Тиха обитель - Шиян Анатолій
Щось уже, мабуть, придумала.
Іліодора. Повеліваю вийти на монастирську дзвіницю і дзвонити на схід душі. Андрон. Чиєї? Іліодора. Моєї. Андрон. Та ви ж іще живі. Іліодора. Повеліваю, щоб дзвонив.
Андрон. І про дзвони... Ну, скільки вам вже говорити? Немає дзвонів! Нема монастиря. Тепер там санаторій. Люди прибувають звідусіль на лікування й відпочинок. От біда мені з нею! Ну, нічого ж не пам'ятає... Отак і на базарі... Ходить, як та мара, поміж людьми, іконками торгує... А кому вони зараз потрібні, оті іконки та хрестики?
Іліодора. Ти щось сказав, Андроне?
А н д р о н. Хіба вперше вам кажу? Коли б не Арсенія та Савка — пропали б досі з голоду. Все вони допомагають вам і грошима, і харчами... А ви що робите з дітьми?
Іліодора. Про яких дітей говориш?
Андрон. Про директора школи Савку Вогника, про вашу дочку...
Іліодора. Була в мене дочка... Арсенія...
Андрон. Про неї ж і кажу. Гордитися можна такою дочкою. Голос який... боже ти мій! Пам'ятаю вас, ігуменіє, ще молодою... У церковному хорі ви тоді співали. Ну, Арсенія вас перевершила... Та і школу вона закінчила високу... Що там говорити, добрі у вас діти.
Іліодора. Нема в мене дітей. Нема!.. Прокляла їх, прокляла! Мій дім тепер — каплиця і сад оцей, що я насадила... з черницями.
Андрон. Який же це сад? Це — кладовище! А в саду хазяйнує тепер радгосп "Перемога". Багато там нових яблунь, і груш, і вишень, все кращих сортів — мічурінських. А верховодить всеньким хазяйством Степан Соколенко.
Іліодора. Степан Соколенко... (Силкується щось пригадати). Степан Соколенко... Землю відібрав, цінності монастирські... Дочку Арсенію... теж забрав до себе.
Андрон. Самі винні. Хіба забули, як силоміць видавали заміж Арсенію за отця Сергія?
Іліодора (не слухаючи). Пам'ятаю чудотворну. На ній срібна корона, кована, оздоблена камінням яхонтовим, ізумрудами та кришталем. Ще на короні дві зірки з бурмицькими зернами, два аметисти й убрус, низаний дрібним китайським жемчугом.
Андрон. Справді, все це було на чудотворній.
Іліодора. Пам'ятаю ризи... шістнадцять штук, з оксамитовим опліччям, шиті золотом, обкладені стрічкою — сріблом і золотом у два ряди.
Андрон. Скільки-то було добра в монастирі, і все пішло прахом!
Іліодора. Пам'ятаю золоту лампаду з золотими ланцюжками, вагою в п'ятнадцять фунтів, двадцять золотників, оздоблену рубінами й брильянтами — ціною в тридцять тисяч вісімсот дев'яносто чотири карбованці.
Андрон. Ай-я-яй! Такі гроші.
Іліодора. Це добро забрав Степан Соколенко.
Андрон. Та хіба ж він для себе брав? Невже ви забули двадцять перший рік, коли в одному тільки Поволжі голодували мільйони людей? Треба було тим людям дати хліб? А де його дістанеш? За границею, у буржуїв? А воші грошей наших не визнавали, їм подавай золото та всякі цінності... От і довелося брати з монастирів та храмів.
Іліодора. Все пам'ятаю, як прийшов до тихої обителі.
Андрон. І знову-таки не сам по собі прийшов. А на те був у нього декрет, підписаний Леніним... Це ж розуміти треба!
Іліодора. Не хочу розуміти... Знаєш, Андроне, вчора опівночі прилітав до каплиці янгол...
Андрон. Ну ось, знову затьмарився розум. І що воно на неї таке находить? Говорить, говорить наче й до ладу, а потім знову... Хоч кіл їй на голові теши!
Іліодора. Він повелів мені молитися, молитися, молитися, і тоді я потраплю до раю.
Андрон. Це вже я чув сто разів.
Іліодора. На кладовищі росте бузок. Вибери для мене розквітлі й пахучі брості. Я уквітчаю ними святий образ у каплиці.
Андрон. Бузок давно відцвів.
Іліодора. Хто сказав? Я сама бачила... Сама ламала... Повеліваю принести.
Андрон. .Назриваю їй якихось квітів на могилках — нехай тішиться, мов дитя. (Зникає).
Входить Степан Соколенко. Дивиться на нього ігуменя, усміхається.
Іліодора. Купи в мене бога... Дешево... Купи! Продам за копієчку, (Придивляється пильніше. Ясними стають очі). Степан?! Степан Соколенко.
Степан. Пізнала?
Іліодора. Чому ти тут?.. На кладовищі? Степан. Не знаю, чи зрозумієш... Іліодора. Здогадуюсь. Біля Оксаниної могили був. Степан. Квіти поклав.
Іліодора. Невинна я в її смерті, невинна. Все робив отець Сергій.
