Тихий Дін - Михайло Шолохов
— Так точно, ваше благородіє, розумію!
Осавул помалу від'їхав і придержав коня, пропускаючи сотню. Четверта і п'ята сотні рушили ристю.
— Сетня, ристь візьми!..
Крючков, поправляючи ремінь від ґвинтівки, оглянувся на відсталого осавула і, вирівняючи списа, нерозважливо махнув головою.
— От, перетуди його, Чорногузого! Звідкіль він узявся?
Весь пітний від сміху, Іванков розказував:
— Він давно їде ззаду нас. Він все чув. Мов почутив, про що мова мовйлась.
— Ти б хоч моргнув, дурню!
— А чи мені треба?
— Не треба? Ага, чотирнадцять пряжок по голій!
Сотні розбились по околичніх поміщицьких маєтках.
Удень косили поміщикам клевер і лугову траву, вночі на відведених. ділянках пасли стриножені коні, при димку ба-, гаття гуляли в карти, розказували казки, дуріли.
Шоста сотня наймитувала у великого польського поміщика Шнейдера. Офіцери жили у флігелі, гуляли в карти, пиячили, юрмою залицялись по управителевої дочки. Козаки отаборились за три верстви від садиби. Ранками приїздив до них бігунками пан управитель. Товстий поважний шляхтич уставав з бігунків, розминаїрчи затерплі жирні ноги, і незмінно вітав "козаків" помахуванням білого з лакованим козирком, кашкета.
— Іди з нами косити, пане!
— Жир іди розтряси трошки!
— Бери косу, бо параліч ухопить!..-—кричали з білих шерег козаки.
Пан дуже спокійно собі посміхався, витирав каймистою хусткою рожеву лисину і йшов, з вахмістром відводити нові ділянки покосів.
Опівдні приїздила кухня. Козаки вмивались і йшли по їжу. їли мовчки, зате вже під час пообіднього півгодинного відпочинку надолужували розмови.
— Трава тут погана. Супроти нашої степової не вийде.
— Пирію майже немає.
— Наші на Донщині тепер уже покосили.
— Швидко і ми закінчимо. Вчора молодик народився, дощ обмиватиме.
— Скупий поляк. За працю хоч би по пляшці на брата дав.
— Ого-го-го! він за пляшку у вівтарі...
— От, братця, що воно за знак: що багатший то скупіший? ' ,
— Це в царя спитай.
— А дочку поміщицьку хто бачив?
— А що?
— М'я-а-сис-та дівка! ,
— Баранинка?
— Еге ж.
— Сиру б її хрумкнув...
— Правда чи ні, гомонять, що за неї з царського род ; сватались?
— Простому хіба такий шматок дістанеться?
— Хлопці, якось чув брехню, ніби височайший огляд нам буде.'
— Котові робити нічого, так він...
— Ну, ти облиш, Тарасе!
— Дай димнути, га?
— Чужак-диявол, з довгою рукою під церкву!
— Диви, служиві, у Федота і плям добрий, а куру немає.
— Самий попіл лишився.
— Тю, брате, розбуй дивила, там вогню, як у доброї баби!
Лежали на животах. Курили. Пекли на сонці оголені
спини, аж червоніли. Осторонь чоловіка з п'ять старих козаків допитувались одного з молодих.
— Ти якої станиці?
— Єланської.
— З цапів, значить?
— Так точно.
-т— А чим у вас там сіль возять?
Недалеко на попонці лежав Крючков Кузьма,, нудився, намотував на палець рідку поросль вусів.
— Кіньми.*
— А ще чим?
— Волами.
— Ну, а тараню з Криму везуть чим? — Знаєш, такі воли ", з грудками на спині, колючки жруть... як їх звати?
— Верблюди.
— Охо-хо-хо-ха!..
Крючков ліниво підводився, йшов до того, що проштрафився, по-верблюжачи горблячись, витягуючи борлакувату шафранно-смугляву шию, на ході скидав очкура.
— Лягай!
А вечорами в опаловій червневій темряві в полі кола вогню:
Поїхав козак на чужину далеку,
На добрім своїм коні воронім Свою він країну навіки покинув...
Побивається срібний тенорок, і баси стелять оксамитовий густий сум:
Йому не вернутись у батьківський дім.
Тенор мов по щаблях* підноситься в височінь, пориває: