Тиха обитель - Шиян Анатолій

А я вже стільки літ приходжу сюди, і бога молю, і до пречистої Тіхвінської прикладався двічі, а чомусь як був сліпим, так і досі...

Улита. Значить, недостойний... Значить, гріхів не відмолив і божа мати тебе не приймає.

Сліпий. Не знаю, якими гріхами прогнівив я господа бога, що він мене змалечку затемнив. Зроду не бачив я сонця. Яке воно... І трав, і дерев, і птахів — теж не бачив.

Жебрачка. Ав тебе очі ясні, ясні...

Сліпий. Може, сьогодні сподоблюсь... Може, й для мене станеться чудо господнє, як для тієї дівчини...

Чути святкові дзвони. Жебраки хрестяться. Ліворуч і праворуч входять

прочани.

Улита (зазираючи в церкву). Несуть... Несуть пречисту... Молітеся, люди! Славте чудотворну!

Виразнішим стає чернечий хор. Розчиняються навстіж двері. Чоловіки на паперті скидають шапки. З церкви виносять чудотворну, за нею йдуть у святкових ризах епіскоп Ф е о к т н с т, священики, ігуменя Іліодора, Ангеліна, Арсені я, старі й молоді черниці, прочани. При появі чудотворної всі

хрестяться.

Є п і с к о п. ...Яко звезда многосветлая взыде и преславно от востока к западу прийде твой пречистый образ, богоневестная... Радуйся, дево, мира спасение.

Богиня. Премудрость!

Хор (співає). Радуйся, надежда наша, богородице чистая, радуйся! Рождшая отчее сияние, радуйся. Благословенная, чистая, пречистая дево, едина всепетая, радуйся!

Чути жіночий тривожний голос за сценою: "Дайте дорогу, люди! Дайте дорогу!" Вводять біснувату молоду жінку. Зупинившись, вона дивиться на ікону, починає реготати. Сміх переходить в ридання і крик.

Біснувата. Мене Митрофан не вигнав, а послав до неї, чиє ім'я страшно вимовити.

Голоси. Нехай прикладеться до ікони.

— Вона боїться чудотворної.

— Не вона, а біс, що в неї вселився.

— Треба силоміць її підвести до пречистої. Біснувата. Мене Митрофан не вигнав, а послав до неї..,

Це мара... Геть з моїх очей! Геть, бо скоро світатиме... Кукурі-ку-у-у!

Жінка. Люди! Допоможіть! Біснувата. Ку-ку-ріку-у!..

З натовпу виходять двоє дужих парубків, мовчки беруть хвору за

руки, тягнуть до ікони.

Савка. Дядьку Степане, а чого вона кукурікає? Степан. Хвороба така в неї... Крикливиця. Біснувата. Не хочу я... Не хочу! (Сміється й ридає). Голоси. Нагніть їй голову!

— Хай поцілує ікону.

Один з парубків нагинає так, що біснувата мліє й повисає на дужих руках.

її виносять.

Є п і с к о п. Песньми и пении духовными сей святый день со всеми притекающими празднуем светло. Радуйся, дево пречистая.

Богиня. Премудрость.

Хор (співає). Тихое пристанище обитель твоя, богоневесто, явися всех с верою притекающих, имущи в себе пречестную твою икону, всем неоскудно благодать подающую.

Віруючі прикладаються до ікони.

Сліпий. Дайте й мені... дайте, люди, дотовпитись до чудотворної.

Андрон починає дзвонити, мов на Великдень, у всі дзвони, але враз обриває.

Іліодора (зорить на дзвіницю). Чому замовк? Піди, Ан-геліно, скажи йому...

Чути удари одного дзвона, часті, тривожні, на сполох.

Що з ним трапилось?

А н г е л і н а. Пожежа! Гляньте!

Сліпий. Люди! Христом-богом благаю вас, дайте мені прикластися до чудотворної.

Савка. Хто міг таке зробити? Розгоряється дужче. Бачите, дядьку Степане?

Степан. Бачу.

Є п і с к о п. Преподобна ігуменіє Іліодоро, що будемо робити?

Іліодора. Продовжувати свято. Монастирська пожежна, напевне, вже туди помчала.

Голоси. Ведуть... Дивіться, когось ведуть.

— Піймали палія.