Степан. Знаю. Але ж ти могла захистити мою дружину, врятувати їй життя... І не схотіла.
Іліодора. Дуже зла була на тебе... І на вас усіх... Горя мені завдали, душу мою розтривожили.
Степан. А ти мало завдала горя людям? Знівечила їхніх душ?
Іліодора. Послухаю.
Степан. Першою твоєю жертвою була Людмила. Пам'ятаєш?
Іліодора. Сама себе загубила... Грішниця! Не винна в її смерті, не винна!
Степан. А коли рідну дочку силоміць видавала заміж... теж не винною була?
Іліодора. Немає в мене дочки. Прокляла її!
Степан. А за віщо?.. За віщо її проклинати?
Іліодора. Вона не повернулася до мене, зосталася з тобою.
Степан. І добре зробила. З Савкою вони живуть дружно, щасливо. А біля них і я маю щастя... Маю онуків — Серьожу і Андрійка.
Іліодора. Проклинаю її! І тебе проклинаю, Степане Соколенко! Ти першим підняв руку на святу обитель.
Степан. Яка ж то була свята обитель? То кубло чорне! То тьма! Мракобісся! Контрреволюція! Згадай, коли стояли в монастирі денікінці... А потім на підмогу їм прийшов чернечий полк "Ісус". І ти дозволила йому розташуватися в жіночому монастирі.
Іліодора. Не моя то була воля. Єпіскоп розпорядився.
Степан. Щодня гульбища... Молебні правили... В компаньйони собі брали бога і всіх святих угодників, щоб задушити революцію... Цього ви хотіли?
Іліодора. Не кричи на мене.
Степан. Я не кричу, а тільки правдою не поступлюсь ні перед ким.
Ігуменя пильно його розглядає.
Що так дивишся на мене?
Іліодора. Колись тебе любила... Давно... Наче в казці або вві сні.
Степан. Що згадала...
І л і о д о р а. А потім наші шляхи розійшлися.
Степан (мрійливо). Мій шлях давно заріс травою-мура-вою... Копитами збитий, курявою завіяний... Як вітер буряний, промчала молодість у битвах та боях за волю, за людське щастя, достатки й радість. Мені є що згадати...
Іліодора. Я спокійно собі доживала б віку в тихій обителі, а ти не дав... Проклинаю тебе! Проклинаю!.. Проклинаю! (Несподівано затихає. Очі тьмаряться). Купи в мене бога! (Про-стягає іконку). Купи! Продам за копієчку...
Степан відступає. Куди ж ти йдеш? Зажди... Бога тобі продам...
Повертається Андрон з букетом осінніх квітів. Андрон. Ось вам бузок!
Іліодора (уважно розглядає). Справді, бузок. Образ ним заквітчаю і молитимусь, молитимусь...
Чути віддалений духовий оркестр.
Десь грають. (Прислухається).
Андрон. Де ж? У лісі, на поляні, обладнали літній театр, поставили гучномовці. Зараз же техніка йде в хід... Куди твоє діло!
Іліодора. Щось ти сказав, Андроне? Андрон. Про техніку кажу...
Через репродуктор лине чарівний голос.
Ви чуєте, чуєте, ігуменіє Іліодоро?
Ой у саду на вишеньці Соловейко щебетав; Під вишнею козаченько Дівчиноньку улещав:
"Не йди, мила, за другого, Пожди мене, молодого". Дівчинонька гірко плаче, Соловейко все те баче Та й щебече: Тьох, тьох, тьох!.. (Тричі)
Янгольський голос.
"Не плач, мила, я вернуся, Тоді з тобою одружуся". Дівчинонька гірко плаче, Соловейко все те баче Та й щебече: Тьох, тьох, тьох!.. (Тричі)
Іліодора. Пізнаю голос... Арсенія моя... дочка моя співає... (Отямлюється знову, розглядає кладовище). Хто привів мене сюди?
Андрон. Самі приходите щодня молитися в каплиці. І л і о д о р а. А ти що тут робиш?
Андрон. Та хіба ж ви не знаєте? Сторожую на кладовищі. Дивлюсь, щоб потрави не було від худоби. Могилки обладную, саджаю весною квіти й деревця. З того живу. Та ще за вами часом наглядаю, бо ви ж мені колись давали притулок у монастирі.
Іліодора. Хочу бачити... дочку мою. Арсенію мою... (Ступає кілька кроків сама, раптом скрикує, хапається за серце й падає замертво).
А пісня лине, а молодий сильний голос звучить і чарує своєю красою.
Не вернувся козаченько, Помер на чужині, Поховали чужі люди В чужій домовині. А дівчина як зачула, До вишеньки прилинула, Тужить, в'яне, гірко плаче, Соловейко все те баче Та й щебече: Тьох, тьох, тьох!.. (Тричі)
Андрон. І розкошів зазнала, і в добрі жила, преподобна... А ось замолоду не ту собі стежку обрала для щастя... Не в той бік і життя її покотилося... (Скидає картуза, стоїть у важкій задумі).
Завіса
Березень, 1966 р.
