Тихий Дін - Михайло Шолохов

— Тпрусь, дурне! — замахнувся вахмістр нагайкою.

Козаки засміялись, потішені домашнім любим виглядом

лошати. Тут сталося непередбачене: лоша нахабно протиснулось між чотовими лавами і чота розкололася, втратила струнку до цього компактну форму. Козаки поганяли коні, ті топтались в нерішучості. Затиснуте лоша забокувало і намагалося вкусити найближчого коня.

— Це що тут таке? — підлетів командир сотні.

В тому місці, куди втерся збитошний стрибун, бочились і хропли коні, козаки, посміхаючись, шмагали його нагаями, роїлася розладжена чота, а ззаду напирали інші і обіч дороги скакав від хвоста сотні роз'ярілий чотовий офіцер.

Що таке? — гримнув командир сотні, скеровуючи коня в самий тиск.

— Лоша от...

— Вліз проміж нас...

— Не виженеш, диявола!..

— Та ти його нагаєм! Чого жалієш?

чКозаки винувато посміхались, натягали поводи, здержуючи розпалені коні.

— Вахмістре! Пане сотнику, що це аа чорт? Впорядкуйте свою чоту, цього ще бракувало!..

Командир сотні відскакав набік. Кінь його зашпотався і зірвався задніми ногами в придорожній рівчак. Він дав йому остроги і вискочив на той бік рівчака, над вал, зарослий лебедою й жовтопінним роменом. Віддалік зупинилась група офіцерів. Військовий старшина, закинувши голову, тягнув з пляшки, і рука його батьківськи ласкаво лежала на чепурній окованій луці.

Вахмістр розбив чоту, лаючись відігнав лоша за дорогу. Чота зімкнулась. Півтораста пар очей дивились, як вахмістр, підвівшись на стременах, біг за лошам, а те то зупинялося, тулячись брудним від присохлої кори гною боком до вахмістрового тривершкового коня, то знову тікало, настовбурчивши хвоста, і вахмістр ніяк не міг дістати його нагаєм по спині, і все потрапляв по мітлиці хвоста. Хвіст опускався, збитий батогом, і за мить знову його хвацько відносило вітром. 1

Сміялася вся сотня. Сміялися офіцери. Навіть на похмурому 'обличчі осавула з'явилася крива подоба усмішки.

В третій лаві передньої чоти їхав Митько Коршунов з Іванковим Михайлом, козаком з хутора Каргіна, Вешен-ської станиці, та з усть-хоперцем Кузьмою Крючковим. Пикатий, широкий у плечах Іванков мовчав, Крючков, на прізвище — верблюд, трохи таранкуватий, згорблений ко— зак, чіплявся до Митьки. Крючков був "старий" козак, себто такий,, що дослужував останній рік дійсної і по неписаних законах полку мав право, як і кожний "старий" козак, ганяти молодих, вимуштровувати, за всяку дрібницю всипати пряжок. Було покладено так: провинному козакові призова 1913 року—тринадцять пряжок, 1914 року—чотирнадцять. Вахмістр і офіцери схвалювали такий'' порядок, вважаючи, що. так ущеплюється козакові розуміння шани до старших не тільки чином, а й' віком.

Крючков, що недавно дістав нашивку приказного, сидів на сідлі горблячись, по пташиному, горбатячи вислі плечі. Він мружився на сіру грудасту хмару, питав у Митька, удаючи голос чванькуватого командира сотні осавула Попова.

— Е... скажи мені, Кершунов, як зветь нешего кемендира сетні ?

М.итько, що не раз коштував пряжок за свою опришку-ватість і непокірний характер, натягнув на обличчя шанобливий вираз.

— Осавул Попов, пане старий козак!

— €к?

— Осавул Попов, пане старий козак.

— Я не про це питаю: ти мені скажи, як його кличуть пре меж нес кезеків?

Іванков сторожко підморгнув Митькові, вивернув усмішкою тригубий рот. Митько оглянувся і побачив, що ззаду під'їздив осавул Попов.

— Ну? Відповідай! — мружився Крючков.

— Осавул Попов звуть їх, пане старий козак.

— Чотиринедцеть пряжок. Кежи, гад!

— Не знаю, пане старий козак!

— А ось приїдем на лунки, — заговорив Крючков справжнім голосом, — я тобі всиплю, гребуть твою мать! Відповідай, коли питають!

— Не знаю. /

— Що ж ти, падлюко, не знаєш, як його дражнять?

Митько чув ззаду обережні злодійські кроки осавулового

коня, мовчав.

— Ну, — зломружився Крючков.

Ззаду в шерезі стримано зареготали. Не зрозумівши з чого сміються, відносячи щей сміх на свій рахунок, Крючков спалахнув:

— Коршунов, ти гляди!.. Приїдемо—півсотні 'пряжок приварю!

Митько повів плечима, наважився.

— Чорногуз!

— Отож бо й є.

— Крю-ю-учко-ов!— окликнули ззаду.

Пан старий козак здригнувся на сідлі і витягнувся в жилу.

— Ти що ж це, мерзетнику, тут вигедуєш?— заговорив осавул Попов, рівняючи свого коня з конем Крючкова.—Ти чего ж це вчиш молодого кёзека, а?

Крючков блимав примруженими очима. Щоки його заливала гущавінь бордового рум'янцю. Ззаду похахикували.

— Я кего минулого року вчив? Об чию мерду цей ніготь злемав?.. — осавул підніс до носа Крючкова довгий загострений ніготь мізинця і поворушив вусами.

— Щоб я більш цього не чув. Резумієш, братіку?