Мобі Дік - Герман Мелвілл

з мокрої, небезпечної палуби й порядкував усім, був особливо мовчазний і понурий. До помічників він звертався рідше, ніж будь-коли. В такі буремні дні, коли все на щоглах і на палубі вбезпечене, не лишається більше нічого, як тільки чекати, поки шторм скінчиться. Тоді й капітан, і команда стають, по суті, фаталістами. Отож Ахав, устромивши костяну ногу в звичну для неї дірку, а рукою міцно держачись за ванту, простоював годину за годиною, втупивши очі в навітряний бік, хоч у нього часом злипались і змерзалися вії, бо раз у раз налітав пасмами дощ або сніг. Тим часом команда, яку проганяли з бака грізні хвилі, що грізно накочувались на ніс судна, вервечкою стояла попід фальшбортом на шкафуті; а щоб краще застрахуватися від наскоків хвиль, кожен накидав на себе прикріплену до фальшборту мотузяну петлю, що охоплювала йому стан, як розпущений вільно пояс. Рідко хто озивався словом, і корабель із безмовною, ніби розмальовані воскові ляльки, командою день за днем пробивався крізь шал і веселе буйство демонічних хвиль. І вночі так само серед рику океану панувала німота людей, так само мовчазні матроси похитувалися в своїх петлях, і так само безмовний Ахав стояв лице в лице з бурею. Навіть коли стомлена природа вже наче жадала відпочинку, він не шукав того відпочинку на койці. Старбак не міг забути, як одного разу побачив капітана, зайшовши до каюти поглянути на барометр: старий сидів у пригвинченому до підлоги кріслі, випростаний, із заплющеними очима; він тільки-но спустився сюди з палуби, де лютувала буря, з дощем та снігом, і з капелюха та плаща, яких він, увійшовши, не скинув, крапала на підлогу вода. На столі перед ним лежала нерозгорнена одна з тих карт морських припливів та течій, про які ми вже згадували. В міцно зціпленій руці гойдався ліхтар. Стан був випростаний, але голова відкинута назад, так що заплющені очі були спрямовані на стрілку «викажчика», 79 підвішеного під стелею до бімса.

«Жахливий стариган! - подумав Старбак.- Навіть заснувши в бурю, ти не відводиш очей від своєї мети».

 

52
«АЛЬБАТРОС»

 

 

На південний схід від мису Доброї Надії, за далекими островами Крозе, у водах, куди вчащають мисливці на справжнього кита, поперед нас замаячіли вітрила. То був китолов «Альбатрос». Він повільно йшов нам назустріч, і я зі свого високого сідала на фок-щоглі дуже добре міг спостерігати видовище, досить цікаве для новачка в дальньому океанському промислі: китобійне судно, що вже давно перебуває в плаванні.

Так, немов хвилі були білярами, воно було вибілене, як кістяк моржа, викинутого на берег. По бортах цієї примари тяглися довгі смуги червонястої іржі, а щогли, реї та мотузяні снасті нагадували грубе гілля, вкрите памороззю. На судні були підняті самі лише нижні вітрила. Украй чудний вигляд мали довгобороді марсові на всіх його трьох щоглах. Здавалося, вони одягнені в якісь звірячі шкури, така пошарпана й полатана була одежа, що витримала близько чотирьох років плавання. Стоячи в залізних обручах, прикріплених до щогли, вони розгойдувалися над морською безоднею. Їхнє судно повільно пропливало ось-ось у нас за кормою, і ми всі, шестеро, були так близько одні від одних, що, здавалось, могли перестрибнути зі своїх марсів на чужі; та ці китобої зі смутними обличчями, хоч і дивилися на нас лагідно, не озвалися до нас і словом, дарма що внизу, з нашого юта, пролунав оклик:

- Агов, на судні! Стрічали Білого Кита?

Капітан «Альбатроса», перехилившись через побілілий фальшборт, підніс уже до губів рупор, але ненароком упустив його в воду, а тим часом вітер подужчав, і розчути голос без рупора було неможливо, бо кораблі розходилися все далі. Матроси «Пеквода» мовчали, але по їхніх обличчях видно було, що вони помітили цю зловісну пригоду, яка сталася, тільки-но про Білого Кита зайшла мова з командою іншого судна. Ахав на мить затнувся, наче розважав, чи не спустити човна й не попливти на «Альбатрос», та вітер був занадто сильний. Але, скориставшися з того, що вітер віє в бік «Альбатроса», він знову підніс рупор і, додивившися, що то корабель теж нентакітський і що він уже вертається додому, голосно прокричав:

- Агов, на судні! Ми - «Пеквод», ідемо довкола світу! Перекажіть там, хай посилають листи в Тихий океан! А як через три роки не вернуся, то хай посилають у…

В ту мить кільватерні струмини обох суден перетнулися, і зразу, за своєю чудною звичкою, табунці невинних маленьких рибок, що вже кілька днів спокійно пливли при наших бортах, шмигнули геть, наче аж плавцями затремтівши, і пристроїлися до бортів другого судна. Хоч за свої численні рейси Ахав, напевне, бачив таке багато разів, але маніяк завжди примхливо вбачає якесь особливе значення в сутих дрібницях.

- То й ви вже від мене втікаєте, га? - промурмотів Ахав, дивлячись на воду, в той бік. Самі слова були наче не дуже й промовисті, одначе в тоні чаїлося більше глибокого безсилого смутку, ніж виказував досі цей безумний старий чоловік. Але зразу ж, обернувшися до стерничого, що й досі втримував судно на курсі проти вітру, аби зменшити його швидкість, він рикнув звичайним своїм левиним риком:

- Стерно під вітер! Курс - довкола світу!

Довкола світу? В цих словах багато такого, що надихає нас гордими почуттями; але ж куди приводить нас таке довколасвітнє плавання? Через незліченні небезпеки воно приводить нас усього-на-всього в ту саму точку, з якої ми вирушали і в якій ті люди, котрих ми зоставили позад себе в безпеці, однаково весь час були попереду нас.

Якби наш світ був безмежною площиною і, пливучи на схід, ми могли весь час досягати нових країв або відкривати краєвиди, прекрасніші й дивовижніші, ніж будь-які Кіклади чи Соломонові острови, то від такої подорожі було б чого сподіватись. Та в погоні за тими далекими таємницями, про які ми мріємо, або в нестямній гонитві за демонічною примарою, що раніше чи пізніше зринає перед кожною людською душею,- в такому бігові навколо нашої круглої Землі ми можемо тільки збитись на якісь пустельні манівці або потонути на півдорозі.

 

53
ГЕМ

 

 

Ахав не спустив човна, щоб попливти з візитом на зустрінутий корабель, з очевидної причини: вітер і хвиля віщували близький шторм. Та можливо, що