Дениско - Гуцало Євген

Задер Дениско голову, щоб подивитись, куди сягає верхівкою та ялина, і запримітив на стовбурі щось руде й пухнасте. Воно спершу притулилось до сучка, ніби цікаво приглядалось до Дениска, а потім кинулося вбік і хутенько так, помахуючи хвостом, подерлося вгору. "Білка!" — здогадався Дениско, і все в ньому раптом зайнялось радістю.

Білку він бачив уперше. Вона сховалася за гілляччям, і Дениско, грузнучи, пішов навколо стовбура. Він ішов, а білка, ховаючись, пересувалась, так що він бачив лише пучечок шерсті на спині й іноді трошки хвоста, який то зникав, то з’являвся.

Зрештою Денискові обридло кружляти навколо сосни, й він сказав уголос:

— Ховаєшся, то ховайся, мені що до того.

Й тільки він це сказав і тільки намірився йти, як білка легенько вискочила на обчухрану гіллячку, й Дениско дивився на неї, скільки хотів. Аж поки батько з Лук’яном показалися з лісу. Як тільки загледів їх, то відразу забув про білку, наче й не було її ніколи, кинувся їм назустріч. Біг, а сам приглядався — несуть щось із полювання чи ні?

Підскочив до них і слова не міг сказати, захеканий, тільки в очі дивився запитливо.

— Не вбили вовка, — сказав батько, — бо далеко був од нас…

— А ведмедя не встрелили тому, — обізвався дядько Лук’ян, — що вони в нашому лісі не водяться.

— Ви глузуєте, — насупився Дениско. Й показав рукою на ялину: — Ген отам білка скаче, руда-преруда…

— Білок не варто стріляти, — мовив Лук’ян, — бо в нашому лісі їх не так і багато.

— А як устрелимо, то який толк? Малесенька шкурка, не більше. Це не те, що твоя лисиця…

— З лисиці шапку тобі пошиємо, і на комір залишиться, — підморгнув батько.

— Так ви полювали… Навіть мене не захотіли розбудити, — бурчав Дениско зовсім тихо, що його й не чули. І вже голосніше: — А що ви бачили, скажіть!

— Диких кіз бачили, — мовив батько.

— Велике диво — дикі кози, — пробурчав Дениско. — Я теж бачив. А вовка й справді бачили чи обманюєте?

— І вовка бачили, й не одного, а двох.

Дениско навіть озирнувся по боках, наче ті два вовки могли бути зараз поблизу…

Десь уже ген-ген пополудні вони повертались додому. Мішок із лисицею лежав у Денискових ногах. Він то здригався, то застигав непорушно. Дениско хотів би притримати його рукою, коли сани гойдало, але боявся, що вона вкусить його й через мішок.

— Тату, — обізвався, — а це правда, що лисиці хитрі?

— То тільки так говорять про них, — відповів батько. — Які ж вони хитрі, коли, бачиш, зайшла в хату, а ти її голими руками зловив.

І справді, подумав Дениско, це, либонь, попалась йому найдурніша лисиця. Або ж довірилась дядькові Лук’янові — мабуть, наслухалася серед звірів гарного про нього, от і прийшла, щоб погрітися вночі. Не боячись, лягла коло Дениска, а він з переляку й накрив її ліжником. А як у неї блищали оченята, коли Дениско поглянув ото на неї!.. Це ж, мабуть, батько й справді вб’є лисицю, а з її хутра пошиє Денискові шапку.

Й раптом йому стало неймовірно шкода довірливу лисицю! Хотів сказати батькові, що не треба її вбивати, що ліпше було б її випустити, адже вона й не думала попадатись їм до рук… А тому що не міг видушити з себе ні слова, то стало йому пекти в грудях, защипало очі, й він заплакав. Спершу плакав тихенько, беззвучно, далі ж голосніше, аж батько озирнувся на той плач.

— Ну, чого ти, чого? — спитав занепокоєно. — Це тебе так лисиця перелякала, еге ж?

