Мобі Дік - Герман Мелвілл
- Озерянина? З Буффало? Пробачте, а що це таке - озерянин? І де оте Буффало? - спитав дон Себастьян, підводячись у своєму гамаку з трав’яної мати.
- На східному узбережжі нашого озера Ері, доне… Але потерпіть трохи, будьте ласкаві, я все поясню у свій час. Так ось, сеньйори, цей озерянин плавав на бригах із прямими вітрилами, на трищогловиках, що не дуже поступаються розмірами й міцністю будь-якому з тих суден, котрі відпливають із вашого старого Кальяо до далекої Маніли,- плавав на них у самому серці нашого Північноамериканського континенту; але він був вихований на отих суходільних байках про флібустьерство, які так часто складають наші уявлення про моряцьке життя. Наші великі прісноводні овера, з’єднані в одну систему - Ері, Онтаріо, Гурон, Верхнє й Мічіган,- справді подібні до океану, така неосяжна їхня широчінь; та вони мають і багато інших шляхетних прикмет океану, як-от розмаїття націй та клімату на їхніх берегах. На тих озерах-морях є цілі архіпелаги романтичних островів, як у водах Полінезії; береги їхні, як береги Атлантики, населяють два великі і відмінні один від одного народи, по тих озерах пролягають довгі водні шляхи до численних побережних поселень, заснованих колоністами зі східних штатів; з берегів на їхні води грізно супляться батареї, як-от гармати форту Макіно, що ліпляться, мов дикі кози, на високій скелі. Вони чули грім морських битв; часом по берегах їхніх кочують дикуни, чиї розмальовані червоним обличчя визирають із шкіряних вігвамів; на багато миль тягнуться понад ними правічні незаймані пущі, де височезні сосни стоять тісними рядами, мов імена королів у готичних родоводах; у тих лісах живуть і люті не менш від африканських хижаки, і звірятка, чиє шовковисте хутро вивозять за кордон, де в нього одягають східних імператорів. Їхні води віддзеркалюють і великі кам’яні міста Буффало та Клівленд, і селища вінебагських індіанців; по них плавають і торговельні вітрильники з повним оснащенням, і бойові кораблі Сполучених Штатів, і пароплави, і каное з березової кори, на них бушують вітри-бореї, що ламають щогли незгірше від тих шквалів, котрі здимають солоні води. Вони знають, що таке корабельні катастрофи, бо, хоч і лежать посеред суходолу, на своїх неозорих просторах у темні ночі потопили вже не один корабель під жалібний крик його команди.
Отож, сеньйори, той Стілкілт, хоч і житель суходолу, був сином і годованцем бурхливого моря, і відвагою він не поступався будь-якому морякові. А Редні - хоч він змалечку вилежувався на нентакітському березі, при лоні рідного океану, і хоч уже дорослим він багато разів перетнув нашу похмуру Атлантику й ваш замріяний Тихий океан - був не менш загонистий і сварливий, ніж будь-який моряк, щойно прибулий з дикої пущі, з тих широт, де в моді мисливські ножі з колодочкою з оленячого рога. І все ж цьому нентакітцеві були не чужі деякі добрі риси вдачі, а отой моряк-озерянин хоч і був справжній чортяка, та його теж можна було довго тримати в цілковитому послуху за допомогою непохитної твердості, пом’якшеної тільки найзвичайнішою людською пристойністю, на яку має право і найпослідущий раб. Принаймні до певного часу він поводився так; одначе Редні був приречений, тож йому відібрало розум, а Стілкілт… а втім, сеньйори, слухайте все по порядку.
Не більш як за день чи два після того, як «Таун-Го» повернув свій ніс до обраної капітаном гавані на островах, теча знов посилилась, але не дуже: це вимагало десь із годину чи трохи більше додаткового помпування. Треба вам знати, що в такому обжитому, цивілізованому океані, як, наприклад, наша Атлантика, декотрі шкіпери взагалі не дуже хвилюються, коли навіть доводиться помпувати протягом усієї дороги через той океан. А втім, коли вахтовий командир у якусь тиху, дрімотну ніч забуде про свій обов’язок щодо цього, то не виключена така ймовірність, що і він, і всі його супутники більш ніколи не зможуть про цей обов’язок згадати, бо спокійненько підуть усі на дно. Та й у диких, пустельних морях далеко на захід від вас, сеньйори, нікого не дивує надмірно, коли на судні всі помпи чвакають злагодженим хором навіть протягом досить тривалого плавання, якщо, звісно, курс його пролягає понад більш-менш приступними узбережжями або якщо є можливість добратися до якогось іншого більш-менш надійного пристановища. І тільки коли теча на судні з’явиться в широтах, дуже далеких від будь-якого суходолу,- тільки тоді капітан починає трохи непокоїтись.
Якраз таке й сталося з «Таун-Го»; отож коли помітили, що теча посилилася ще, дехто з команди почав виявляти легку заклопотаність, а надто Редні - старший помічник капітана. Він наказав підтягти шкоти, добре напнути верхні вітрила і якомога старанніше наставити їх під вітер. Я гадаю, що той Редні був не більший боягуз і не більше схильний до якихось нервових побоювань за свою персону, ніж будь-яка жива істота на суходолі чи в морі, навіть найбезтурботніша і найбезстрашніша, яку лишень ви можете собі уявити, сеньйори. Тому, коли він почав турбуватися за безпеку «Таун-Го», дехто з матросів висловив думку, ніби вся річ тут тільки в тому, що він має пай у судні. Отож того вечора коло помпи лунало чималенько тонких і в’їдливих дотепів на його адресу, пущених матросами, на ноги яким весь час дзюрчала чиста вода: прозора, наче з гірського джерела, вона з клекотом виливалась із помпи на палубу і стікала безперервними цівками крізь шпігати завітряного борту.
Ви, сеньйори, самі знаєте, як часто в нашому добропристойному світі - чи на морі, чи на суходолі - трапляється, що коли хтось, наділений владою над іншими, помітить серед них такого, котрий надто явно переважає його мужньою вродою, то саме до цього чоловіка він переймається непереможною нехіттю й злістю і нізащо не промине нагоди повалити, зруйнувати вежу гордості свого підлеглого, обернути її в купку грузу. Може, це тільки на мій смак, сеньйори, але я вас запевняю, що Стілкілт був справжній красень: високий, ставний, з обличчям як у римлянина, з пишною бородою, золотавою, наче парчеві торочки на чапраку, що вкривав баского огиря вашого останнього віце-короля. І розум, і серце, і
