Дениско - Гуцало Євген
При вході в курінь, складеному з уже зів’ялих гілляк, прикритих зверху зовсім свіжими, лежав дядько й дивився, як вони наближаються. Стара сорочка на ньому розхристалась, одкривши жилаву шию, зарослі груди, на яких було витатуйовано морський кортик. Дядько дивився пильно, некліпливо й наче аж сердито.
— Здрастуйте, — привітався батько.
Й дядькове лице раптом розпливлося в усмішці, очі пом’якшали, й він відповів лагідним, добрим голосом:
— Доброго дня. — І зразу ж поцікавився: — А де це ви ховались від грози, що й не змокли?.. Бо я в своїй норі пересидів…
— А ми в посадці…
— Ви знаєте, Петре Кононовичу, що я в нашій посадці бачив лиса позавчора? Ви часом нічого не вгледіли? — Дядько сів при вході в курінь, висунувши ноги надвір.
Батько відповів, що не бачив, а Дениско подумки дорікнув собі, що не здогадався поміж кущів дивитись, може б, теж угледів лиса, а то все вгору та вгору дивився.
— А сьогодні, якраз перед грозою, — знов заговорив дядько, — таке сталось… Отой будяк бачите?.. Біля того будяка сів шуліка. Я придивився, а він у пазурах тримає курча. Вже ласувати хотів, то я закричав, а потім і дрючком кинув, щоб відбити здобич. То що ви думаєте? Він преспокійно злетів, але курча оте взяти не забув… Ви мені скажіть, де він таке мале міг доп’ясти?… В нашому ж селі вже величенькі, наче ні в кого дрібноти нема.
— Чи ви знаєте? — всміхнувся батько. — Може, яка баба з інкубатора принесла, от він і поцупив.
Батько зігнувся, витягнув із куреня жмуток сухого сіна, вмостився на ньому. А Дениско вайлуватою ходою, щоб на нього й уваги не звертали, подався до гіллястого будяка. Обійшов навколо нього, приглядаючись… Хоч би який слідочок! Жаль стиснув йому груди; дивився по боках, дивився вгору, вистежуючи шуліку, але того й слід прохолов давно…
Дядько вже розказував інше:
— Чули таке? В Кашперівці голова колгоспу розвів ондатр по озерах, то дітлахи що зробили? Вони сітками почали виловлювати їх! Шкурка ж із неї, з тої ондатри, дорога…
Й докірливо подивився на Дениска, наче то він, Дениско, винищив кашперівських ондатр. І хлопець одвернувся, бо несила було дивитися в дядькові очі — пронизливі й темні.
— Риба водиться? — запитав батько і кивнув головою на очерети й на шматок водяного дзеркала, що блищало між ними.
Дядько, не відповівши, встав, зайшов за курінь — і за якусь хвилю простягував два горіхові вудлиська з білими жилками, що звивалися згори вниз, а потім знизу вгору.
— Ловіть… Зваримо юшку…
Батько глянув на нього так, наче роздумував. Потім хутенько звівся, взяв вудочки.
— А де тут черв’яків можна накопати?
— Онде, бачите? — й дядько показав на вивернуті неподалік брили чорної лугової землі. — А рибу ловіть з отієї верби, що лежить на березі. Поопускаєте ноги в воду й ловіть…
Скоро, накопавши черв’яків, уже й справді сиділи вдвох на поваленій вербі. Видно, звалилась вона давненько, бо гілля на ній пообгнивало, й зісподу вона теж була поточена водою. А зверху, либонь, чимало посиділо рибалок, бо витерто було, аж блищало.
М’яке після грози повітря — свіже й ніжне. Зелень навкруги помолодшала, вода стала прозоріша, а коли дивитись туди, на середину озера, то наче аж синіша. Десь далеко, вже за обрієм, важкувато й сито перевернувся грім, потім буркнув щось добродушне — й затихло. Прилетів метелик, умостився на листку лепехи, потремтів-потремтів на ньому й послався-посотався геть низько, над самісінькою поверхнею…
— Е-е, не ловиться чомусь, — мовив батько. Бо вони прокапаріли вже чимало, а хоч би тобі одненький поплавець здригнувся.
