Воскреслий із мертвих - Чорногуз Олег
Але я сказав, що мене політика менше всього цікавить, і він замовк, запиваючи бублики холодним чаєм.
— Дякую, лейтенанте! — капітан взяв фотографію і викликав по рації сержанта Ягідку. Коли той обізвався, наказав негайно прибути до управління.
— У лікарню, — зачиняючи дверці автомашини, наказав капітан.
Через десяток хвилин капітан Дубль знову переступив поріг палати Лідії Андріївни.
— Доброго дня вам!
— І вам такого ж… Доброго, — відповіла Мазур.
— Тому я й прийшов, щоб підняти вам настрій. Ваш син живий, — сказав. — Ви не привиду бачили. Усміхніться. Не привиду. Син живе у США. Навчається в Гарвардському університеті. Приїжджав на Всесвітній форум українців. Приїжджав інкогніто. Він не міг інакше…
— Боже! — скрикнула вона. — Я в це не вірю!
Вона довго плакала. А коли заспокоїлась, запитала:
— Але чому? Чому він не прийшов додому?
— На це "чому" ми ще не можемо відповісти. Розумієте, не можемо.
Капітан глянув на неї… Ватяні тампони медики вже зняли. От тільки шрами і незагоєні рани від гострих шматків дзеркала залишились на її колись чистому обличчі. Відтепер вона так і житиме — зі шрамами…
— А де ваша сусідка?
— Її повезли на консультацію.
Лідія Андріївна плакала. Сльози текли крізь пальці.
— Ви так і не можете відірвати рук від обличчя?
Жінка заридала. Капітан підвівся. Взяв на тумбочці ватку. Потім поклав назад. Взяв склянку, налив з пляшки води.
— Ви дозволите?
Вона кивнула головою. Він підняв її над подушкою і крізь руки, по-жіночому гарні руки, напоїв. Потім обережно опустив голову на подушку…
— Де тепер мій син?
— Він днями відлетів до Америки… З ним усе гаразд… Але я прийшов, щоб ви мені допомогли. Кожне ваше слово, кожна деталь… Для слідства дуже важливо…
— Я знаю. Я знаю. Заради сина я готова…
— Розкажіть мені детально саме про той вечір.
— У кімнаті стало темно-темно і раптом — це світло… Світло автомашини. Уздовж вікна, уздовж шибок, а в шибці — обличчя сина… Можете уявити мій стан…
— Можу, — механічно відгукнувся капітан Дубль.
— Ні, не можете… Хто такого не пережив, ніколи не зможе. Я, здається, щось крикнула тоді. А потім уже нічого й не пам’ятаю. А далі ви знаєте…
— А цього чоловіка, що запропонував вам руку і серце, ви могли б упізнати?
— Упізнати? Що ви таке кажете? Як упізнати? З ним щось трапилося?
— Ні, нічого.
— Чому ж ви так кажете?
— Скажіть, як його прізвище?
— Я вам уже казала, Марченко… Артур Марченко…
— Ви знаєте, де він працює?
— Звичайно. В автопідприємстві. Бухгалтером. Він мені сам в усьому зізнався. Він так і сказав: "Це я їх убив!"
— Кого убив? — здивувався капітан.
— Ну, дружину свою, доньку… Випив, сів за кермо і потрапив під військовий автомобіль… Хотів накласти на себе руки, але жива ще меншенька і заради неї він залишився жити… Що з ним? Ви щось не договорюєте… Я відчуваю…
— З ним усе гаразд, — капітан зробив наголос на слові "ним". — Усе гаразд… Ви можете глянути на це фото?
— Піднесіть мені до очей і увімкніть настільну лампу. Я, здається, трохи й зір зіпсувала.
Капітан нахилився над нею, показав фото.
— Ви впізнаєте його?
— Я цю людину бачу вперше, — тихо мовила Лідія Андріївна.
— Ви не помиляєтесь?
— Ні.
— Але ж це Марченко!