— Розступіться, людиі

Затихає дзвін. Дві черниці вводять жінку, закутану в чорну шаль.

І л і о д о р а. Ти підпалила? (Зриває з неї шаль. Здивовано). Людмила?

Людмила (до черниць, які тримають її за руш). Пустіть! Нікуди не втікатиму.

Іліодора. На святу обитель підняла руку?

Людмила (не відповідаючи ігумені, когось шукає. Знайшла. Зустрілись поглядами). Не відвертайся, отче Сергію! Не відвертайся. В очі мені глянь! За тебе кару приймала, і моє життя тепер покалічене... Душа моя затьмарена сльозами й горем.

Отець Сергій. Не розумію... Як можна... у таке свято...

Людмила. Тебе жаліла, а ти, отче Сергію, собі іншу знайшов, молодшу, гарнішу...

Отець Сергій. Вона збожеволіла... Сама не розуміє, що говорить. Одведіть її від храму господнього, щоб не осквернила день Тіхвінської чудотворної.

Людмила (злісно сміється). Чудотворної? А вона, чудотворна, зглянулась наді мною, коли мене, як собаку, вигнали в ніч у хуртовину?..

Манефа. Що заслужила, те й одержала, блуднице! І не час нам тут з тобою про таке говорити. Беріть її!

Людмила. Тобі, Манефо, сплатила я сповна... Дивись! То ж горить твій корпус.

Манефа. Справді, мій! Сестри, черниці, рятуйте... Ря-ту-у-у... (Вибігає).

Іліодора (до Людмили). В тобі немає віри... Немає бога! Твоєю душею заволодів диявол!

Людмила (підходить до чудотворної). Якщо ти — всемогутня божа мати,— зроби чудо! Загаси пожежу і вбий мене, вбий, щоб не мучилась я, не страждала так, як страждаю... (Ридає).

Іліодора (підіймає ігуменський посох). Проклинаю тебе раз! Проклинаю вдруге! Проклинаю і втретє! Старі черниці. Вона просить смерті.

— І смерті достойна.

— Знеславлює бога... оскверняє безвір'ям чудотворну.

— Хай здійсниться те, чого вона бажає! Іліодора. (зустрілася очима з епіскопом, і той благословляє кару. Ігуменя хреститься). Во ім'я отця, і сина, і святого духа.

Старі черниці. Амінь! (Наближаються до Людмила. В однієї — палиця грушева, у другої — камінь, у третьої — свята книга, в мідній оправі. Пощади від них не жди).

Арсені я (скрикує). Тітонько Іліодоро! Дивіться! Вони хочуть її вбити.

Л вод м и л а (спокійно). Я до смерті... готова.

Рвучко крізь натовп пробивається столяр Соколенко, а за ним Савка. Вражені черниці застигають. Столяр підходить до Людмили.

Степан. У святій обителі... самосуд? (Дивиться на ігуменю). Ти, ігуменіє Іліодоро, благословляєш їх на вбивство?

Ігуменя не витримує його погляду.

Стара черниця. Вона вже не людина. Вона — мрець! Степан. Не дозволимо! Ми, слобідські люди... Не дозволимо!

Савка. Не дозволимо! (До черниць). Не підступайте до неї! Не підступайте, кажу, бо в мене батіг довгий... Здалека дістану!

Арсенія (захоплено). Спасибі тобі, Савко! Спасибі вам, дядьку Степане. Хай не проллється кров!

Іліодора. Боже, чим я прогнівила тебе, господи?

Степан (до Людмили). Ходімо звідси...

Людмила. Мені тепер... все одно... не жити... Я... Я випила отруту... Пече... у грудях... (Падає, втрачаючи свідомість).

Соколенко бере її на руки.

Степан. Може, врятуємо.

Савка (хльоскає батогом). З дороги! Кому кажу? З дороги!

Перед ними розступаються старі черниці. Знову починає дзвонити на сполох Андрон. Більшим стає марево пожежі.

Голоси. Дивіться, дивіться... Зайнявся ще один корпус.

— Пожежники, мабуть, безсилі загасити вогонь.

— Таке свято затьмарено!

Є п і с к о п. Преподобна, не можна гаяти часу.

Іліодора. Православні! До вас звертаюся! Рятуймо наш монастир, рятуймо святу обитель, бо буде пізно — все пожере вогонь!

