Лонг - Пастуша повість про Дафніса і Хлою - Лонг
17. При цьому плакав Дафніс і викликав співчуття у всіх селян, так що Філетас, суддя, поклявся Паном і німфами, що Дафніс нічого не винний, так само як і його кози, а винні море й вітер, підлеглі іншим суддям. Але метімнійців Філетас не переконав, скільки слів він не тратив. Сповнені люті, вони тягли з собою Дафніса й хотіли його зв’язати. Але тепер розгнівані селяни напали на них, неначе зграя шпаків чи сорок, і незабаром вирвали з їх рук Дафніса, який і сам сміливо бився. Вони лупцювали палицями так ретельно, що незабаром метімнійці кинулись тікати, і вони не відпустили їх доти, поки не досягли меж своїх володінь.
18. Поки селяни переслідували метімнійців, Хлоя спокійненько одвела Дафніса до німф; вимила йому обличчя, що було заюшене кров’ю від удару в ніс, і дістала для нього з своєї пастушої торби шматок хліба з окрайчиком сиру. Підкріпивши його, вона дала йому медово-солодкий поцілунок своїх ніжних уст.
19. У таку, отже, небезпеку потрапив тоді Дафніс, але цим справа ще не закінчилась. Бо як тільки метімнійці дісталися до своїх, пішки замість їхати морем, пораненими замість веселунів, то вони скликали збори громадян і, шукаючи оборони, благали помсти, але правду вони зовсім затаїли, щоб з них, до цього ж, не сміялися за те, що вони потерпіли від пастухів таку велику ганьбу. Тому вони в усьому обвинуватили мітіленців, що вони, мовляв, як на війні, пограбували їх корабель і сплюндрували всі їхні скарби. Метімнійці, побачивши рани, повірили їм і вважали за потрібне помститись за цих юнаків, які походили з найблагородніших родин; тому ухвалили вони, не оголошуючи війни, напасти на мітіленців і наказали воєводі спорядити десять кораблів, щоб спустошити мітіленський берег, бо, вважаючи на те, що наближалась зима, нерозумно було спускати в море більшу флотилію.
20. Уже на другий день воєвода з вояками, які одночас були й за гребців, вийшов у море, прямуючи до прибережних маєтків мітіленців. Він розграбував багато стад, багато хліба й вина, тому що жнива тількищо закінчились, і захопив у полон чимало людей, які були зайняті в полі. Вони приплили і в ту округу, де жили Дафніс і Хлоя, несподівано пристали до берега і тягли всяку здобич, яка тільки траплялася їм по дорозі. Дафніс саме відлучився від своєї отари, бо пішов у ліс зрізати зелені гілля, щоб запасти на зиму покорму для своїх козенят; а побачивши з височини напад, він сховався в дуплі сухого береста. Хлоя тим часом була коло стад і, переслідувана метімнійцями, побігла, шукаючи притулку, до німф і благала, іменем цих богинь, помилувати і отару, і її саму. Але все даремно, бо метімнійці, чимало глузуючи з тих статуй, зайняли отару і потягли з собою й Хлою, немов козеня або ягнятко, б’ючи її лозинами.
21. Наповнивши кораблі багатою здобиччю, вони поклали далі не плисти; тому вони зібралися плисти додому, бо однаково боялись і ворогів і бур. Так поплили вони назад, знемагаючи від веслування, бо не було вітру. Коли все заспокоїлось, і Дафніс прибіг у долину, де вони завжди пасли, і не побачив ні кіз, ні овець, ні Хлої, а знайшов все спустошеним, а дудку, якою Хлоя часто розважалась, розбитою,- він, голосно плачучи і жалісно тужачи, почав бігати то до бука, де вони звичайно сиділи, то до моря, щоб побачити Хлою, то до німф, куди вона втекла, коли за нею гналися. Там він кинувся додолу і лаяв німф за те, що вони зрадили її:
22. «У вас украли Хлою, а ви спокійно дивилися на це? Украли її, ту, яка звивала вінки для вас, яка віддавала вам перше молоко, яка подарувала вам оцю дудку. Ніколи вовк не потяг у мене і єдиного козеняти, а тепер вороги зайняли ціле стадо, а до того ще й пастушку, подругу мою. І кіз вони обдирають і овець ріжуть! А Хлоя буде відтепер жити в місті! Як мені повернутись до мого батька, до моєї матері, без моїх кіз, без Хлої - неначе той, хто забув свій обов’язок? бо ось нема, що мені пасти. Ось я лежу, і ось тут я хочу дожидатись або смерті, або другого нападу. Чи й ти, Хлоє, тужиш? Чи згадуєш ти ці пасовища, і німф, і мене? А чи потішають тебе вівці й кози, піймані разом з тобою?»
23. Поки він так бідкався, під час сліз і скарг поняв його глибокий сон, і до нього підступили три німфи, високі й гарні жінки, напівголі, невзуті, з розвіяним волоссям, схожі на свої статуї. І спочатку начебто виявляли вони співчуття до Дафніса, а потім почала старша умовляти його, втішаючи: «Не нарікай на нас, Дафніс: Хлоя нам більше до серця припала, ніж самому тобі. Адже ми тоді, як вона ще була ніжною дитиною, змилосердились над нею і зберегли їй життя, коли її покинули в цій печері. Вона нічого не має спільного з нивами й стадами Ламона. Ще й тепер ми піклуємось про неї, так що вона не буде одвезена до Метімни, щоб у рабстві служити, і не належатиме до воєнної здобичі. А того Пана, що стоїть там під сосною і що йому ви ніколи жодного разу не вклонилися навіть віночком із квітів, ми просили допомогти разом з нами Хлої, бо він більше, ніж ми, звик до воєнної справи і часто кидав сільський супокій і воював на війні. І він вирушить злим ворогом для метімнійців. Тому не тужи, а вставай і покажися Ламону й Мірталі, що також упали додолу, гадаючи, що й ти став частиною здобичі. Бо Хлоя завтра повернеться тобі разом із козами й вівцями, і ви знову вкупі будете пасти і вкупі грати на дудці, а далі Ерот подбає за вас».
24. Коли побачив і почув це Дафніс, він прокинувся, скочив і, плачучи з радості й