Дениско позирав на обрій, над яким чорною бровою все ще супилася здаленіла хмара. А як глянув на озеро, то спершу й не втямив нічого: щойно лежало ж дві вудочки, сперті на стовбур верби, а тепер тільки одна. Де ж друга? Друга вже пливла поміж лепешкою, залишаючи за собою пругкі вусики слідів, що розходились, танучи…
— Тату! — закричав перестрашено. — Вудку вкрало!
Батько наче пробудився з дрімоти. Обличчя застигло від здивування, і він навіть уперед подався, наче отак одягнутий хотів у воду кинутись.
Дядько від куреня застеріг, що в них сталося щось, і хутенько причимчикував на берег. Побачив вудлисько, що завмерло майже посеред озера, одразу все зрозумів:
— Що, снасть украло? Чого ж ви задрімали? Два такі рибалки — й проґавили! А ви знаєте, які тут лини водяться? Одного лина вистачить, щоб утрьох наїстись. А коропи ще більші, бо ніхто їх не полохає й не ловить. Може б, і ловили, якби до села було ближче.
Отак бубонячи все те, почав роздягатись, а потім і в воду поліз. Дениско одним оком за поплавцем другої вудочки стежив, щоб і тут не проґавити, а другим — як дядько бреде по воді, а потім і вплав пустився. Щойно до вудлиська наблизився, як воно зрушило з місця й стало тікати. Дядько швидше поплив, а воно — ще швидше. Коли дядько спинявся, то й вудлисько спинялось оддалік. Зрештою, він, видно, зморився, бо неквапом став гребти до берега.
— От окаянне, — говорив, усівшись на стовбурі верби. — Видно, чимале щось попалося й хитре, бо хіба не поповодило мене? — Може, навіть сом, га?
— Хіба тут соми водяться? — поспитав Дениско. А батько його в цей час мовчав, про своє щось думаючи. І мав такий вираз обличчя, ніби він знає якусь таємницю…
— А чому б їм тут не водитись? Озеро це не зовсім і озеро, з нього веде риштак до ставу, по тому риштаку вони й запливають.
— Але ж у риштаку води мало!
— То й що? Їм багато не треба, аби хоч трохи було, то він і по траві може доплуганитись. Ті соми до всього вдатні.
Позирнув на мовчазного батька, ніби сподівався щось почути від нього, далі ж вів так:
— З рибами всяк буває, вони можуть не тільки пливти по воді, а й по землі повзти. Я недавно читав про це в газеті… А хочеш, — лице його подобрішало так, що, либонь, і не могло б добрішим бути, — я тобі одну оказію розповім… Ось бачиш мій курінь? — і він обернувся, показуючи пальцем на курінь.
— Бачу, — Дениско й собі обернувся, наче сподівався побачити вже якийсь інший курінь, а не той, що бачив донедавна.
— Так от, лежу я собі недавнечко, від сонця сховався, бо припікає, кляте. Коли це як захурчить щось над головою, як упаде в куток за моїми ногами, як заб’ється там, як завовтузиться. Я глядь — аж це яструб-перепелятник товчеться в кутку. Я його, капосного, хап за шию, підняв, а він уже в пазурах тримає горобця! Бач, це ж той нещасний горобець тікав од нього, то в мій курінь шаснув, а яструб не побоявся слідом за ним ускочити. Мене таке зло взяло, як трусонув ним, то він одразу й випустив того бідолашного горобчика! Бачив би ти, як він дременув, наче й не було. — Замовк, а потім показав на озеро: — Знов попливло вудлисько. Це ж затягне його кудись, що й не знайду потім.
Тим часом батько підсік один за одним двох окунців. Протягнув їм шворку попід зябра, пустив у воду, а кінець шворки прив’язав до сучка на вербі.
