За двома зайцями - Старицький М. П.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та я й мов­чу… Так по­да­вай же хоч са­мо­ва­ря скоріще!

Химка (за­чи­ня­ючи двері). Своєю ду­шею не нагрію, як за­кипить, то й по­дам.

Ті ж і Про­ня.

Явдокія Пи­липівна. Де це ви, до­ню, хо­ди­ли?

Проня. На Хре­ща­ти­ку бу­ла: ось для вас по­куп­ку принес­ла.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Що ж там?

Явдокія Пи­липівна. Чи не че­ре­ви­ки ку­пи­ла?

Проня (роз­ви­ває папір і вий­має чеп­чик з чер­во­ними стрічка­ми). Ось що я вам, ма­мо, ку­пи­ла. (Хо­че надіти ма­тері на го­ло­ву).

Мати од­хи­ляється.

Явдокія Пи­липівна. Що це ви, доч­ко? Сха­меніться! Чи го­диться ж мені на старість уб­ра­тись у чеп­чик, та ще з чер­воними стрічка­ми?…

Проня. Та­ка са­ме мо­да.

Явдокія Пи­липівна. Пізно вже мені, доч­ко, до тих мод приз­ви­ча­юва­тись!

Проня. Ну, вже як хо­че­те, а оту міщанську хуст­ку з ріж­ками скиньте!

Явдокія Пи­липівна. І ма­ти, і баб­ка моя та­ку но­си­ли, у та­кій уже й ме­не в тру­ну по­ло­жи­те…

Проня. Та що ж ви зі мною ро­би­те? Го­во­рить не вмієте, хо­дить як лю­ди не вмієте: у хаті й кру­гом прос­то­та, то хто ж до нас з бла­го­род­них і зай­де?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Прос­то­та, Про­ню, не гріх.

Проня. Так на­що ж бу­ло ме­не по-бла­го­родньому вчи­ти?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Прав­да і то - пенціон! (Чу­ха поти­ли­цю).

Проня. Та не ходіть і ви, та­ту, розх­рис­та­ни­ми!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Жа­ро­та ж те­пер.

Проня. То що, а все не га­разд. Он сьогодні бу­де у ме­не бла­го­род­ний ка­ва­лер; ме­не сва­та і прий­де про­сить ру­ки.

Прокіп Сви­ри­до­вич і Яв­до­ха Пи­липівна. О! Хто? Хто?

Проня. Го­лох­вас­тов.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Чи не ци­люр­ник з-за Ка­на­ви? 9

Проня. Не ци­люр­ник, а палікмах­тер: об­ра­зо­ва­ний, гар­ний, ба­га­тий.

Явдокія Пи­липівна. Та чи ба­га­тий же? Роз­пи­тай­тесь до­бре!

Проня. Що ви знаєте?

Прокіп Сви­ри­до­вич. А прав­да, що доч­ка кра­ще зна­ють.

Явдокія Пи­липівна. Та про ме­не.

Проня. Глядіть же, щоб усе бу­ло га­разд.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Доб­ре, доб­ре! Я за­раз пош­лю за го­рілкою.

Проня. Горілки?! Ви б ще ци­булі або путрі пос­та­ви­ли!

Явдокія Пи­липівна. А то чо­го ж, до­ню?

Проня. Чімпанцько­го тре­ба: так во­диться.

Явдокія Пи­липівна. Та то ж до­ро­ге; та ми ко­ло нього не вміємо й хо­ди­ти.

Проня. І то­го жалієте для доч­ки!

Явдокія Пи­липівна. Гос­подь з ва­ми! Ста­рий…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та я й нічо­го… Ось і гроші. (Вий­має пу­ля­ре­са, у пла­ток завірчено­го).

Проня. Дай­те Химці, а я на­пи­шу… та дивіться, як бу­де у нас гість, то щоб тітка не при­те­тю­ри­лась!

Явдокія Пи­липівна. А що ж їй ро­бить? Не виг­на­ти ж се­стру?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та во­на не поміша: лишній ро­дич у хаті.

Проня. Добрі ро­дичі, що не знаю, як і од­ка­ди­ти­ся! На­гноїть у хаті, роз­го­во­ри за­ве­де такі! Гни­ли­ця­ми насмер­дить, уп’ється.

Явдокія Пи­липівна. Та, мо­же, ще й не уп’ється.

Проня. Мо­же? Ви ме­не заріже­те з ва­шою ріднею!

Явдокія Пи­липівна. Не го­ди­ло­ся б так, бог з ва­ми!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та во­на й не прий­де.

Проня. А як прий­де?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ну, вже не знаємо.

Проня. Тож-то, що не знаєте: чис­тая му­ка з ва­ми! Та й ви самі, та­то з ма­мою, більше б у пе­карні сиділи, а то й ви ча­сом ляп­не­те та­ке му­жицьке, прос­те…

Явдокія Пи­липівна. Ви­ба­чай­те вже нам, доч­ко: на па­нію не ви­хо­ву­ва­лись…

Прокіп Сви­ри­до­вич. В пенціоні не бу­ли…

Проня. То все ж та­ки мо­же­те хоч трош­ки модніще се­бе дер­жа­ти: он бу­де за­раз та­кий об­ра­зо­ван­ний, вче­ний…

Прокіп Сви­ри­до­вич. То мені хо­четься пос­лу­ха­ти ро­зу­м­них ре­чей; страх як люб­лю ро­зум­них лю­дей!

Проня. То з пе­карні слу­хай­те, а то ще помішаєте об’яв­ле­нію… Я вас пок­ли­чу, ко­ли тре­ба бу­де. (Ви­хо­дить до кім­на­ти).

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ну, ну! А що, ста­ра? Уже нас за хвіст та і в че­ре­ду!

Явдокія Пи­липівна. Не гри­зи вже хоч ти, бо й самій гір­ко! (Пішла).

Прокіп Сви­ри­до­вич. За­те ж бла­го­родні! (Врешті дошук­ався до гро­шей). Хим­ко! Хим­ко!

Голос Хим­ки (з-за две­рей). Та че­кай­те, ще не ки­пить!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та йди, тре­ба.

Прокіп Сви­ри­до­вич і Хим­ка.

Химка (од две­рей­). Не­ма ча­су! Дму, дму у то­го каторжного­ са­мо­ва­ря, а він і не ки­пить…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та тут ось тре­ба до Кун­де­ре­ви­ча збі­га­ти, на гроші!

Химка. Та як же я по­ки­ну са­мо­вар? Він так по­гас­не!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та ти йо­го розідми швид­че!

Химка. У ме­не ду­ху не­має на вітря­ка! Я вже хвар­ту­хом ма­ха­ла, ма­ха­ла… ма­ха­ла… так тільки жевріє…

Прокіп Сви­ри­до­вич. А ти ще пе­ле­ною йо­го по­ма­хай!

Химка. Дай­те кра­ще