— Це не мій Марченко… Не мій Марченко… — вона ще раз тяжко зітхнула.
Капітан так і думав. Тепер йому дещо почало прояснюватися. Багато що ставало на свої місця. А Лідія Андріївна, ніби відчувши лихо, зайшлася плачем… Видно було: далі говорити вона не може. І їй ще довго доведеться приходити до тями.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Прийшла медсестра. Суворо, навіть осудливо глянула на капітана. Але вголос не сказала нічого. Дала заспокійливі й пішла. Лідія Андріївна якийсь час ще мовчала, капітан тихо сидів і чекав. Він умів терпеливо чекати. Нарешті жінка спитала:
— Ви будете з мене сміятись?
— Що ви, Лідіє Андріївно!
— Я збиралась вийти заміж…
— А чого ж… Ви ще молода, гарна. Належите до тих жінок, вік яких важко визначити по зовнішності…
— Я ніколи б на це не наважилась… Якби не син… Якби не могила сина і чоловіка… У мене чоловік помер від інфаркту, на другий день після того, як принесли повідомлення про загибель сина. А син з Афганістану написав: "Мамо, якщо я загину — хоча я в це не вірю: відчуття у мене таке — поховай мене у могилі з батьком. Такий мій заповіт", — сльози самі собою нестримно бризнули крізь її тонкі пальці. Лідія Андріївна довго плакала. Капітан хотів був викликати медсестру. Але жінка, нарешті, заговорила знову.
— Мені уже краще, — сказала вона. — А Марченко підійшов до могили. Поспівчував, поклав біля пам’ятника сина квіточку. Дуже виявився уважним. Сказав, що вдівець. Що в нього в автомобільній катастрофі загинули дружина і донька. Я йому поспівчувала. Горе нас зблизило. Він майже щодня приходив на могилку мого сина. Поливав квіти. Я йому розповіла про синів заповіт. Сказала, що зверталась до військкомату. Там нагадала, що син воїн-афганець. А знаєте, що мені відповів на те комісар?
Капітан Дубль заперечно похитав головою.
— Він сказав, що мого сина туди не посилав, і зачинив перед носом двері… А Марченко відгукнувся… Напередодні з’яви Миколи показав мені документ-акт про поховання сина. І раптом зі мною така біда…
— Не біда — щастя. Що ж до рук, то все буде гаразд, — підбадьорив її капітан.
— А мати ж колись мені наказувала: "Не дивись, доню, перед сном у дзеркало. Це не на добро!" Я сміялася з неї. Нас же виховували атеїстами. Вчили не вірити ні в Бога, ні в прикмети. Забобони, мовляв, то все, а я підійшла до дзеркала і захотіла подивитися на себе… Як це у вас, військових, називається: перевірити, чи я у бойовій формі. Не знаю чому, але саме ці слова спали мені тоді на думку. Взяла і роздяглась. Як Єва. Почала милуватися собою, ще й примовила: "А я ж гарна! До біса ще гарна!" Раптом мені здалося, що на мене ніби хтось дивиться. Таке відчуття виникло. Я ще й сказала собі: "Не треба було проти ночі біса вголос згадувати". З вами такого у житті не траплялося?
— Траплялося, — посміхнувся капітан. — І не раз…
— Раптом мені стало страшно й моторошно. Здалося, хтось стукнув кватиркою. Я вимкнула світло, глянула у вікно — о Боже! — у вікні Микола! Я знепритомніла… Далі ви знаєте…
— Так. Але я хотів би повернутися трохи назад — до Марченка… Чим він вас узяв?.. Завоював ваше серце… Ви мали серйозні наміри?..
— Серйозні, — хитнула вона головою. — Дуже серйозні. Я почала вірити в потойбічний світ. Марченко в усьому підтримував мене. Догоджав. Мені це дуже подобалося. Співчував. Мій покійний чоловік належав до гордунів. Мав про все свою думку. З моєю не часто рахувався. А цей! Коли я йому зізналась, що повірила в Бога, він приніс мені книжку про потойбічне життя. Потім приносив вирізки з газет і журналів про привидів та пришельців з інших світів і переконував, що життя після смерті тільки починається. Мені це імпонувало. Я хотіла в це вірити і повірила… Коли до мене прийшов Микола… я подумала: "Після моїх молитов. Звернення до Бога…"
— Що він ще вам говорив? — поцікавився капітан Дубль.