Дениско заперечливо крутнув головою.

— Скоро вже дома будемо, не рюмсай…

Сльози ллялися самі, Дениско вже не міг би й пояснити, звідки вони взялись і за чим він плаче. Він плакав, і на душі ставало легше, наче з неї хтось зсував важенний камінь.

Коні бігли хутко, білі кім’яхи снігу з-під їхніх копит злітали високо над саньми.

Ласун

Іноді Дениско сідав коло воріт і годинами дивився, хто проходить чи проїжджає по дорозі. Найдужче йому хотілось надивитись на коней. Знав, що побачить їх небагато, бо в колгоспі мало й зосталось, проте коні викликали в ньому таке захоплення, як ніщо в світі. Коли мимо гуркотів віз, то Дениско схоплювався з трави, вискакував на дорогу й біг за возом довго, аж у поле. Траплялось, хурман садовив його до себе, й тоді хлопцеві не було більшої радості, як проїхати на возі, а ще — коли тобі дадуть у руки батіжок і ти зможеш цвьохнути раз чи два над кінськими спинами.

Дениско не раз просив батька, щоб той узяв його на колгоспну стайню. Прийшовши на стайню, Дениско спершу довго стояв на порозі широко розчинених дверей, наче звикав до півтемряви, що панувала всередині. Зі стайні тхнуло кізяками, сіном чи оброком, там літали горобці, ластівки — то низько стелячись, то сідаючи вгорі на крокви й там. Іноді вони примощувались в якогось коня на спині, а він собі стояв чи їв щось із жолоба, наче не чув, що на ньому пташка сидить.

В стайні не було стелі, лише крокви та лати, сніпками вшиті, й через оті дірки вилітали ластівки в білий світ. І через ті ж таки дірки ллялось поодинокими смугами густе сонячне проміння, й коли Дениско йшов по стайні й задирав голову, щоб глянути через ту дірку вгору, то воно забивало йому зір, і він раптово сліпнув, а потім довго тер кулаками очі…

Вдень траплялося в стайні не так і багато коней — один чи двоє, але майже завжди стояв у своєму станку одноокий Ласун. Він недобачав, чи й зовсім не бачив на ліве око, й коли ти, скрадаючись тихенько, підходив до нього з лівого боку, то він міг і не почути тебе, й не побачити. Бо завжди стояв, низько опустивши свою довгу, кістляву морду, й чи дрімав, чи щось пригадувалось йому. Дениско гладив його по шиї, по ній пробігав легенький дрож, наче кінь просинався, й тоді він так повертав морду, щоб побачити, хто ж перед ним. Око те в нього було велике й червонясте, сумне, дивилось воно зовсім по-людському, й під тим протяжним та важким поглядом Денискові ставало не по собі.

Якщо Ласун капарів не в стайні, то так само він міг годинами простоювати в лузі коло ставу. Виженуть його зранку, він трохи попасеться чи й не попасеться, а потім стане, опустивши морду, втупиться в травину чи бадилину та ще й очі заплющить. Може, то він відпочивав за всі роки своєї молодості, коли довелось і побігати, і в плузі походити, і в возі?

На стайні коло коней ходив Лаврін Легкоступ — худорлявенький, невеличкий, з хлоп’якуватим обличчям і хлоп’якуватими манерами дядечко. То Лаврін цей любив поговорити з усіма, так само — й з Дениском, якого, здається, мав собі за рівню. Розмовляючи, прискалював поперемінно ясні свої очі, підморгував — усе його обличчя жило метушливим, напруженим життям.

— Що, Дениску, будеш кіннотником? Усі в кіннотники хочуть. Усім би тільки їздити, а ходити хто буде? Я тебе питаю, скажи! — і тицяв тонким своїм, довгастим пальцем хлопцеві прямісінько в перенісся.

— Я ходжу! — з викликом одказував Дениско.

— Так ти ходиш! — зоставався невдоволений його відповіддю Лаврін Легкоступ. — Ходиш, а мрієш їздити! Ну признайся, мрієш?

