Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія
Ісус суворо дивитиметься йому услід, та не погукає назад, тяжко зітхне і заклично поманить рукою Андрія, який визиратиме з намету.
— Ти повинен піти за ним, — сердився, чи горював? Андрій нічого не міг збагнути. — Ти повинен піти і побачити...
І знову якийсь невисловлений докір зазвучить у Його суворому голосі, ніби Андрій чимось таки завинив сьогодні перед Учителем.
Ніби вони усі перед Ним тяжко завинили...
Гроза стихла, займався світанок — млявий, розбитий нічною бурею і пронизливим вранішнім вітром. Геть вимоклий, постукав він у двері, вказані йому голодним блукальцем, який тинявся попідворіттю у пошуках добросердних мирян, які би кинули йому якого огризка. Той прошимрав, як дістатися до потрібного Андрієві дому, але провести відмовився, не захотів навіть брати монети. Налякано відступав від нього, наче побачив примару. На стукіт Андрієві ніхто не одчинив, він ще трохи погупав у двері, а потім, повагавшись хвилю, ступив до середини, звідкіля зачув гуготіння сердитих голосів. На нього ніхто не звернув уваги. У затхлій кам'яниці пообіч дерев'яного брудного ложа, закиданого гнилим ганчір'ям, кучкувався чоловічий гурт. Скільки їх? П'ятеро? Семеро? Їх неможливо порахувати — зоднаковілі, знелюднілі, звироднілі. Очі — блиск виголоднілих гієн. Почервонілі язики жадливо облизують сухі губи. Андрій поводить поглядом, шукаючи голубоокого хлопчину, який тільки-но вчора скаржився на своє страшне життя Учителю і якого вони всі дружно потішали, та його тут не знайти або не впізнати — всі однакові, з виряченими сліпами, оскаженілі, збісілі. Хіба, може, отой, в якого тахнуть у очних вирвах голубі окалини? Тахнуть і запливають мороком... Невже таки він? Що ж тут скоїлося? Андрій нічого не може збагнути, та тут чується з дерев'яного ложа страшний стогін і воно починає ворушитись під виснаженим, висхлим людським кістяком:
— Води! Води!
— Заради Господа, пити...
Ніхто не кидається на поклик, всі продовжують облизувати губи і безтямно лихословити. Один з них хапає конаючу істоту за горло:
— Проклятий жаднюго, скажеш тепер нарешті, де ти сховав золото?
Всі дружно підвивають:
— Золото... Золото...
Висхлий старець безсило трясе кулаками:
— Нічого не дам вам, гнидам! Пограбувати мене хочете, ледацюги? Не вийде! Усе заберу з собою! Нічого нікому не дам!
І знову, закочуючи очі у смертних корчах:
— Пити... Пити...
Хтось з гурту таки підносить йому до самих уст глечика, старий сіпається, та протухла вода ллється мимо, на запльовану долівку, і гурт оскаженіло реве:
— Золото... Куди ти заховав золото?!
Умираючий зловтішно регоче і знову погрожує усім висхлим кулаком.
Андрій кидається до страшного ложа і просить: "Дайте! Дайте йому пити!"
Його відштовхують, потворна личина повертається до нього — одна? Семеро? Його обступають, рвуть одежу і харкають слиною:
— Забирайся геть, паскудо! Богуй серед придурків, які будуть слухати твого благуватого Учителя! А нам треба наше! Наше! Зо-ло...
Старий на ложі вигинається у смертній судомі, очі непорушні, не дихає, та кулаки все ще не спадають, все ще з ненавистю комусь погрожують. Гурт в одночассі кидається до ложа, скидає мерця на долівку — гуп! Чується тріск ганчір'я, вирваних дощок запілля. На долівку дзенькає монета, випала з тремтячої руки Андрія, од якої відмовився тільки-но нещасний бідак, гурт гарчить і скручується на землі в один знавіснілий клубок. Нажаханий Андрій роззирається по обиталищу смерті: півморок, задуха, бруд. Страшний павук спередвічного часу тут уже давно перестав плести своє липке павутиння, воно звисає звідусіль непорушними клаптями, у ньому можна заплутатися, але воно мертве... Мертве... Ще не відділено світло від темряви, воду від тверді, неба від землі. Ще не сотворена людина Господом. І ніколи тут не було Господа...
