Лонг - Пастуша повість про Дафніса і Хлою - Лонг

туги, став навколюшки перед статуями німф і обіцяв їм, як тільки Хлоя врятується, принести в жертву найкращу козу. Потім побіг він до сосни, під якою стояло зображення Пана, козлоногого, рогатого, з дудкою в одній руці, а другою рукою він тримав козла, що стрибає; і перед Паном так само впав на коліна Дафніс і благав за Хлою і обіцяв йому зарізати козла. І нарешті, на заході сонця, він ледве припинив свої сльози й молитви, зібрав віття, що нарізав, і повернувся до своєї домівки. Там він потішив Ламона і його сім’ю, сповнив їх новими надіями й веселістю, а потім, поївши трохи, поспішив відпочити, хоч плакати не перестав; бо жадав ще раз уві сні побачити німф і хотів, щоб день, який мав йому повернути Хлою, швидко настав. 3 усіх ночей ця йому здавалась найдовшою. А на протязі цієї ночі трапилось таке:

25. Воєвода метімнійців хотів, одпливши приблизно на десять стадій, дати відпочинок своїм утомленим від нападу воякам. Досягши схилу гори, яка виступала в море й вигиналась півмісяцем і, таким чином, утворювала бухту, затишнішу, ніж усі гавані, воєвода залишив кораблі на якорі у відкритому морі, щоб селяни не могли напасти на них із суходолу; потім він дозволив метімнійцям взятись до мирних розваг. Маючи від свого грабунку силу всяких речей, вони пили, жартували і немов святкували перемогу. Але як тільки день почав спадати і веселощі з початком ночі припинились,- раптом вся земля неначе засвітилась полум’ям, і чути було гомін, як від весел, неначе надходила велика флотилія. Той кричав, щоб воєвода озброївся, той гукав іншого, тут один неначе падав поранений і лежав долі, мертвий на вигляд. Можна було подумати, що це нічний бій, без наявності ворогів.

26. Якщо ця ніч уже була для них страшною, то наступний день був багато жахливіший за ніч. Козли з отари Дафніса і кози мали рясний плющ із гронами на рогах; Хлоїні барани й вівці вили, як вовки, а сама вона була увінчана сосновими вітками. На морі теж творилися дивні події. Бо якорі, які мали бути витягнені на кораблі, застрягли в дні моря; а коли метімнійці бралися за весла, вони переламалися; і дельфіни, які вискакували з моря, били кораблі хвостами й розхитували скріпи. Було навіть чути зі скелі під горою звук дудки, але він не звеселяв, як завжди, а лякав тих, хто чув його, немов воєнна труба. Це сповнило їх жахом, і вони бігли по зброю, і криком сповіщали про ворогів, яких вони не бачили, і бажали, щоб ніч швидше знов повернулась, неначе, поки буде ночі, доти буде й миру. Всім досвідченим стало зрозуміло, то ці явища та звуки насилає Пан, що з якоїсь причини гнівається на моряків. Але вони не могли відкрити причини, бож вони не пограбували жодного Панового святилища; нарешті їхньому воєводі, який опівдні заснув,- звичайно, не без божественного втручання,- явився сам Пан і сказав так:

27. «О ви, найнечестивіші й найбезбожніші з усіх смертних, як могли ви, повні буйного зухвальства, відважитись на ці вчинки? З війною пройшли ви оселі, що мені любі; зайняли стада корів і овець і кіз, чий захист довірений був мені; відірвали від вівтаря дівчину, чиє ім’я хоче обезсмертити Ерот; і ні присутності німф, ні мене, Пана, ви не страхались. Тому вам не бачити більше Метімни, поки кораблі ваші несуть цю здобич, і не втекти від цієї дудки, яка сповнює вас жахом. Я потоплю вас хвилями, рибам на пожертя віддам я вас, коли ти не віддаси німфам якомога скоріше Хлою і кіз і овець. Устань же і відпусти дівчину на суходіл з усім, що я тобі звелів. Я сам покажу кораблям твоїм путь, а дівчині - напрямок».

28. Бріаксіс - так звали воєводу - сповнений остраху, скочив з ліжка і, покликавши до себе водіїв кораблів, наказав якнайскорше знайти серед полонених Хлою. Її досить скоро знайшли і привели перед лице воєводи; бо вона сиділа, увінчана сосновими вітами. Бачивши й уві сні цю ознаку, що надана була її постаті, він повіз її на власному головному кораблі до берега; і тільки ступила вона на берег, як зі скелі знову почувся звук дудки, але вже не воєнний і грізний, а сільський, неначе ним виганяли на пашу отари овець. І вівці збігли з корабля по східцях, не ковзаючись на своїх ратицях, а ще сміливіше збігли кози, бо звикли вони лазити по скелях.

29. Всі вони стали круг Хлої, як для хороводу, стрибаючи і мекаючи і неначе радіючи. Кози ж інших пастухів, і вівці, і череди залишились, де були, в середині корабля, неначе звук дудки не їх кликав. Поки всі дивувалися з цього чуда і віддавали хвалу Пану, і на суші і на морі відбулися ще дивніші події. Перш ніж метімнійці підняли якорі, як кораблі їх поплили геть, і дельфін, який піднявся з води, показував чільному кораблеві дорогу,25 - кіз і овець провадив найніжніший звук дудки, і ніхто не бачив того, хто грав; так що вівці й кози, ідучи все вперед, разом з тим радіючи зі співу, паслися.

30. Майже минув час другої паші, і Дафніс, який з високої гори побачив стада і Хлою, побіг з голосним вигуком: «О ви, німфи і Пан!» - вниз у долину, обняв Хлою і, мов неживий, опустився до її ніг. Через силу дійшов він до знайомого бука, коли від Хлоїних гарячих поцілунків і обіймів він знов прийшов до пам’яті і, сівши на стовбур, почав він розпитувати її, як утекла вона від стількох ворогів. А вона розповіла йому все - про плющ, про виття овець, про соснові вінки, які виросли вкруг її голови, про вогонь на суші, про гомін на морі, про подвійний звук дудки - воєнний і мирний, про жахливу ніч і про те, як музика показала їй незнану дорогу. Тепер Дафніс зрозумів сон з німфами та Панову допомогу і розповів усе, що бачив, усе, що чув, і про те, як він, чекаючи смерті, був німфами збережений для життя. Потім він послав її покликати Ламона і Дріаса з родичами і принести все потрібне для жертви. А тим часом узяв він найкращу з своїх кіз, увінчав її плющем,- так, як вони явились ворогам,- полив молока на її роги і зарізав її німфам на жертву; далі почепив її, обідрав і присвятив їм шкуру.

31.