Дениско, звичайно, мусив казати правду, що мріє.

— Ото ж то й воно! — торжествував Лаврін Легкоступ. — Отак би й зразу!

Сам він любив коней не менше, ніж Дениско, а то й дужче. Він міг здертись на спину будь-якому, навіть найноровливішому, навіть найскаженішому, й жоден не міг його скинути з себе. Якщо попадався гарячий, не звиклий ні до упряжі, ні до сідла, то й на ньому Лаврін почувався впевнено. І, мабуть, коні зразу відчували, в чиїх руках вони опинились, бо в Лавріна вони слухняні й сумирні, а якщо й пробували комизитись, то вистачало їх ненадовго.

Дениско й досі пам’ятає і завжди пам’ятатиме, як Лаврін об’їжджав одного молодого жеребчика, званого Булькою. Статурний, довгоногий, легкий у ході, він не хотів визнавати ніякого вершника. А що тільки витворяв, коли його загнуздав Лаврін! І дибки ставав, намагаючись скинути його, й зупинявся на повному скаку, а Лаврінові — хоч би що: він реп’яхом учепився до гриви, приріс до неї, й спробуй скинути, коли вже він добре знає всі ті хитрощі, той норов… Угомонився не зразу, лише згодом, та й то довго не хотів нікого іншого визнавати, тільки Лавріна. А він і радий з того, що Булька лише до нього йде, що Булька лише його підпускає.

А тепер Дениско, дивлячись на Бульку, й зовсім не може подумати, що таке колись водилося за цим конем. Постарішав, очі сльозяться, їздить на ньому всяк, хто захоче. І в роботі не перебірливий — везе те що слід: солому на колгоспне господарство, гичку, жом, возить людям торф із рудки, глину на толоку. Й нічим не одрізняється від усіх інших коней.

— Як об’їжджати коня? — розказує Лаврін. — А так, як я! Чіпляєшся до нього й тримаєшся! Хай він що хоч витворя, а ти держись! Щоб він відчув, що ти сильніший од нього. У коня норов, а й у тебе не з гірших!

— Хіба кінь за таке полюбить?

— Полюбить? — на хвилю дивується Лаврін Легкоступ. — А може, й полюбить? Чому б і не полюбити? Полюбить! Хіба всі ці коні, що зараз постаріли, завжди були такі? Рідко який не ставав дибки, а тепер подивись на них! Усі мене люблять!

Коні й справді любили Лавріна Легкоступа. Так, наче мали його за рівного самим собі, за однакового з ними.

— Ти чого до Ласуна внадився? — запитував Легкоступ. — Що ти в ньому побачив?

— Й сам не знаю, — відказував Дениско, не в змозі пояснити, звідки в нього взялась приязнь до цього старого коня.

— Гм… — вилітало глибоке з горла в Лавріна, й він підходив до одноокого Ласуна й гладив його по шиї. Кінь слухав ті пестощі спокійно, не кліпнувши своїм живим оком. Раптово Лаврін хижів із лиця, рвучко замахувався, наче й справді хотів ударити коня. Проте Ласун не боявся тих погроз, він тільки неквапно підводив морду й тужливо-спокійним поглядом втуплювався в Лавріна. А той говорив із якимось дивним захопленням: — Ти бач, не боїться, хороба! Колись не боявся, й тепер не боїться! Так, наче він і досі жеребець, наче він і досі дурний од своєї молодості!

Дениско мимоволі всміхався від тієї Лаврінової балаканини й сповнювався ще більшої приязні до важкуватого, з драбинястими ребрами під обвислою шкурою Ласуна. Бо вже багато наслухався про нього від конюха й від інших людей.

— Геть зовсім здав Ласун, — розказував Легкоступ. — Ти знаєш, який із нього був жеребчик? Літає — і все, гасає — і все, ти його не зловиш, не спиниш. Я ще пам’ятаю його матір: як наші наступали, то її, скалічену, лишили в селі.