Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія
Крамарі, до яких він заходив, довго пробували на зуб динари, підозріло міряючи поглядом захеканого шарпака у дірявому плащі, од якого за милю несло злиднями. Чванькувато жбурляли йому на прилавок товари і зневажливо одверталися, а потім додавав трутизни ще й Іуда, довго перебираючи закуплене, доскіпуючись куди потратив такі гроші і невже направду заплатив стільки за цей непотріб. Хліб — цвілий, вино — перекисле, м'ясо — протухле... Іуда підозріло колов очима недоладну постать невдатного торговця, а той почувався оголеним, виставленим на вселюдський глум. Часто при пробудженні Андрій заставав скарбничого за длубанням у його одежі, а той навіть не виправдовувався.
— Хе, хе, — бурмотів, відходячи і страдницьки пересмикуючи губами. — Всі хочуть обдурити бідного Іуду. Всі крадуть, і нікому не можна вірити. Бідного Іуду всі ненавидять, бо він чесний, бо нікому не дає залізти до спільної казни. Спробували би самі прогодувати стільки ненаситних ротів. Принести до казни — так нікому, уміють тільки викидати на вітер те, що настарався бідний Іуда... Бідний, бідний Іуда...
Йому таки було чого лютувати, бо, хоч як він намагався не помічати злидарів, які раз по раз швендяли дорогами і простягали висхлі руки за милостинею, хоч як не намагався він затулити Учителя від якогось сплячого у придорожній канаві бідолахи, той таки зупинявся і невмолимим жестом підкликав до себе Іуду. У Іуди ноги ставали кам'яними, він чвалав мов на заклання, улесливо посміхаючись й роблячи недоладні жести: чого хочуть від бідного Іуди? Він нічого не розуміє. Який жебрак? Де жебрак? Та нікого ж тут немає, гляньте самі — не-ма-а-а-є! А потім повільно, з такою мукою кидав у ту прокляту канаву гроші, ніби викидав на смітник частку самого себе.
Петро після пам'ятної розмови з братом якось враз подаленів, почужів для всіх. Для Петра існував тільки Він — равві! Він все впевненіше завойовував місце першого обранця. Сумніви, неспокій поступилися твердій впевненості у своє особливе призначення, свою велику долю. У розмові з іншими учнями почав брати повчального, поблажливого тону. Він сам взявся керувати побутовим життям їхньої маленької громади, пильно подивляючись за тими, хто турбує його Учителя, часто сердився, коли хтось без його на те відома насмілювався ставити недоречні, як йому здавалося, запитання, чи порушувати Його спокій, коли Учитель поринав у своє запечалля. Між Петром і братами Зеведеєвими раз по раз спалахували палкі суперечки за право бути ближчим до равві. Особливо запальний "син грому" Іоанн щоразу спалахував гнівом, коли Петро намагався стати поміж ним і Учителем.
Ісус їх не спиняв. Він взагалі, здавалося, не помічав, що їсть, де спить. Іуда дратувався, коли всі його намагання догодити Учителю залишалися непоміченими: "бідний...
бідний Іуда...". Петро Його неувагу до своїх одчайдушних старань сприймав спокійніше, маючи за милість те, що він може і, головне, має право клопотатися про Ісуса. Цим він вивищувався у своїх очах, і ще гучніше, владніше гудів його басище.
Ісус поспішав. Слова широким, нестримним потоком лилися з Його уст, вони запам'ятовували, а потім повторювали про себе Його притчі й повчання. Іноді обговорювали у вузькому колі. Марко тихцем почав записувати. Їх спершу дивувало, чому Він не визначає часу, коли ж буде встановлено оте велике і осяйне царство любови, яке Він проповідує, чому Він зі своєю властю і всеможністю нічого не робить, аби завоювати підтримку та поклоніння не лише жебраків, бідаків, хворих та голодних, а й сильних світу сього, тих, в кого в руках жезли земної власти і земної слави, неміряні багатства й оружна сила? Вже ж не можна було сказати, що так-таки нікого з можновладців не притягувала до себе чудесна могуть Учителя. Та... Ось нещодавно, заповівши одному багатому юнакові із поважної родини десять заповідей, Він зненацька порадив тому роздати своє багатство бідноті, взяти дерев'яного посоха і йти за Ним. Юнак, звісно, засмутився, а Він ще й добив його фразою: "Істинно кажу вам: легше верблюду пройти через вушко голки ніж багатому вступити до Царства Небесного".
О, так, вони, Його учні, беззастережно вірили Його словам і повчанням, вони лише перекладали один на одного свої сумніви й розчарування, власні хитання і розгубленість, тому так затято сперечалися один з одним, відстоюючи своє власне розуміння Його повчань.
Але так було, допоки поруч не було Ісуса.
Тільки-но Він поставав перед ними, як все ставало простим і зрозумілим — їхня будучність преславна, і що супроти цього холод, голод, які вони терпіли, навіть приниження черні, навіть каміння, що все частіше летіло їм у спини на іудейських дорогах. Заради прийдешнього торжества вони ладні були терпіти навіть оцю безконечну дорогу на Єрусалим, яка чомусь прямувала то у бік Віфанії, то Копернаума, то Ґалілеї.
О, як же вони спрагло хотіли знати, чому Він так відтягує час Своєї слави, Своєї і їхнього тріумфу, але Учитель на всі запитання відповідав такими таємничими і тривожними фразами, що скоро вони лякалися навіть торкатися цієї теми, щиро віруючи, що їхні мрії все одно збудуться і все буде так, як кожен з них намислив у своїй розбурханій уяві.
