Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Капрал плюнув:

- Йому дали навмисне дуже заржавілий карабін, щоб навчився чистити. Отож він тер його, як пес сучку, але якби навіть купив клоччя ще на два кіло більше, то все одно нічого б не вийшло. Чим більше він його чистив, тим було гірше,- залізо ще більше іржавіло, а на рапорті цей карабін переходив з рук у руки, й усі не могли надивуватися - сама іржа. Наш капітан, бувало, йому казав: «З вас, пане редакторе, ніколи не буде солдата. Ідіть краще повісьтеся з сорому, годі даремно хліб солдатський жерти». А той з-під своїх окулярчиків лише сліпаками блимав. Для нього було велике свято, коли обходилося без гауптвахти або казарменого арешту. В такий день він звичайно пописував до газет ті свої статейки про знущання з солдатів. Якось зробили в нього в чемодані обшук. Ото книжок там було! Усе про роззброєння та про мир між народами. За це він помарширував аж у гарнізонну тюрму, і відтоді ми з ним уже не псували собі нервів. Аж ось несподівано він знову з’явився в канцелярії, посадили його пайки виписувати, щоб не зустрічався з солдатами. Ось так і перевівся наш інтелігент на циганський пшик. А міг бути хіба таким паном, коли б через свою дурну голову не втратив права однорічника. Лейтенантом міг би стати.

Капрал зітхнув:

- Навіть тих складок на шинелі не вмів заправити і аж з Праги виписував різні там водички та всякі мастила чистити гудзики, та йому це помагало, як бабі кадило, все одно кожний гудзик був рудий, як Ісав. 248 Але гавкати вмів добре. Коли сидів у канцелярії, то нічого іншого не робив, тільки філософію розводив. Його й раніше до цього тягнуло. З язика, як я вже казав, не сходило слово «людина». Одного разу, коли він мудрагелив над калюжею, куди на команду «лягай» мав гепнутися, я сказав йому: «Коли ви ото завжди починаєте базікати про людину і про багно, я пригадую собі, що людина була створена з багна і вона тоді носом не крутила».

Висловившись, капрал почував себе дуже задоволеним і, посміхаючись, чекав, що на це скаже однорічник, але замість нього озвався Швейк:

- Ось за таке саме, за такі причіпки свого часу в тридцять п’ятому полку якийсь Конічек заколов себе і капрала. Про це писав «Кур’єр». 249 Капрал мав на тілі щось із тридцять колотих ран, а з них понад дванадцять смертельних. Вояк потім сів на мертвого капрала і, сидячи на ньому, прохромив себе. Інший випадок трапився кілька років тому в Далмації. Там капрала зарізали, і до сьогодні не відомо, хто це зробив. Це залишилося таємницею, знають тільки, що того зарізаного капрала звали Фіала і він був з Драбовні, біля Турнова. Потім я чув ще такий випадок: одного капрала Рейманека з сімдесят п’ятого полку...

Приємну розповідь перервало гучне кректання на лавці, де спав старший фельдкурат Лаціна.

Отець фельдкурат прокинувся в усій своїй красі й гідності. Його пробудження супроводилось такими ж самими явищами, як ранкове пробудження молодого велетня Гаргантюа, що його описав старий веселий Рабле.

Старший фельдкурат пускав вітри, гикав і голосно позіхав. Нарешті сів і здивовано спитав:

- Хай йому чорт, де це я?

Побачивши пробудження начальства, капрал дуже покірливо відповів:

- Насмілюсь доповісти, пане обер-фельдкурате, ваша милість зволять бути в арештантському вагоні.

Спалах здивування промайнув на обличчі преподобного отця. Хвилину він сидів мовчки й напружено роздумував. Та марно. Між тим, що він пережив уночі і вранці, і пробудженням у вагоні з загратованими вікнами було море забуття.

Врешті фельдкурат спитав капрала, який усе шанобливо стояв перед ним:

- А за чиїм наказом мене теє, так би мовити...

- Насмілюсь доповісти, без наказу, пане обер-фельдкурате.

Священик підвівся, почав ходити поміж лавками і бурмотіти, що справа, мовляв, для нього неясна.

Потім сів знову і спитав:

- А куди ми, власне, їдемо?

- Насмілюсь доповісти, до Брука.

- А чого ж ми їдемо до Брука?

- Насмілюсь доповісти, туди перевели весь наш дев’яносто перший полк.

Отець духовний знову почав напружено думати, що ж це з ним сталося, як він потрапив у цей вагон і чому їде до Брука саме з дев’яносто першим полком, у супроводі якогось конвою.

Він уже настільки очуняв після пиятики, що розпізнав однорічника, тому й звернувся до нього з запитанням:

- Ви як інтелігентна людина можете мені пояснити без довгих розмов, не замовчуючи нічого, як я опинився серед вас?

- Дуже охоче,- приятельським тоном сказав однорічник,- просто ви вранці на вокзалі під час посадки в поїзд пристали до нас, бо були трохи під градусом.

Капрал суворо поглянув на однорічника.

- Ви,- провадив той,- просто впхались у наш вагон, і все. Лягли на лавку, а ось цей, Швейк, поклав вам під голову свою шинелю. Під час контролю на попередній станції вас записали у список офіцерів, які їдуть поїздом. Вас, так би мовити, офіційно виявили, а наш капрал через це піде на рапорт.

- Так, так,- зітхнув отець духовний,- значить, на найближчій станції я мушу перейти до штабних вагонів. А обід подавали, не знаєте?

- Обід буде аж у Відні, пане фельдкурате,- втрутився капрал.

- Так це ви поклали мені під голову шинелю? - звернувся отець духовний до Швейка.- Щиро вам дякую.

- Я не заслуговую на подяку,- відповів Швейк.- Я зробив так, як повинен робити кожний вояк, коли бачить, що його начальник не має нічого під головою і що він трохи ніби теє-то, як його. Кожний вояк повинен шанувати свого начальника, хоч би той був навіть в інтересному стані. В мене великий досвід з фельдкуратами, бо я ж був денщиком у пана фельдкурата Отто Каца. Це веселий добросердий народ.

З похмілля після вчорашньої пиятики старший фельдкурат відчув приплив демократизму. Видобувши сигарету, він подав її Швейкові:

- Запали й пахкай. А ти,- звернувся до капрала,- підеш, як тут кажуть,