...Зостав мертвим ховати мерців своїх.
— Він уже більше не повернеться до нас, Учителю.
— Я знаю, сину мій.
Ісус сидить на мокрій землі, на нього спадають холодні дощові краплини, сонця сьогодні не буде. Вони розпалюють багаття, кличуть до трапези. Він відхиляється від збентежених учнів, Він сьогодні не буде їсти хліба, добутого в селищі клопітливою Марією. Вони знову починають готуватися в дорогу, але Ісус чогось вичікує. Запечалено дивиться у бік будинків за оливковим гаєм, в очах колихається і застигає туга чекання.
Андрій несміливо підходить і знову схиляє перед ним повинну голову:
— Він не повернеться, Учителю. Ніколи...
— Я знаю...
І все ж не подає знаку рушати в дорогу. Ні сьогодні. Ані завтра. Добре знає, чому не повернеться худенький хлопчак із голубими очима, але все ж чекає під мокрим оливковим деревом на пронизливому холодному вітрі, і лицем переходять хвилі невисловленого і нетутешнього страждання...
— І задля отаких... — Овсій хрустить суглобами, та слова не знаходяться. — Отаких... твій Небесний Сол пішов на таку страшну муку? І отаких Він чекає до себе?
— Сказав: не до здорових прийшов Я — до болящих...
Глава 9 ВЕНЕДІЯ
Звіздяна ніч сонно коливається над Венедією. Овсій, провівши Апостола до високого володарського терема, знову виходить у темінь. Тінь світлого небесного пришельця дивно тривожить йому душу. Мариться вождю Венедії — далеко у іншому світі під задощеним химерним ненацьким деревом, під іншим високим небом стоїть дивний чоловік і терпляче чекає саме на нього, Овсія.
Володар не без зусиль відганяє від себе чудне видиво, минає заспані людські гніздів'я, в яких ледь-ледь ворушаться теплі вогники жертовників. Спиняється біля дерев'яного зрубу Гора. Сріблясті літавиці снують свої химерні витинанки над поголубілою од краси Венедією. Дві юні тіні пливуть над землею, кружляють одна біля одної жагкими світлячками, зливаються в одне.
— Тихіше, Іломерку, батько почує.
— Твій батько бачить уже сьомий сон, моя кульбабко, іди до мене, Орисю.
Леління молодих, ледь хриплих од щастя голосів зливається з шамранням, шелестінням, хлюпотінням — голосами світлої ночі, напоєної жагою, любощами, хмільними медами.
— О Іломерку, він страшний, коли говорить про тебе. Він ніколи не оддасть мене тобі.
Хлопчачий підбасок заспокійливо туркоче:
— Ладо моя солодка, ніхто в світі не зможе тебе в мене забрати. Ти моя назавжди, ти моя, Орисю. Що мені твій батько, що мені сам володар, всі духи земні і боги небесні, коли мовиться про тебе! Та ще й невідомо де його носило, пухлого шкарбуна, й з чим він прибув. Не буду, не буду, Орисю, звісно, дурне говорять про нього. Іди до мене... І не пручайся, не просись — умкну, вкраду, іди до мене, моя золота косичко.
— Боюся я, мій любаску... Геть від мене... Ні! Ні! Дай мені свою руку, Іломерку... мій коханий...
Ніч випрозорюється, сріблястий трем проходить небесною глибочінню, десь там у неймовірній височині неба вилуплюється із золотого яйця ще одне веселе маленьке зірча, яке починає простягати свої тонкі рученята, зваблене казковою красою квітуючої землі, а по них грайливо поцьвохують розтривожені небесні літавиці.