Потім з'явилися у їхньому гурті жінки — Марія, Марфа... Либонь, єдиний, хто їм потішився, був Іуда. Жінками було простіше кермувати, та й, окрім того, що вони взяли на себе ведення їхнього нехитрого господарства, вони примудрялися якось діставати харчі, лагодити одежу. Вони були непомітні і безсловесні у їхній громаді, навіть біля ніг Ісуса треба було дуже мало місця для цього збитого в маленький клубок жіночого гурту. Вони ні про що не питали, нічим Його не тривожили, лише слухали і дивилися, всотуючи в себе не так Його слова, як Його образ.
Проте Андрієві часто здавалося, що жінки ліпше розуміють Його, аніж вони — Його учні. Навіть таких звичних у побутовому житті перекорів поміж жіноцтвом тут не виникало. Се була мовби жіноча змова лагідности, тиші, самопожертви. Вони би втішилися кожному Його проханню, навіть найважчому, навіть неможливому. І вони би зробили неможливе для Нього. В цьому не могло бути сумнівів.
Але Ісус неможливого не просив.
Він нічого не просив для себе.
Вони міряли і міряли босими ногами землі Ізраїлю. Напрям вибирав Учитель якимось одному Йому знаним чуттям. Іноді лише для того, аби постати перед велетенським скопищем люду і гнівно кинути в нього: "О роде невірний й розбещений, доки буду я вами? Доки я вас терпітиму?" Кинута іскра спалахувала, розгорялася, натовп бурунився лиховісним кипінням, лихословив, проклинав, а Він знерухоміло височів над людською захланню, серед морочної озлоби і, горнучись у свого золотавого плаща, дивився так, як лікар дивиться на болящих. Видно було, що Йому навіть під палючим іудейським сонцем холодно, серед найбільшого велелюддя — пустище і безлюдь.
А було — вони довго брели каменистими стежками у самарійські землі лише для того, аби Він зволожив уста водою, поданою невірною самарянкою. Зовсім спантеличені, вони тоді спустилися в долину, вийшли на пагорб, порослий пальмами, Ісус зупинився, на замисленому обличчі висявала радісна, майже дитяча усмішка. Він був щасливий, а вони не могли прийти до тями: що ж таке мовила йому ота забрьохана язичниця, чого вони не змогли? Чим змогла Його так потішити? Нерозуміюче перезиралися, дивуючись Його веселості. Він таки направду був щасливим.
Се була рідкісна хвилина, коли Його душу не гнітили важкі думи й страшні передчуття. Вечоріло. Повітря було напоєне настояним, як золотисте вино, сонцем, пахощами квітів і трав. Гуділи бджоли, співали птахи. Немов благаючи про допомогу, на Нього впала кощава тінь засохлого хлібного дерева, Ісус з усмішкою повернувся до нього і погладив по старому, сточеному комахами і вітрами стовбурі. Кістяк дерева вигнувся, немов під поривом зненацька налетілої бурі, він хилитався і хилитався, втягуючи в себе пружний струмінь молодого відновленого життя, почувся пронизливий подзвін — то лопалися і розгорталися бруньки, зелена хвиля поволі обгортала дерево, і воно якось враз заспокоїлося під густою шапкою молодого листя, дозрілих плодів.
Ісус милувався чудом відродженого життя, Він сам був повним життям — мінливим, прекрасним, безкінечним. Його ніжна тінь тремтіла у золоті завмираючого дня, і їм перехопило подих від доторку до якоїсь величної і грізної таємниці. Потім перед ними прошелестів у траві великий вгодований гад.
— Глухий аспид, — нажаханий Симон вихопив з-за пояса важкого ножа, яким вичиняв рибу й кинувся вперед, цілячи потворі у голову, але тут Ісус владно зупинив його заспокійливим, поблажливим жестом.
Він довго з чудним зацікавленням вдивлявся в очі велетенського гада, а єхидна, знерухомнівши, ледь-ледь похитувала страшною головою просто перед Ним. Потім, вочевидь втративши до неї цікавість, легко зрухнув пальцями — і вона притьма метнулася у зарості. А Він повернувся у сторону Єрусалима, звідкіля сунули темні хмари, улягаючи на землю, неначе погрожуючи щомиті завалити її важкими брилами.
Він чогось вичікував, і вони не розуміли Його.
Минув час, коли за Ним дорогами Іудеї, Самарії, Галілеї сунули тисячі людей, зваблених Його дивовижними чудесами і химерними проповідями. Вони гучно виславлювали Його, падали на коліна при одній появі і цілували Його сліди. Вони бачили в Ньому свого повелителя, потомка древніх царів й самого царя. Досить було Йому кивнути пальцем — і попливло би землею хмаровиння людей з усіх колін Ізраїлю, понесло би свого кумира на руках до священного града — до Єрусалима. Він тільки сердився, чуючи такі побажання.
"Моє царство не від світу сього..."
Було... Гурт людей вирішив схопити Його і силоміттям проголосити своїм царем. Увесь день вони тоді скрадалися у печерах на високій горі і лише в потемках спустилися до поріділого й розчарованого натовпу, у якого зазвичай велика любов нараз перетліла на великий гнів, і який стрінув Його глузуванням, прокльонами, лайкою.
Ще рік тому Він міг прийти в Єрусалим в оточенні тисяч засліплених Його особою людей, вірних слуг, покірних рабів, ладних виконати будь-який Його наказ, вдовольнити будь-яку забаганку. І де тоді би були первосвященики зі своїм сенедріоном, фарисеї, фундуклеї? Він мав би владу правом сильного і царство своє правом могутнього...
Вони не розуміли Його.
Надто в Іуди здавали нерви, коли замість криків "Осанна!", "Осанна!" їх стрічали градом каміння і лайкою.
