Воскреслий із мертвих - Чорногуз Олег

У мого сусіда на весіллі стояло триста пляшок шампанського… Я хочу наставити триста три. А якщо вдасться, то й триста п’ять!

— Вважайте, ви вже їх поставили, — підвівся Кульгавий. — Нам пора! Там нас автомашина чекає…

— То, може, заночували б у нас? То не такі апартаменти, але то на пахучому сіні… Бог милував нас Чорнобилем. Тою радіацією. У сіні, як у купелі. Та й, певне, дощ піде. Бо щось ноги крутить… А то чи є що краще, як спати у пахучому сіні, у квітах під гамір карпатського дощу!

— Дуже вам дякуємо. Але ми поїдемо.

— То як вам випадає, — вуйко Василь подав почергово кожному руку і додав наостанок: — Чекайте телеграми… Але я вас прошу — про доляри нікому… Аби не весілля, то я сі не погодив.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Літак з величезними літерами на борту "Мрія" і "Ейр Юкрейн" повис над штатом Невада. На зміну золотавому промінню сонця, що вже зникало за горизонтом, загорялись маленькі електросонця Лас-Вегаса. Авіалайнер, широко розставивши шасі, наближався до білих смуг летовища, орієнтуючись на яскраві сині електролампочки розміром з чоловічу голову і керуючись загадковими спалахами і електросигналами.

Вперше за всю історію понад сто п’ятдесят фірм України репрезентували у США молоду європейську державу — завдяки наполяганням могутньої української діаспори. Сам президент Буш, намагаючись виграти другий раунд у боротьбі за президентське крісло з молодим і вродливим суперником Клінтоном, почав загравати з українцями.

Помітно хвилюючись, один з пасажирів "Мрії" все допитувався попутників, чи треба проходити митницю.

— А тебе це чого хвилює? — запитав його сусід.

— Та хотілося б пошвидше в Лас-Вегас. Місто розкоші, гральних домів і пригонів.

— Ти ж тільки вчора від молодої дружини. Бичок!

У переході аеропорту пана Ярослава зустрів колега — представник фірми "Едельвейс", що знаходилася у Лас-Вегасі.

— Але у мене в кишені ні цента. Запам’ятай, — нагадав йому пан Ярослав.

— То хай вас не хвилює, — мовив той пану Ярославу. — У нас є центи і до центів. То ж не за совітів, що давали вісім літ Сибіру за два засмальцьованих долари… Тут, слава Богу, демократична країна.

Вони пройшли повз десятки сувенірних магазинів, двері яких просвітлювались наскрізь, а вітрини кликали до себе відвідувачів розкішшю та привабливістю.

— Наших жінок сюди запрошувати не можна. Вони від отих вітрин збожеволіють одразу, — мовив пан Ярослав.

— То так, — наслідуючи стиль у мові пана Ярослава, сказав фірмач. — Я перепрошую, але я, бігме, щасливий бачити вас у нас, пане Ярославе!

— Я також, — механічно кивнув головою пан Ярослав, роздивляючись величезну залу, що виблискувала неоновими вогнями і хромованим металом. Вони зайшли за скляну перегородку аеропортівського бару. Вхідні двері, навстіж розчинені, ніби промовляли до відвідувачів: "Велкам, пане!" Тихо грала ненадокучлива музика. Невеличка, зі смаком освітлена зала виблискувала іскорками світильників, стилізованих під церковні лампадки і свічечки. Тут було близько десятка столиків і невеличкий прилавок з шістьма високими стільчиками.