На паперті лишаються корогви й хрести. Самотньо стоїть чудотворна.

Сліпий. Дайте ж мені... дайте, люди, дотовпитись до пречистої, чудотворної... Може, я стану зрячим... Чуєте, люди?

Завіса

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

Віковічний монастирський ліс. Тут і дуби, і розлогі клеви з пучками жовго-зеленого цвіту, і липи, що оздобились першим листячком. Між могутніми деревами — поляна, густо вкрита кучерявим рястом, фіалками, конваліями.

Де-не-де поміж ними трапляються запізнілі в цвітінні проліски. Гряде весна у всій своїй ніжності й красі. Співають солов'ї, гуркотять горлиці. З'являються Савка і Арсенія. Савка у новому костюмі, прикрашеному червоним бантом, Арсенія — в сіренькій кофточці, чорній спідничці, пов'язана білою, в синіх крапинках, хусткою. Савка зриває лісові квіти, дає любимій.

Савка. Арсеніє! Арсенія. Що?

Савка. Отак і стій... Дивитимусь на тебе. Арсенія. Ти, Савко, якийсь дивний сьогодні. Савка. Правда! Я і сам себе не розумію зараз. А р с е н і я. А чому? Чому?

Савка. Не знаю. (Подумав). Ні, знаю! Знаю! Ти даєш мені цю радість... Ти... ти, Арсеніє!

Арсенія. Може, весна? 1 ліс оцей, і пташині співи, і квіти. Бач, як тут їх рясно.

Савка. Хочеш, скажу... вперше в житті... і тільки тобі єдиній, що у мене отут... (Поклав руку на груди). Хочеш?

Арсенія (соромливо). Послухаю.

Савка. Я хотів би бути весняним вітром, теплим і крилатим, щоб голубити тебе, найріднішу, найдорожчу для мене в світі.

Арсенія (зачаровано). Ой Савко!..

Савка. Я хотів би бути місяцем повновидим, щоб крізь шиби вікон зазирати в твою келію, милуватися твоєю красою, оберігати твій спокійний сон.

Арсенія. Говори... Говори, Савко. Я ніколи ще не чула від тебе таких слів.

С а в к а. Я хотів би бути сонцем ранковим, щоб першим промінням — теплим і ласкавим — розкривати твої очі назустріч грядущому дню — для щастя, радості й добра.

Арсенія. Хороше мені з тобою, Савко.

Савка (бере її руки в свої, дивиться в очі). Арсеніє! Я люблю тебе, люблю, люблю!..

Тягнуться одне до одного, але не поцілувались.

Арсенія. Горлиці туркотять... Чуєш?

Савка. Чую. Такий день... такий день для мене сьогодні... незабутній.

Арсенія. І для мене. Савка. Арсеніє!

Обнялись і надовго застигли обоє в поцілункові.

Арсенія (отямилась). Це ж гріх!.. Хіба можна? (Втікає). Савка. Арсеніє! Зажди!.. (Вибігає слідом за нею).

Разом з молоддю входить Хома-мисливець.

Юнак. Що ж було далі, дядьку Хомо?

Хома. Багато розказувать.

В с і. А ви розкажіть!.. Розкажіть!

X о м а. То сумне діло.

Молодь. Все одно будемо слухати.

Хома. Що з вами робити. Хоч і часу обмаль, та, мабуть, доведеться розповісти. (Сідає на пеньку).

Молодь розташовується навколо Хоми, стежить, як вій скручує цигарку, викрешує з кременю іскри, прикурює.

Стояли ми тоді в Карпатах на горі Синиці. Мороз нас, піхотинців, давить, вітер січе... верховинний — проймає до кісток. А на солдатах ні одягу доброго, ні взуття. Обносилися за три роки.

Голос. То, може, харч був пристойний?

Хома. Поганий... Дуже поганий! І ось дають наказ: другій роті йти в наступ на німецькі позиції. Ну, тут уже ми й збунтувалися: "Давай чоботи, давай одяг... Досить нам від холоду зубами клацати".

Г о л о с. Та ви б же начальству заявили.

Хома. Отож і знайшовся серед нас один такий солдат, що заявив... то його першого й забрали з окопів. Голос. Куди?

Хома. Звичайно, не в гості до куми.