Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія

І де? На околицях Віфанії — того самого міста, де сотні зцілених мали б свідкувати про чудесний дар Спасителя й побожно вимовляти Його ім'я. Ісус — їхній Учитель — провіщав своїм учням силу, владу над душами людей, вічне життя, вічне спасіння, та сам вочевидь не прагнув ні сили, ні влади, ні слави.

З боку Єрусалима повзли важкі чорні хмари, а під відродженим до життя хлібним деревом постав великий гурт пошарпаних, розлючених людей. Вони переслідували їх уже давно, одні й ті ж похмурі марюки ковзали біля них берегами Ґалілейського озера, стрічали зизим блиском мертвотних більм на перехрестях Копернаума, Віфсаїди, Самарії. Одні й ті ж голоси кидали в них слова прокляття й ненависті. Цим хлепавим недоноскам довго не вдавалося застати їх зненацька, але вони терпляче вичікували свого, анітрохи не сумніваючись, що проточні води часу колись їх зведуть на безлюдді та безгомінні і тоді ніхто з цієї маленької безбожної громади не уникне їх мсти.

Ввібгавши в себе несвітенний сказ, завмерло напроти них темне громаддя ошалілого велета. За хвилю лиховісний стрим прорветься крізь могутні груди, крізь потворну личину, що пузирилася синюшною піною і гноєм під брудними куделями велетенської голови. Велетень перекидав з руки на руку важкого каменя. Одежа, радше те, що скидалося на неї, видавала в ньому стражника храму Господнього, а також свідкувала, що в минулому він, очевидно, служив в легіонах римлян — тороки шкіряних сандалій, кругляк мідного щита, залишки нагрудного панцира являли колишню людську пишноту. Та смугастий халат, на якому все це висіло, був брудним, дірявим, опухлі стовбури ніг обплутані зеленавим жабуринням випнутих жил. Чолов'яга був дуже хворим, злим і ненависним до світу, властиво, він перебував поза світом людей, бо нічого не чекав, нікого не боявся. Він жадав лише грошей, за які можна напитися до смерті у крамаря, напитися і забути свій біль, уразу, а гроші йому обіцяли служителі храму, якщо він таємно, без зайвих свідків покінчить із гріховодом, який тяжко баламутить народ.

...А, власне, що йому до гріхів людських і до справ Божих?

Що для нього люди й що для нього Бог? Що він для них...

— Богохульники! Ви богохульники і відступники. — Потворний чолов'яга розігрів свій старожитній шал гучним ревінням, і в груди Ісуса полетіла важка каменюка.

... В груди вдарила важка каменюка, і вони закричали од жаху, кинулися вперед, прагнучи затулити Його своїми грудьми, але чомусь не могли допастися до Нього, добігти до Нього — чи ноги задерев'яніли, чи Він враз подаленів на якусь недосяжну для них відстань?

— Ви богохульники, смерть! смерть! Смерть вам усім! — Оскаженілий велет божевільним риком привів у рух хитливу драглисту масу, що чаїлася за його спиною.

— Смерть! Смерть! — Ліс рук однодушно піднявся вверх, і в розпалених очах годі було шукати пощади чи милосердя. На них сунув велетенський сторукий, стоглавий спрут, простягаючи липкі щупальця.

"Кінець..." — Щось хрупнуло там, де билося серце Андрія, і мізерна гидка істота, про існування якої в собі він і не здогадувався, раптом зайшлася оглушливим вереском. А те, що ще залишалося колишнім Андрієм, встигло здивуватися: "Невже таким може бути кінець?"

"Ще жоден пророк не помер поза Єрусалимом", — з неймовірного далека його заспокоїв тихий спокійний голос Ісуса. Хвиля викресала сліпучу блискавку, золотава тінь Учителя ще більш подаленіла і наблизилася до біснуватої гори м'язів. Глухо скрикнув Петро. Завмер натовп, сторожко спостерігаючи за Ісусом.

А Він поволі підняв десницю, обережно й лагідно провів нею по осклизлому твару велетня. Коли ж відступив трохи вбік на світ глянули осмислені, випрозорені блакиттю очі на чистому, молодому обличчі. Голосно скрикнула біла пташка, облітаючи кучеряве хлібне деревце, прогуділа бджола, зашарудів вітер.

Велетень недовірливо проводив пальцями по власних щоках, скронях, хапався за голову, яку тільки-но випікали болем криваві струпи. Зрештою шарпнув з руки блискучого металевого щита. Довго вглядався у своє відображення, чистий високий лоб забичився од натуги. Дочовпував. Опускалися долі руки, розтулялися пальці, гупало у росяну траву каміння, зникало, розтавало, світилося солодкими брунатними плодами, розлущувалося коричневими спілими горіхами. І ще звук розпростертих ниць у побожному страхові перед сяйною постаттю Ісуса, впокорених людей.

Він і їм говорив слова любови. Часто потирав груди, куди вцілив важкий камінь, Синові Людському було боляче, але слова такими тихими і світлими, що від них лагідніли очі нападників, — хто схлипував, хто відверто ридав, припавши до його ніг.

Він покинув їх під хлібним деревом, освітлених чудним, радісним екстазом. Велет з відродженим юним лицем шепотів услід слова благословення і вдячности. Він не посмів йти за ними, винувато схиляв голову — жах провини і щастя прощення — все було у тих рухах.

— Ми йшли на Єрусалим, що стояв всього в кількох переходах, і то була довга й важка дорога... — Апостол раптово увірвав свою розповідь, нараз відчувши нікчемність, малість людських слів й свою безпомічність передати ту цілу повну істину, що відкривалася перед ним впродовж тих трьох років.

