Українська література » Класика » Воскреслий із мертвих - Чорногуз Олег

Воскреслий із мертвих - Чорногуз Олег

Воскреслий із мертвих - Чорногуз Олег
Сторінок:25
Додано:19-07-2024, 06:09
0 0
Голосов: 0
Читаємо онлайн Воскреслий із мертвих - Чорногуз Олег

Олег ЧОРНОГУЗ

ВОСКРЕСЛИЙ ІЗ МЕРТВИХ

Олександрові Чумаку — моєму другові

І раптом, під перелякані крики й лемент юрб, що вискакували із найближчих будинків і розважальних закладів Бродвею на вибух, заворушились чорні від попелу і диму уламки вчорашнього павільйону. На помості на увесь зріст, із розірваними наручниками і у формі солдата афганської війни звівся юнак. Він виріс серед попелу і диму!

Олег Чорногуз

З усіх загадок природи найбільша загадка — людина.

Луї Клод Сен-Мартен, французький філософ-містик

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Бородань зайшов до гравера з чорного ходу, обминувши центральний і віконце з картонною вивіскою "Перерва на обід". Гравер, немолодий уже чоловік з відрізаними вище колін ногами, сидів на протертому дерматиновому тапчанчику і, вмочуючи сухаря в каву з молоком, неприязно глянув на відвідувача. Незнайомець, схожий чимось на моджахеда, у дивній шапочці під чалму, мовчки поклав перед гравером двадцятидоларову купюру і тихо мовив:

— Цей почерк підробити зможете?

Господар комірчини одразу не відповів. Він глянув на асигнацію, що поклав перед ним відвідувач, і, спокійно пережовуючи розм’яклий у каві сухар, безцеремонно оглядав бороданя. Той, переступаючи з ноги на ногу, спершу ніби зніяковів, а потім не менш безцеремонно глянув на гравера — на його довгий ніс, що йшов по видовженому обличчю з самого лоба аж до нижньої заячої губи, на товсті вивернуті губи й маленькі бігаючі очі. Гравер витер рукавом підборіддя, провів пальцями по вусах і бороді, на якій срібною щетиною світилося волосся, і тільки після цього підніс незвичайну записку з карлючками до світла.

— Важко! Дуже важко! Почерк якогось божевільного. Неврівноваженого неврастеніка!..

— Неврастеніки всі неврівноважені, — спокійно, але трохи голосніше, ніж до цього, зауважив бородань. Гравер ще раз глянув на відвідувача, немов з першого разу як слід не роздивився його. Прислухався. З голосу зрозумів, що перед ним зовсім молода людина. Навіть у цій напівтемній комірчині впадало у вічі, що бородань приїхав з далеких і теплих країв. Від нього, здавалося, пахло жаротою, пісками і полином. Жовта сорочка з акуратно підкоченими рукавами на міцних загорілих руках, сині джинси з металевими блискітками… М’які різнобарвні кросівки… З-під розстебнутого комірця сорочки виглядав трикутник волохатих грудей. Над носом з горбинкою бігали чимось стривожені очі. Ні сумки, ні дипломата в руках юнака не було. Він розстебнув ліву нагрудну кишеню, витяг звідти ще кілька зелених купюр і дві з них так само мовчки поклав перед гравером. Безногий одним оком глянув на них, ніби оцінюючи їхню вартість, але не промовив нічого. І тільки переглянувши для чогось дві купюри по десять доларів проти світла лампочки, яка слугувала за тимчасове пристанище надокучливим мухам, сказав:

— Мало! Робота копітка і довга! Та й пахне смаленим! На коли потрібно?

— На сьогодні!

— На сьогодні не вийде! У мене море замовлень.

— Я поспішаю! Я проїздом.

— У мене всі поспішають! Усі проїздом. Усі на іменини. Усі на ювілеї. А це, я бачу, не для ювілею!

Бородань знову розстебнув горішню нагрудну ліву кишеню і двома пальцями витяг ще дві зелененькі купюри попередньої вартості. У гравера зблиснули очі. Він, очевидячки, не чекав такої щедрості, просто торгувався швидше за звичкою, ніж через бажання стягти якомога більше, бо механічно повторив:

— На коли?