Овсій мнеться, йому зовсім не хочеться бентежити молодят, тихо покашлює.
Іломер притьма вилітає на стежу. Очі не вичахли од недавніх любощів, струменять живим сріблом:
— Володарю?!
— От що, Іломере, після відвідин наших займанок подивися на стоянки солярів та вуглярів. — Про недавні перекори більше мови немає. Іломер слухняно схиляє буцату голову. — І ще... Де твій Ніс? Нехай обережно послідкує за Гором.
— Твоїм братом? — нерозуміюче скалить око Іломер. Овсій з розмаху дає дужого запотиличника:
— Перестань скалитись, діволюбе, роби, що кажу. Обережно, непомітно та щоб ані на крок від нього. Нехай реп'яхом прилипне. Відаєш сам: володар один для всіх — родаків і чужих. З усіма мусить чинити по-справедливости. Мушу я всім довести, що не зло-чинець мій брат. І мусять всі в тому впевнитися! А ти насамперед, бісовий сину! Оно як позиркував вовченям за трапезою.
Хлопець похнюплено потирає потилицю:
— І пощо б я ото бився... — Ображено по-дитячому шморгає носом, а з підбрів'я пускає лукаві бісики. — Та й зроблено все давно, ясновельможний пане.
Він, приклавши долоні до уст, погутькує справдешнім пиргачем, і з-за копиці сіна до них підкочується щупленький горбань, кланяється доземно володарю та своєму молодому начільнику.
— Все тихо, — шепоче ледь чутно, — наброївся медом та й спить.
— Ти також покимар поки що, Носе. — наказує Іломер. — Завтра день великий. Але так, щоб одне вухо усе чуло.
Ніс ще раз б'є відклінного, не знати кому нижчого. На Іломера світить зором відданого собаки — приручив-таки молодий зверхник своїх баламутів. Зелений, гарячий, а таки вождь. Оно як пишно поводить головою. Скоро в пір'я уб'ється і в спину почне дмухати.
— Гаразд! — суворо киває головою володар. — Тільки хай в очі Гору не лізе! Ні до чого! Химерія то все! Та й у Пралісі обережніше, знаю я твою скажену вдачу! Хлопців бережи! В разі чого — гості нечекані — в бійку не встрявати, одразу до Венедії! — Голос владний, таки його поки що зверху. Чи надовго?.. Ано за пару літ ударить в мідне било і заволає першим: "Жертва! Жертва! Чиніть требу, венеди!" Та й забудуть поселяни отвержені труди старого вождя, бо новий молодий володар видасться їм бажанішим, можнішим, і червоною росицею скипить його кров на Нав'їному жертовнику.
Роздратування зростає, сердито повертається спиною до хлопця і повертає за густий малахай малинника, що обплутує стежку.
— Володарю! Батьку! — підбасок молодого начільника ламається і нараз пускає тоненького півня.
Овсій рвучко обертається:
— Чого тобі іще?
Іломера не впізнати: зніяковілий, збентежений:
— Хочу привести до своєї хати Орисю, за жону хочу її брати, та батько її грозиться забити до смерті, якщо порушить його волю.
— Не хоче віддавати тобі, шалапуту, свою доньку? Маєш дяку за свої витворки.
Іломер колупає босими ногами землю. Світить злими очима. Губи тремтять. Овсій хмуриться: сваритися за племінницю з Гором не хочеться, підніме ґвалт, що затискає його право. Втім: яке право? Орися — не роба його, рожденна у вільній Венедії, з володарського роду. Негоже чинити примус над її життям, але балачка з Гором буде тяжка. І так ображений, бо ж таки чує недовіру з боку венедів: страшна віда Великої Матері розлетілася уже по весям, треба зняти з нього підозру або...