— Він запевняв мене, що багато мертвих перебувають у стані анабіозу. Казав так, ніби натякав, що мій син воскресне. Доводив, що не треба впадати в розпач. Наводив приклад з мільярдером Онасісом і його сином, що загинув в автомобільній катастрофі. У вивчення проблем анабіозу, реанімації і повернення людини до життя він уклав усі свої кошти… — Лідія Андріївна тяжко зітхнула. — Смерть — це тільки народження. Ми переходимо із стану фізичного, загалом примітивного, у стан небесний, божественний. Бо вищий стан — це стан нашої душі. Стан інтелекту і моральних насолод. Він говорив мені це кілька днів поспіль і посіяв у мене сумнів, що він бухгалтер автопідприємства. Я почала схилятися до думки, що він представник якоїсь секти, і сказала йому про це. Він заперечив.
— Що ще вам запам’яталося? — капітан поправив на ній ковдру, що підступно опускалась додолу.
— Після того, як я побачила сина, мені хотілося померти. Я ночами аналізувала слова Марченка про нашу тимчасовість на землі. Що ми сюди прибули, як на одну із зупинок у Всесвіті. У таку собі своєрідну лабораторію, де в початковій стадії народжуються примітиви, запрограмовані на зло, заздрість, убивства. І вище Божество, вирощуючи цих примітивів, вивчає і відбирає для інших світів тільки інтелект, мудрість і добро, щоб засіяти ними безмежжя Всесвіту. Все інше є прах. Перебування на Землі — це тільки початкова мить нашого народження, а нашим справжнім народженням для вічності є саме смерть. Тому страшно не вмерти — страшно вмерти не гідно, не достойно Божества нашого…
Вона напружилась, захвилювалась. Дубль поклав свою руку на її, сердечно подякував і сказав, що їй пора відпочити.
— Ви мені дуже допомогли. Поки що в інший, божественний, стан не переходьте. Я вірю, що ви… А втім, я хотів би, щоб перша початкова мить нашого перебування на цій планеті тривала якнайдовше.
Він щиро посміхнувся і вийшов, твердо сказавши: "До зустрічі!"
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
З лікарні капітан Дубль поїхав прямо до Йосипа Кублея. Він зайшов мовчки, мовчки поклав фотографію перед Кублеєм і мовчки глянув на нього. Сищик, у свою чергу, глянув на фото, потім на капітана і запитав:
— Хто це?
— Саме це я хотів запитати у вас.
— Я його зовсім не знаю…
— Це Марченко… Майор Марченко! Ваш рівердейлівський приятель…
— Це не майор Марченко… Може, й майор, може, й Марченко, тільки не Артур…
— У такому разі сідайте в мою автомашину…
— І що буде? Повезете мене в управління, знову почнете допитувати, хто ж стріляв у Миколу Мазура? Потім візьмете підписку про невиїзд і знову накажете зняти вивіску "Сищик Кублей і комісар Мегре"?
— Ми поїдемо на кладовище. У тридцять другий сектор. Ви там уже були.
— А що я там загубив? Я загубив клієнта, який мене найняв. А жінку, яку він просив відшукати, я знайшов. Хто ж мені тепер заплатить?
— Я! Якщо ви допоможете встановити істину.
— Істина у Франкфурті-на-Майні.
— Ви певні?
— Абсолютно, капітане…
Машина, перетнувши трамвайну колію і розбризкуючи вчорашні калюжі, помчала вузенькою вуличкою з одностороннім рухом. Водій час від часу гальмував, боячись обляпати перехожих. В’їхали прямо у ворота з латинським написом на його сітці: "Memento mori".