— Я вже сказав, — розгнівався бородань. — На сьогодні. — Глянувши на годинник, трохи подумав, зважуючи, очевидно, на коли саме, і, полізши в праву нагрудну кишеню, витяг звідти вчетверо складені чисті, але трохи пожмакані два папірці.

— На п’яту годину вечора! Ось на цих аркушиках! Два тексти. Одним і тим же почерком.

— Ви збожеволіли! Тексти великі! — І, не дочекавшись відповіді, сам же гравер і уточнив: — Невже не можна на сьому годину? У мене ж роботи по саму зав’язку, — показав на горлянку, перев’язану по-піратському чорною сатиновою хусткою.

— Я о восьмій уже покидаю Київ. Я ж казав, що тут проїздом. Ви мене розумієте?!

— Чому не розумію? Але й ви зрозумійте мене. У мене ж робота!

— У мене теж!

— Мабуть, доведеться викликати стажиста… Відіб’є він у мене клієнтів, відіб’є. Моя літера один долар коштує. У мене реклама і ніяких рекламацій…

— Чув, чув, — відказав бородань. — Тому й зайшов до вас. Викликайте стажиста. Але посадите його он там, біля віконця. Хай на замовників дивиться, а не на ваш текст.

— Не на мій, а на ваш текст, — уточнив гравер і сховав долари в засмальцьовану руками бокову кишеню укорочених і підшитих темними нитками штанів. Опісля розвернувся усім своїм колись могутнім корпусом і чорним брудним пальцем почав крутити диск телефонного апарата. Зелені папірці стирчали з кишені, загрожуючи випасти на підлогу. Бороданю це не сподобалося. Він простяг руку і витяг їх назад. Спокійно й мовчки перерахував і половину поклав до своєї кишені. Гравер тієї ж миті поклав на стіл телефонну трубку і сердито сказав:

— Не зрозумів фокуса! Ти що, кишеньковий злодій?

— Я передумав!

— Передумав?! — гравер уперше глянув на нього не з-під лоба, а широко розплющеними очима. — Але ж я набрав номер!

У трубці й справді хтось надривно горланив: "Алло! Натисніть кнопку! Вас зовсім не чути!"

— Скажіть стажисту, що хотіли сказати, а то він захрипне.

Гравер підніс трубку до вуха.

— Алло! Тепер ти мене чуєш? Не нукай. Це я. Почекай кілька хвилин, я зараз. — Він прикрив рукою слухавку і знову глянув на непроханого гостя розчарованими й широко розплющеними темними, як туш, якою він писав, очима — Я вас не розумію: ви то даєте гроші, то забираєте.

— Я забрав, як ви помітили, не всі. Роботу вашу я оцінив. Сорок доларів — аванс. Решту принесу о сімнадцятій. Бо де в мене гарантія, що ви потім…

— Ви маєте справу з солідною фірмою!

— Ви також!

— Що писати?

Бородань витяг з кишені ще один папірець. Тепер їх перед гравером лежало аж три, і всі різні. Перший аркушик нагадував граверові невідісланий лист. Гравер скосив ліве око і нашвидкуруч прочитав: "Дорога і мила моя матусю!!!" і три знаки оклику. Другий аркуш було написано іншою рукою. На третьому виднівся той самий почерк, що й на першому, але вже з іншим зверненням і текстом: "Дорога і люба моя Галинко!!!". Так само три знаки оклику. Далі йшов текст:

"Цю записку я пишу тобі перед смертю. Я прощаюся з життям і з тобою. Прощаюся через свого товариша, яким і передаю ці рядки… Ти не уявляєш, як я хочу жити… Наді мною висить пекуче прощальне сонце… Чисте голубе-голубе небо. Не рідне небо — чуже… Як би мені хотілося зараз уже не жити, а вмерти. Але вмерти на рідній землі. У твоїх обіймах, Галинко!.. Це все, про що я зараз думаю.

Цього листа пишу на коліні свого товариша. Він бачив у мене твою фотографію. Я попрохав його, якщо загину, щоб він одружився з тобою… На честь нашої спільної дружби. Він витяг мене з поля бою напівживого, і тепер я помираю у нього на руках. У цю критичну мить мого життя я, як більшість з нас, повірив у Бога. І я хочу вірити, що десь у безмежжі людські душі продовжують жити, тож і наші душі, може, колись зустрінуться, і я хоч у такий спосіб житиму разом з вами.