За кількома столиками сиділи щойно прибулі пасажири, чекаючи, мабуть, родичів чи знайомих, що мали приїхати в Лас-Вегас. По цей бік прилавка на високому стільці в брудній майці і обляпаних білою фарбою джинсах сидів зарослий волоссям з ніг до бороди неохайний тип. Він нашвидкуруч випив гальбу пива і покинув бар. Біля самісінького краю прилавка сидів досить елегантний, ніби для контрасту джинсовому типові, містер в костюмі з білої саржі і при краватці-метелику, щедро поцяткованому золотом на її голубому тлі. Японські блискучі штиблети і шкарпетки такого ж кольору, як краватка, і носовичок у нагрудній кишені, золота шпилька на лацкані надавали господареві особливої привабливості і змушували затримувати на цьому типові погляд подовше, ніж те дозволяв етикет. Пан Ярослав і фірмач підійшли до центру прилавка й сіли на табуретки поруч з чоловіком, з голови якого зсунувся афганський зелено-чорний берет. Одягнений він був у куртку й такого ж кольору штани. Цей ансамбль доповнювали великі чорні пропилені черевики.

Фарбована блондинка з чорною смужкою біля корінчиків волосся розливала за прилавком каву з молоком і подавала сендвічі. За протилежним кінцем прилавка метушився чоловік із засуканими рукавами, засипаючи в електрокавоварку зерна кави.

Пан Ярослав поклав перед собою газету "Голос України" і досить-таки голосно, як здалося, запитав:

— Що будемо пити, пане Богдане?

— Якщо можна, то мені мінеральної води. Надто ситим був обід…

— Як хочете… Але я вип’ю пива. Американське пиво — це не чеське, але й не наше українське.

— Я бачу, ви невеликий патріот…

— Я просто не маю комплексів, як на ці дрібниці… На велику європейську державу треба й по-європейському дивитися. Чи не так?..

— Це ви правильно, пане, сказали, — раптом підвів голову афганський берет. — Ви з України?

— Так. А ви?!

— Я є американець…

— Американець?! — зробив круглі очі і дещо спантеличено запитав пан Ярослав.

— Так, американець українського походження.

А чого ви дивуєтесь? Нас тут, в Америці, мабуть, кілька мільйонів. Тільки не всі українцями пишуться.

— Як і в нас колись на Україні… А ви тут когось зустрічаєте?

— Мене цікавить спецавіарейс "Мрія". Ви часом не з "Мрії"?

— З "Мрії", — відповів пан Ярослав. — А це представник нашої фірми в Америці. А ви випадково не Дмитро Палагнюк?

— Цілком випадково Дмитро Палагнюк. Показати посвідчення?

— Що ви? Нас пан Медведчук попередив, що ви зустрічатимете нас в аеропорту, в барі. Дуже приємно познайомитися, — подав руку пан Ярослав.

— Він тепер Медведчук пишеться? — криво посміхнувся Дмитро. — Ви з однієї компанії?

— А ви ні?

— Мене найняли, — просто мовив Палагнюк.

— Нам дуже приємно з вами познайомитися… Мене звуть Ярослав Степів, а це мій колега Богдан Лесів.

— Дмитро Палагнюк. По-тутешньому — Джим…

Американцям так зручніше вимовляти… Дехто називає і Джіммі.

— Дуже приємно, — потис руку пан Ярослав. — Я з Косова, Богдан — вижницький.

— З Косова? О, то є дуже добре — український сувенір… Писанка, топірець, шкатулка, інкрустація. Порцеляна…

— Ви, очевидно, бізнесмен?..

— Не зовсім так! Я торгую українськими національними сувенірами. У мене є своя крамниця. Мене цікавить у Лас-Вегасі наша українська писанка. Я хочу закупити українську писанку…

Барменша подала пиво і мінеральну воду.

— Ви щось питимете? — запитав пан Ярослав.

— Тільки з вами. Віскі. Шотландське віскі. Американське віскі то не є віскі… То є, як у вас кажуть… То є самогон! Три віскі…

— Але я не п’ю, — розгублено намагався відмовитись представник фірми "Едельвейс".

— Чому не п’єте? Економите доляри?

— Та ні, у мене виразка шлунку.