— А що ж із яструбом? — запитав Дениско, якому вже несила стала чекати, коли дядько сам здогадається сказати про те.
— Яструб? — перепитав дядько й наморщив чоло. Видно, не хотів казати правду. — З яструбом нічого, що з ним статись могло… — Й не доказав-таки, хоч Дениско й дивився на нього благально. — Я, хлопче, якби ти тільки хотів, можу тобі стільки наторочити, що й не запам’ятаєш усього.
— Що правда, то правда, — зрештою обізвався батько. — Павло тримає в голові сто міхів гречаної вовни, та й ті неповні.
— Бо тримаю. З моєї пам’яті й крихітка не звітрюється, все там. Кого хоч можу за говорити. І то тільки своє розказую, а якби й чуже взявся переповідати? Ого-го! — вигукнув і сам здивований усім тим багатством історій, випадків, оказій, які він знав.
Ще зловилось кілька линків, два чималі коропчаки — от і на юшку вистачить. Дорослі взялися чистити рибу, а Дениско гайнув збирати паливо для багаття — всохлі бур’яни, торішній очерет, вербове гілляччя, лозу.
Скоро багаття вже було розкладене, підпали — й горітиме.
— Ану принеси води, — мовив дядько Павло й подав Денискові закіптюжене відерце, що, видно, й трималося в курені саме для таких оказій. — Тільки бери воду не там, де рибу ловили, де топтались, а відійди ген отуди…
Нагнувся Дениско зачерпнути води, аж глядь — вудка ота, що вкрало, — погойдуй ється коло самого берега. Крадькома ступив раз та вдруге, схопився за вудлисько обома руками. Серце завмерло, коли смикнув із усієї сили. Вудлисько злетіло високо, засвистів гачок, на якому вже не було ні риби, ні черв’ячка.
— Ти бач, — узявся роздебендювати дядько Павло, оглядаючи вудку — це ж воно, сатана, поводило-поводило мою снасть, а потім відчепилось — та й привіт! Не дурне-таки попалось, присійбо. Зуміло вудку з-під самого носа вкрасти, а потім і з гачка зіслизло… Ну, я тут не останній день, ще воно мені попадеться, окаянне, я його по розірваній губі впізнаю чи ще по чомусь…
У відерці незабаром запарувала юшка, лоскочучи Денискові ніздрі, й він ковтав слину, бо таки зголоднів за день. Сонце висіло над самим обрієм, і від коней, що паслись неподалік, уже стелились довші тіні.
Батько сидів на траві, підібгавши ноги, дивився на вогонь, мовчав, і Денискові знов подумалось, що батько знає щось важливе — й про те, чому горить хмиз, і звідки цей вогонь узявся, й про те, чому сонце світить і за край землі сідає, й де зараз плаває ота риба, що зуміла відчепитися з їхньої вудки. Батько мав усе це знати, як багато й іншого, але він мовчав, оберігаючи свою таємницю, а Дениско не зважувався запитати. Запитати не зважувався, а сам здогадатись не міг, і від того в хлоп’ячих грудях щось болісно нило й завмирало.
Коли юшка вмліла, дядько Павло дістав із куреня три дерев’яні ложки, дав кожному.
— А їстимемо з відра, так смачніше.
І справді-таки, нічого смачнішого Дениско не їв у своєму житті, як та юшка, яку він скуштував у вечірньому лузі! Сюрчали коники, на озері кумкали жаби, при обрії ще дотлівало трохи сонячного вогню. Неподалік ходили коні, а коло них гасав по лузі з одного краю в другий білястий лошак. Дядько Павло їв, присьорбуючи, а заодно ще й устигав, розказувати.
— Нічого не забувай, Дениску, все пригодиться. От якусь дрібницю знаєш — знай, не спекуйся її, вона тобі пізніше знадобиться. Одне до одного, одне до одного — от і життя саме зрозумієш, як у ньому все ведеться, що й до чого.