Цілую твої неціловані мною уста. Я так тебе соромився, бо дуже тебе любив. Прощай і будь щаслива з…"

— Афганістан? — поцікавився гравер.

— Я плачу і за мовчання, — відповів бородань. — Будете багато знати — зовсім посивієте, — він кивнув на сріблясто-сиву зализану голову гравера.

Безногий нічого не відповів, раптом згадавши, що у нього в руках телефонна трубка. Він приклав її до вуха і крикнув:

— Ти мене чуєш?

— Ну!

— Не нукай! Одягай свої капці, чи що там ти носиш, і одна нога там, а друга тут!

— У мене немає часу, — відповіла трубка.

— А в кого він є? Той, хто працює, ніколи не має часу, а той, хто байдики б’є, — не знає куди його подіти…

— Я байдики не б’ю.

— Займаєшся онанізмом! Кидай свою підзорну трубу й не підглядай, бо матимеш на горіхи! А отим молодятам у будинку навпроти я ще покажу, як день і ніч займатися коханням. Бач, роботу знайшли! Ніби їм ночі мало. Ти що, знову витріщився у вікно? Облиш негайно, а то скоро й ліве око з орбіти вилізе.

— Ну, добре, добре… Скільки можна мораль читати? Ви б їм краще почитали…

— Прочитаю і їм, якщо й далі тебе від роботи відволікатимуть. Знайшов професію… Наглядач… Зв’язки з Росією порвали… Тепер де тих тюрем набереш… А поки свої збудуємо, то й забудеш, що то таке каліграфія.

Гравер поклав трубку й глянув на молодого бороданя. Очі його світилися словами: "Ну, як я дав?!" Юнак сказав:

— Отже, із стажистом, бачу, домовилися?!

— Стажист — мій син!

— Мене це не цікавить. Мене цікавить лист! Пишіть звичайним пером. У вас є таке перо?

— У нашому універмазі все є! Чого нема на прилавках — знайдемо в підсобках!

— Зараз друга. Гадаю, вам дві години для двох десятків слів вистачить?

Гравер кивнув головою, не відриваючи очей від листа.

— Ви не те читаєте. Писати вам доведеться ось це, — показав бородань на записку, де невідомий звертався до дівчини Галі. — А почерком ось цим, — показав на листа, в якому той самий невідомий писав до мами.

— Все зрозуміло, — відповів гравер. — Не треба розжовувати. Чим писати?!

— Я вже казав — пером. Звичайним пером! — повторив бородань. Він раптом витяг із задньої кишені ножа й натиснув на кнопку. Ніж вистрілив гострим лезом. Гравер ледь помітно здригнувся, але й вигляду не подав, що його охопив страх.

— Писатимеш пером і ось ще цим. — Бородань присунув до себе маленьку фарфорову чашечку — очевидно, для кави — і полоснув по пальцю ножем. Кров затемніла на місці порізу. Він стиснув долоню і червона рідина повільно почала скапувати у фарфорову посудину.

— Можете починати, поки не засохла. Ну! — глянув бородань на гравера. Гравер сидів блідий, як мрець.

— Ви що, крові не переносите? Чи боїтесь?

— Я важко переношу кров. Після операції…

— Уявіть, що це червона туш. Тушшю пишете! Тушшю! Тушшю!

У голові гравера шуміло: "тушшю, тушшю", у скронях бився пульс. Бородань узяв ручку, сам вмочив перо у кров і мовчки подав його граверу.

Той почав писати: "Дорога моя Галинко!"… — проте рука не слухалася його. Літери виходили ніби й такі, як у листі, але були якісь спотворені, скалічені… Хоча загалом скидались на почерк оригіналу.

Поступово літери почали вирівнюватися, слова ставали чіткішими і більш схожими на каракулі, надряпані бороданем.

Бородань зазирнув граверу через плече і промовив:

— Коли хвилюєтесь, — правдивіше виходить.

Відгуки про книгу Воскреслий із мертвих - Чорногуз Олег (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: