Дениско - Гуцало Євген

А вона оклигала, й хоч толку великого з неї не було, але ж, дивись, привела оцього Ласуна… Було не лоша, а кара божа… Як я сів уперше на нього, то думав, живим із нього не злізу… Що, тепер важко повірити?

Дениско лише стенав плечима — може, йому вірилося в те, що Ласун колись був буйним конем, а може, й ні.

Легкоступ сміявся:

— Одного разу, пригадую, запрягли його в грабарку. Вже й забув, хто запріг, а тільки як почав Ласун гасати по селу, то від тієї грабарки скоро вже й коліс не могли позбирати. Там тобі валяється обід, а там — шпиці… Звір страшний був! Що, не віриш?

Дениско таки починав вірити. Й тієї любові, що почував у грудях до Ласуна, більшало й більшало.

Лаврін довго не хотів признаватись, де ж це Ласун позбувся свого ока. Хоч і балакучий, завжди кортить потеревенити, а от про око не хотів розповідати. Й лише одного разу вирвалося в нього:

— То він од мене тікав так… Ну, як сказився… Табун саме коло лісу пасся, а тут до мене бригадир підскочив: дай гарного коня, треба в район гайнути… Ну, я йому Ласуна захотів дати. А Ласун тоді ще не дуже й звик ходити під сідлом. Що бригадир на нього сяде, то Ласун скине. Ну, дав я бригадирові спокійнішого, був у нас такий яблукастий, прудконогий, а сам собі думаю про Ласуна: ну, я тобі зараз покажу, ти в мене зараз погарцюєш. Ну й сів на нього, ну й почав на ньому гасати. З нього мило шматтям падає, а я йому п’яти в боки, і батожарою, батожарою його… Ну, а він, либонь, утямив, що мене злість узяла — і його теж злість узяла. Він і показав себе. Там річечка тече коло лісу, то він у ту річечку, хотів мене скинути. Ну, й не скинув, бо хіба я йому що? То він у ліс, а в лісі раз дибки, другий раз, а потім ще. І як крутнув мордякою, то ока як не було — видрав собі сухою галузиною. Я вже сам із нього звалився, бо хіба ж не злякаєшся, а за ним тільки залопотіло. Може, зопалу й не вчув, що поранився. То я потім подався навздогін за ним. Вийшов на галяву, а він, бачу, стоїть і вже не тікає від мене. Стоїть і плаче: з одного ока сльози біжать, а з другого кров. Спершу я боявся й підійти до нього — знав Ласуна, який він скажений, але ж і підійти треба, може, чимось іще зарадиш… Але як ти зарадиш, коли ока нема, тільки рана…

Дениско любив одноокого коня все більше. Навіть норовистий Булька, що гасав по господарству, не викликав Денискового захоплення, хоч усім здавався він конем і масті гарної, й крові гарячої. Бо хоч той Булька й носився отак, але ж і гонор свій одразу втрачав, як тільки чув на собі віжки або ж вловлював посвист батога.

Одного разу батько мав привезти трохи торфу з рудки, то він узяв у колгоспі Ласуна. Як Дениско зрадів! Гордо й щасливо сидів на грабарочці, тільки віжками посмикував, боячись і замахнутись на Ласуна. Все йому здавалося, що Ласун і ступає якось наче не так, як інші коні, й позирає на нього, Дениска, своїм живим оком розумніше й наче аж докірливо.

І малому Денискові було соромно, що оце він зараз їде на возі, в який запряжено Ласуна, й що в руках він тримає батога, яким може вдарити. Хотілося встати і йти пішки, бо це ж, мабуть, Ласун образиться на Дениска, а хлопцеві ой як не хотілося сваритися зі старим однооким конем!

Йому навіть здавалось, що Ласун розуміє людську розмову, а тому хлопець і боявся розмовляти, а коли вже говорив щось, то намагався не ображати коня. Наприклад, запитував:

— А коні розуміють одне одного?

Й пильно поглядав на Ласуна. А якщо кінь при тому ще махне хвостом, ніби стверджує, що зрозумів Денискове запитання, то Денискові геть і зовсім мулько на душі ставало.

— А коні розуміють людей? — ще пильніше позирав на Ласуна.

Коли приїхали на рудку, батько випріг Ласуна, щоб попасся між копанками, а сам узявся накладати торф на воза. Дениско помагав батькові, а потім до Ласуна подався. То йому кущик дикого щавлю вирве, то мишійки з-над дороги принесе, щоб Ласун закропився смачною пашею. Ласун не відмовлявся, з’їдав усе те з Денискових рук, а для хлопця більшої радості не могло бути.

Потім вони повертались назад. Ласунові було важко тягти по луговинню, він міцно впирався, натягуючи посторонки, а віз сухо повискував і ледве-ледве посувався. Денискові від того маркітно ставало на душі, наче то йому самому так важко. Непомітно від батька зняв із воза один кусок торфу й викинув у траву. А коли хотів викинути другий, то батько побачив.

— Е-е, хлопче, — сказав, — це ж навіщо ти паливом розкидаєшся?

Дениско пек-мек, а до ладу й слова не може сказати.

— А чи його в нас так багато?

— Багато?

Денискові геть зовсім зле стало, він ладен був крізь землю провалитись. Хіба поясниш батькові, що знімав торф, аби Ласунові легше було везти?

Вибрались на дорогу, тепер колеса рипіли не так натужно, й Ласун пішов хоч і не прудкіше, зате веселіше. Й Дениско повеселішав, і все позирав у живе Ласунове око, наче хотів зауважити там крихту тями і вдячності.

Коли на подвір’ї з воза зсипали торф і батько подався до хати, хлопець зостався коло коня. Погладжував по шиї, перебирав йому не таку вже й густу гриву, казав:

— Люди є всякі, Ласунчику. Ти на всіх не гнівайся, бо хтось тебе скривдив, злий і недобрий, а ти маєш у серці зло на всіх. Якби ми жили з тобою, то я ніколи й пальцем не зачепив би тебе, не возив би на тобі нічого, в плуг і борону не запрягав би.

Ласун слухав уважно, у нього здригалось то одне вухо, то друге, і в живому оці блищало розумне світло. Від того світла Денискові ставало ще краще.

— Я всіх коней люблю, а тебе найдужче. Якби тебе віддали мені, то я доглядав би тебе, водою напував, сіном годував, а якби ти хотів послухати книжку, то й книжку тобі прочитав би, я вже навчився.

Потім батько подався на колгоспне господарство, щоб воза відвезти, щоб Ласуна поставити в стайню. Сам подався, а Дениска з собою не захотів узяти, бо пізно вже, мовляв. То Дениско коло воріт стояв, дивився вслід, і так же йому було шкода розлучатися зі старим Ласуном, що поволі тягнув порожнього воза, аж сльози стояли в очах…

Якийся час Дениско не навідувався на стайню, а коли прийшов, то Лаврін Легкоступ ще здалеку закричав йому:

— А привіт, привіт! Де блукав, де пропадав? Що, діла тебе заїдають?

— Діла, — згодився Дениско, всміхаючись.

— Ото ж то й воно! — підморгнув Лаврін. — А тут без тебе таке коїться, таке коїться…

— Що ж тут коїться? — похололо серце в Дениска.

— Та Ласун твій занедужав, — спокійно, наче щось буденне, сказав Лаврін. — Не п’є, не їсть. Може, з твоїх рук візьме?..

— Чого ж це він занедужав? — поспитав Дениско неслухняним язиком.

— А чого ж іще? Старий зовсім, ледве тримається на цьому світі. Того й охляв, що старий.