— Тоді трохи горілки. Горілка не зашкодить. Повірте мені, — і Дмитро звернувся до барменші англійською мовою. Вона кивнула головою і подала невеличкий штоф горілки. Дмитро розлив — мовляв, гуляти так гуляти. Тоді запитав, чи "Мрія" й справді найбільший літак у світі, і мовив: — Будьмо! — Він підняв склянку і цокнувся, — У нас на Україні люблять тости. І все кажуть "Будьмо". Один мій американський приятель, повернувшись з України, мене запитав: "Хто такий у вас "Будьмо!"? Вождь, Бог?!" Я сказав, ні. Він тоді не повірив і запитав: "А чому так часто п’ють за цього "Будьмо!""?

Пан Ярослав розсміявся. Глянув на Дмитра, але помітив в його очах не посмішку — смуток. Той жартував ніби через силу. Пан Ярослав ще раз глянув на Палагнюка, але запитав інше:

— І як ви йому пояснили?..

— Я пояснив, що то є найкоротший тост. Так українці бажають усім добрим людям довгого життя. Він мене запитав: "А багато долярів?" … Я йому сказав, що й долярів бажають мати багато. Він відповів: "О’кей… Вері гуд"… То є гарний тост і тепер він також п’є за "Будьмо".

— Коли ви забиратимете писанки? — повернув у своє русло пан Ярослав.

— Пан Медведчук мені сказав: як тільки ви пройдете митну службу, якщо ви її проходитимете. Чи для виставки не обов’язково? Мене просили цим поцікавитися.

— Митниця обов’язкова, — відповів пан Ярослав. — Як ви нам платитимете?

— Гадаю, добре, — відповів Дмитро.

— Вас цікавлять писанки якогось одного регіону України?

— О, ні. Нас цікавлять усі регіони України. Норд, вест, зюйд, ост… Як то буде по-вашому?

— Південь, північ, захід, схід… Ви уже й забули?!

— Я жартую!

— Щось ви сумно жартуєте, — глянув на нього пан Ярослав, а тоді додав, не чекаючи відповіді:

— Скільки ж ви платите за штуку і скільки вам потрібно?

— Багато. Ми беремо оптом. За штуку три долари. Це гарна ціна.

— То є дуже мало! Наші писанки є мистецтво. Художній виріб.

— В Америці є писанки. Дерев’яні. Залізні. Золоті. Але мене цікавлять не дерев’яні і не залізні. Так мені наказав повідомити вас пан Медведчук, — відказав Дмитро.

— Я розумію… Але за чотири доляри… Я ж пану Медведчуку казав. За чотири.

— Він сказав, спочатку товар, потім гроші.

— Після митного огляду. Ми ще його не пройшли. А потім, ми одразу їх продати не можемо… То для виставки, — пояснив пан Ярослав.

— Мене запевнили, що там вистачить і для виставки, і для продажу. А втім, це ваша справа. Домовлялись ви, а не я. Я тільки посередник. Водій і вантажник. Зі мною ще один тип. Отой, що в робочій робі сюди заходив.

— Ми подумаємо, — мовив пан Ярослав. — Якщо нам не вдасться вговорити директора, то я просто не знаю… А як ти на це, Богдане? — звернувся він до свого представника.

— Я дам аванс… Йому ж тут доляри знадобляться. Для виставки з десяток досить. Не всі ж тисячі їх тут виставлять.

— Не всі, звичайно, але це ж наша творча знахідка…

— Я б не сказав, що дуже вже оригінальна, — Ярослав Степів збив його з курсу і повернувся до Дмитра. — Як тут до нас, українців, ставляться американці?

— Добре. Мають гарний рейтинг. Престиж. В Америці український народ то є грейт народ. Великий народ. Гарний народ.

— Слава Богу, що хоч в Америці. У нас його мають за другий сорт… Нема пророка в своїй Вітчизні.

— Що нема, то нема, — згодився Дмитро Палагнюк, подаючи пану Ярославу візитку. — А це мої координати. Ви можете зателефонувати по цьому номеру і надиктувати… Автомат їм передасть… Пробачте, нам…

— О’кей, Дмитре. Зателефоную. От тільки митницю пройдемо. Але запам’ятайте, за три долари писанку ми вам не продамо…

— О’кей, о’кей! Вони хочуть мати товар.