І заглядівся — замислені, недовірливі, заплакані, просвітлені венеди — помешканці чудної і незнаємої ще йому землі... Він засіяв Слово. Воно повинно прорости. Воно проросте.

Іломер смикався, вочевидь поривався у суперечку з чужинцем, та чомусь передумав, опустивши голову, відійшов вбік. У його гордовитій поставі чулася насторога.

Додому його проводжав Овсій. Посуворілий, напружений, почужілий. Притримував старця попід руку, виказував пошанівок, та від його привітности не залишилося й сліду. Заговорив, підійшовши до свого дворища, жестом відіславши вбік супровідників:

— Ворогів треба вбивати, а не милувати, Гостю. Слова твої повні любови і великої ненашенської мудрости, та в них — трутизна. Турбує мене, що ти зі своїм Богом обезсилиш наші серця, виб'єш з дужих рук рало і меча. В твоїх добрих очах таїться страшна загроза для будучности нашого роду. Прости мені за правду, але прошу тебе: покинь нас, ми тобі дамо провідників, харчі, повертайся назад. Ти і так уже сильно зворохобив душі венедів. Більш не треба. Нічого нам не треба від тебе, чужинцю. Іди від нас. Далі на землі слов'янські тобі дорога заказана. У тебе залишилася остання ніч...

І була ніч.

Апостол задерев'янів на зрубі якогось древнього дерева, піславши на спочинок своїх супутників. Накрапав приблудний дрібний дощ. Душна ніч виплоджувала в гадючій утробі рої темних, ненатлих духів. Зайців пожирали лисиці, за лисицями полювали вовки, вовки потрапляли у людські пастки і з надсадним гарчанням відгризали собі лапи. Десь далеко стрепенулися голодні яструби і почали бити дрижаки од близького запаху стерва. Апостол прислухався до голосів Венедії, його не тривожив наказ начільника посаду. І без того відав, що у свій час він покине цих чудних, неспокійних дітей й піде далі. Але знав і те, що буде це не завтра. Щось має трапитися.

Підставив долоні під дрібне капотіння. Краплини проривали темінь ледве видимими світними рисами. Прибутні хмари важчали і падали, падали на заціпенілу землю. Темніло, і з темені насувалася тінь страшна, потворна, кривава.

... Знову вона.

І, ще раз прислухавшись до чогось тільки йому чутного, Апостол підвівся і пішов на голоси ночі.

Глава 6

ВОВКОДУХИ

Копита коней загони Бечака заздалегідь обмотали сухим сіном і ганчір'ям. Швидка і безшелесна сунула комонна валява горлорізів непролазними хащами, усе далі й далі заглиблюючись у Дику Пущу. Гор розігрівав Бечака розповідями про золотокосих красунь небаченої вроди, яких, мов піску у Рай-річці, розплодилося у Венедії. Бечак реготав, надимаючи велетенське черево, розпалений хіттю і пожадливістю. Бечак час од часу пощипував Гора за сідницю жовтявими пазурами і обіцяв віддячитися за послугу білим корзном володаря Венедії, обіцяв повну владу над посадом, а сам, відводячи мруки, що масно блищали у вузьких бійницях, морщив від огиди брезклого сапая. Обіцяти можна все, язик без кісток, та над людьми можна мати тільки тоді повну владу, коли вони мертві. Лишень тоді вони впокоряться і впокояться, віддавши свої багатства і своїх самичок. Бечак похитувався на крупі товстого плямистого огира і по-вовчому завивав. Гора од цього безкінечного звіриного ричання лихоманило, у задушливій жароті він обливався крижаним потом. Совався на своєму хлепавому конику, од поблажливих щипків, як од вовчих укусів, затерпала гузиця. Проте він облесно і послужливо схиляв своє вухо до розпухлого од жиру звіруватого череваня. Гор показував дорогу, вимічаючи одному йому знані знаки. Вперед посилали вивідників, ті нескоро поверталися з повними торбами і клунками. Бечак заходився реготом, вдоволено потираючи руки, — од блиску золота і коштовного каміння його кидало в жар. Вивідувачі тхнули людською кров'ю, запах той тривожив коней, вони неспокійно похропували, пориваючись вбік. Бечак пострілював із вузьких бійниць на Гора нетерплячими зирками, і Гор божкався, що залишилася лише єдина ніч переходу.

Гор чутко поводив ніздрями у варистій ночі, намагаючись вловити теплий хлібний дух, по якому завжди вчував наближення Венедії. Але повітря застигло непорушною стіною — безвітряна ніч обплутувала вершників липким мотуззям, та ще на біду зненацька випав смолистий туман, темними клубками закурівся поміж високих сосен і відвічних грабів. Гор з тривогою думав, що доведеться-таки спинитися на постій, бо смолоскипи уже не пробивають темінь. І тоді ледве чи вдасться прослизнути до Венедії непомітно, вранці венедійські чати можуть винюхати загін і здійняти бучу.

— Хоча, — випинав жовна Гор, — супроти біяків Бечака вони все одно не вистоять, не встигнуть зібратися з силами.

Та поки що він ще вловлював у темені знайомі під'ярки і галяви. "Не забув", — вдоволено мускотів про себе. Не так швидко, як бажалося, та все ж вони пробивалися до цілі. Гор із зловтіхою висновував в голові той мент, коли вони, вирвавшись з нікуди, грізними перунами влетять у городище. "Спершу і головне, — вкотре твердив він Бечаку — запалити Священного дуба". Той неуважливо почухував черево: "Спалимо...