що таке, мам?

— Нічого, нічо! — заусміхалася та крізь сльози. — Там тепер папка буде, а ми з тобою тут. Так ми з ним рішили: не можу я жити з п’яницею та босяком.

І вона знову кинулася до сина, обійняла його, обілляла слізьми, приказуючи крізь ридання:

— Не будь, як папка твій непутящий! Немає він ні совісті, ні честі, а живе як блудящий пес. Не будь такий!..

Але вона йому так часто казала ці слова, що вони давно вже на нього не впливали.

— Та що ти, мам, хіба я не знаю! — сказав юнацьким баском і вивільнився з її обіймів, бо ж не розкаже він, що в бур’янах між куп сміття є місце не тільки для старих, а й для молодих, отож і вони зробили там з хлопцями притончик, часом там випивають і ріжуться в карти, і йому, Сашкові, здебільшого на карти щастить, і мають вони там дві марушки, з якими не раз злягалися, навіть робили те по черзі — і це так цікаво, що коли згадує потім, у нього серце колотиться, отож і сьогодні він дочекається, щоб мати пішла на роботу, бо й сьогодні їхні марушки обіцяли прийти, і вони робитимуть те саме; і зовсім од того, що робить, не стає він поганший; зрештою, і батько його не краде й ні на кого не нападає, хіба на роботу не хоче ходити й компанії любить.

— Де ж я буду уроки робить? — спитав невдоволено, коли поїв.

— Я твого стола папці віддала, — винувато сказала мати. — Поки що за цим посидиш, я потім куплю, ну, потерпи трохи, синулю…

— Треба своє місце мати для уроків, — сказав Сашко.

— Матимеш, матимеш, — запобігливо обізвалася. — Це поки що.

Засопів, але нічого не сказав і почав розкладати книжки на великому столі — робив це поважно, неквапно.

— Після школи відпочив би, — сказала мати тим-таки запобігливим тоном.

— Зроблю уроки й погуляю, — сказав Сашко. — Ніколи мені зара відпочивати…

Вийшла з дому заспокоєна й потішена синовою старатливістю, а біля річки у верболозах ридали солов’ї, тонко пахли в обійсті вже майже перецвілі бузки, та й жасмин розквітав, і літо вже йшло на землю, зелене й молоде, літо з квіту. Й було б уже, здається, все добре в неї, коли ж побачила на стежці свекруху, замотану в хустку і в вовняній кацавейці поверх линялого халата, а ще й у капцях на босу ногу, оторочених хутром, як і кацавейка. Свекруха поблискувала ґудзичками-оченятами, що їли Марію й проїдали, а вуста зробилися такі тонкі, що й видно їх не було.

— То це вже ти з чоловіком розділилася? — спитала свекруха.

— Самі знаєте, — відказала невістка.

— А хто його, лобура, годувати буде?

— Мені яке діло? — мовила невістка — Годуйте ви, коли такого виростили.

— Не я виростила, а ти його такого зробила! — закипіла свекруха. — І чого б я його годувала — він уже самостоятельмий, — тоненько додала, і це було лихим знаком, коли так тоненько починала говорити. — Да, і жонатий він!

— Припече, то на роботу піде, — сказала невістка.

— А як не піде?

— То хай здихає з голоду. Або іде красти. З мене досить.

— І це ти, в чужу хату утелющившись, а хазяїна в малу комнату виперши, а собі велику взявши, таке смієш казать? — вже зовсім тонко пропищала свекруха.

— Смію, бо я годувала вашого лобура шістнадцять літ, — все ще спокійно мовила Марія.

— Годувала, а за те мала де жить! — вигукнула стара.

— Е, дайте мені спокій — на роботу мені пора, — невістка спробувала обійти свекруху. Але та стояла на стежці, як стовп, ще й руки розвела, щоб не пропустити невістки.

— Так ти від мене не відкрутишся! — сказала. — Коли така ти цяця і не хочеш з моїм сином жить, коли ти з ним розійшлася, то забирай свої манатки й вимотуйся, бо ти тепера нам ніхто. Я міліцію викличу і тебе випруть з моєї хати в два щота!..

Тоді Марія зціпила зуби, очка в неї стали майже такі, як у свекрухи, та й подобати вона на неї стала, і крізь ті зціплені зуби вона не проказала, а прошипіла:

— Нічого мені не зробиш, стара сучко, бо я з твоїм виплодком не розведена через суд і поки що його законна жінка. І хата не твоя, стара сучко, а твого чоловіка і ти тут така ж приймачка, як і я. І лучче мене не задирай, бо я тобі останнє волосся на голові вискубу. Зійди з дороги!

Тоді Смердиха-старша заломила руки й ударила ними об поли, а з рота в неї почали вириватися зойки, чи лемент, чи лайка, чи все разом, і побігла вона, як качка з перебитим крилом, до Смерда, котрий плів сіточку й дивився на затуманене сьогодні плесо річки, на якому позастигали сині й чорні човни і ніби в смолі варилися разом із сіро-шоколадними рибалками.

— Нє, ти послухай, послухай, що мені та лярва сказала! — заверещала Смердиха-старша в той час, коли молодша притьма тікала із власного двору. — Нє, ще такого не було, ой господоньки!

— Згинь, сатано! — погрозливо сказав Смерд-старший, бо не до баби йому було й не до баб’ячих сварок. — Я вже сказав тобі раз і навсіда; немає в мене сили на вашу колотнечу.

Тоді Смердиха-старша завила як вовчиця й побігла, ніби качка з перебитим крилом, на вулицю, де вже постійно перебувала чесна компанія вуличних пащекух, адже не щодня на околиці відбуваються такі цікаві події; отож, аж тремтячи з цікавості, вони начікували оту качку з перебитим крилом, а та качка дорогою ячала й каркала, бо вже ніяк не могла себе стримати, а Смердиха-молодша в кінці вулиці була десь така, як метелик, а може, й менша.