Крізь щілини в стрісі падало додолу густими яскравими сніпочками сонячне проміння, літали над головою ластівки, проте Дениско нічого того не бачив. Він ішов до станка, в якому завжди стояв Ласун. Кінь зараз лежав, одкинувши ноги. Витягнув довгу шию, кістляву морду поклав на підстилці, як неживу. Обоє очей мав заплющені — й вибране, й живе. Дениско зупинився, не в змозі далі й кроку ступити, щоб погладити Ласуна, щоб поголубити його гриву. Стояв і дивився, й чим довше стояв, тим давкіший клубок виростав у горлі, а по тілу ширилася знемога й млість.

Кінь, либонь, відчув, що хтось коло нього стоїть, бо раптом живе його око розплющилося — повіки повільно сповзали з нього, наче розчинялася важка брама, й Дениско прикипів зором до того ока: впізнав його кінь чи не впізнав? Верхня повіка затремтіла, з-під неї заструменіло сльозовиння, зволожуючи сухий блиск опуклого ока, і, здалось Денискові, кінь не впізнав його, бо в погляді не відбилось нічого. Зрештою, в оці таки заблищало щось, спалахнуло світло, й Ласун, смикнувшись, підніс морду вгору і, напружившись, наче аж через силу звівся на передні ноги, потім на задні. Якусь мить стояв, похитуючись, і, великий, худий, із запалими боками, здавався зараз страхітливим.

Підійшов Лаврін Легкоступ і сказав весело:

— Ого, звівся! Може, Дениску, він іще і в возі походить, га?

— Де вже йому, — злетіло з Денискових уст.

— О, та ти цього Ласуна ще не знаєш! Він живучий, а гордий який!

І відійшов. А Дениско, боязко всміхаючись, наче тим своїм усміхом міг образити Ласуна чи кривду йому заподіяти, ступив до нього ближче, поклав йому долоню на лоб.

— Це правда, так? — запитав. Одноокий кінь ледь-ледь голову опустив, наче стверджував.

— Ти йому води дай, хай поп’є! — гукнув Лаврін Легкоступ із кутка стайні. — Бери ось відро!..

Дениско схопив відро, кинувся надвір до журавля. Журавель був важкий, але в хлопця звідкись взялася сила, він зумів витягнути повнісіньку баддю, перехилив її, сопучи, й майже бігцем кинувся назад. Коли підійшов до Ласуна, то кінь знову лежав, і ноги свої повідкидав так, що важко було й дивитись. Дениско, мерзнучи зсередини від недобрих передчуттів, поставив перед конем відро води, але той лише оком скліпнув раз і вдруге — та й усе.

— Ну, пий! — припрохував Дениско. — Чуєш, Ласуне? Чого ти такий? Попий, то полегшає, відляже від серця. — Він звертався до коня так, як мати зверталась до нього, Дениска, коли йому нездужалось. — Бо зовсім охлянеш, кому тоді будеш потрібен?

Ласун слухав, і з ніздрів йому текли дві слизяні смужки. Вирвалося зітхання, наче в людини.

— Старість — не радість, але чого так переживати?..

Що не казав Дениско, як не вмовляв, проте кінь не звівся, не скуштував води. Він то заплющував око, то позирав на Дениска так сумно, наче дивився на нього з того світу.

— А ти не переживай! — легенько вдарив Дениска по плечу Лаврін Легкоступ. — Чого переживаєш? Цей кінь ще не з таких історій видряпувався, то порятується і з цієї. Ти ще не знаєш Ласуна, а я вже добре його вивчив, бо ходжу коло нього всеньке його життя. Ти знаєш, що всеньке його життя отак-о переді мною?! — І він показував обидві свої долоні, мозолясті, в чорних борозенках. — Е-е, Ласун! Він іще покаже себе. І побіжить, і полетить! Бо така в ньому кров, Дениску, невмируща…

І, здається, хлопець повірив конюхові — й що кров невмируща в старого коня, й що полетить він, і побіжить! Бо коли йшов зі стайні, то сказав Ласунові "до побачення" і навіть усміхнувся йому — своєю доброю, наївною й трохи наче аж винуватою, вибачливою усмішкою.

Наступного дня вибралась Денискова мати в гості до своєї сестри.