Червоне і чорне - Стендаль

Жюльєн шанобливо вклонився.

«Отже, навіть на балу я зобов'язаний звітувати перед членами сім'ї,- подумав він,- та хіба мені не платять за те, що я веду їхні справи? - З досади він додав подумки: - Бог знає, може, те, що я розповім дочці, не збігатиметься з інтересами батька, матері, брата! Це справжній двір самодержавного володаря. Тут треба бути довершеною нікчемою і разом з тим не давати нікому приводу для нарікань.

Як мені не подобається ця довготелеса дівиця! - думав Жюльєн, проводжаючи поглядом мадемуазель де Ла-Моль, яку покликала мати, щоб представити її кільком своїм приятелькам.- Вона намагається перевершити всі моди; сукня її зовсім падає з плечей... Вона ще блідіша, ніж була до своєї подорожі... Яке безбарвне волосся, біляве, наче світиться наскрізь... Скільки пихи в її манері вітатись, у погляді! Які величні жести!»

Мадемуазель де Ла-Моль покликала свого брата в ту хвилину, коли він виходив з вітальні.

Граф Норбер підійшов до Жюльєна.

- Дорогий Сорель,- сказав він йому,- куди ви накажете мені, зайти за вами опівночі, щоб поїхати на бал до пана де Ретца? Він доручив мені неодмінно привезти вас.

- Я чудово розумію, кому завдячую такою ласкою,- відповів Жюльєн, вклоняючись мало не до землі.

Чемний і навіть прихильний тон Норбера не давав ніякого приводу для причіпок поганому настрою Жюльєна і тому він причепився до власної відповіді на це люб'язне запрошення: йому здалося, що в ній було щось низьке.

Коли він приїхав на бал, його вразила пишнота палацу герцога де Ретца. Подвір'я перед палацом було вкрите наметом з червоного тику з золотими зірками: не можна уявити собі нічого розкішнішого. Під цим наметом двір був перетворений на ліс квітучих апельсинових і олеандрових дерев. Кадоби були глибоко вкопані, і тому здавалось, що дерева ростуть прямо з землі. Дорога, якою під'їздили карети, була посипана піском.

Все це здалося нашому провінціалові чимось справді незвичайним. Він і не уявляв собі, що можуть існувати такі розкоші. В одну мить його схвильована уява полинула за тридев'ять земель від похмурих настроїв. В кареті, по дорозі на бал, Норбер був веселий, а Жюльєн бачив усе в чорному світлі; як тільки молоді люди в'їхали у двір, вони ніби помінялися ролями.

Норбер помічав тільки дрібні недогляди, яких не вдалося уникнути серед усієї цієї пишноти. Він підраховував витрати на кожну річ і в міру зростання суми проймався, як бачив Жюльєн, поганим настроєм і мало не заздрощами.

А той, зачарований, захоплений і мало не приголомшений бурхливими почуттями, увійшов у перший зал, де вже танцювали. Всі тиснулись до дверей другого залу, і там утворився такий натовп, що не було ніякої змоги пробитись. Другий зал був оздоблений в стилі гренадської Альгамбри.

- Безумовно, вона королева балу,- казав юнак з вусиками, що його плече втиснулось у Жюльєнові груди.

- Мадемуазель Фурмон, що була в нас цілу зиму першою красунею,- зауважив сусід,- бачить сама, що відсунута на друге місце: поглянь, який у неї дивний вигляд.

- Справді, всіх зусиль докладає, щоб сподобатись. Глянь лише, як чарівно вона посміхається ось зараз, виступаючи соло в контрадансі. Слово честі, незрівнянно!

- А мадемуазель де Ла-Моль вміє приховати, як її тішить успіх,- вона його прекрасно усвідомлює. Можна подумати, що вона боїться сподобатись тому, з ким вона розмовляє.

- Прекрасно! Ось справжнє мистецтво чарувати!

Жюльєн робив марні зусилля, щоб побачити чарівну жінку, про яку йшла мова: її заступали від нього семеро чи восьмеро чоловіків, вищих за нього.

- В її шляхетній стриманості теж немало кокетства,- промовив юнак з вусиками.

- А які великі блакитні очі, як повільно вони опускаються саме в ту хвилину, коли, здається, ось-ось зрадять себе,- підхопив сусід.- Присягаюсь, майстерна гра!

- Глянь, якою звичайною здається поруч з нею красуня Фурмон,- сказав третій.

- Її стриманість означає: скільки ласки я виявила б до вас, якби ви були гідні мене.

- А хто може бути гідним божественної Матильди? - спитав перший.- Хіба що який-небудь принц королівської крові, красунь, дотепний, ставний, прославлений на війні герой і до того ж не старший двадцяти років.

- Побічний син російського імператора, якому задля цього шлюбу дали б якесь королівство. А може... просто граф де Тале, хоч він і схожий на причепуреного селюка...

Прохід звільнився, і Жюльєн міг увійти.

«Коли на думку цих манекенів вона така незвичайна, варто до неї добре придивитись,- подумав він.- Принаймні я зрозумію, що саме вони мають за ідеал».

Він став шукати Матильду очима, і в цю мить вона глянула на нього. «Мій обов'язок кличе мене»,- сказав собі Жюльєн, але вже не відчував гіркоти, що виявилась у цих словах.

Він наблизився до Матильди з цікавістю і ще приємнішим почуттям,- хоч це було не дуже втішно для його самолюбства,- коли він помітив дуже оголені її плечі.

«Її краса - це краса юності»,- подумав він. П’ятеро чи шестеро молодих людей, серед яких Жюльєн впізнав і тих, що розмовляли біля дверей, відділяли її від нього.

- Ви тут були цілу зиму, пане,- звернулась вона до нього,- цей бал найкращий за весь сезон, чи не так?

Жюльєн нічого не відповів.

- Кадриль Кулона, на мою думку, чарівна, і наші дами танцюють її бездоганно.

Молоді люди обернулись, щоб подивитись на щасливця, від якого так наполегливо домагались відповіді. Та його відповідь зовсім не заохочувала до дальшої розмови.

- З мене поганий суддя, мадемуазель, я проводжу життя за письмовим столом, на такому розкішному балі я присутній уперше.

Юнаки з вусиками були явно скандалізовані.

- Ви мудрець, пане Сорель,- відповіли йому з більш підкресленим інтересом,- ви дивитесь на бали й свята як філософ, як Жан-Жак Руссо. Всі ці безумства вас дивують, але не чарують.

Одне слово в почутій фразі раптом загасило уяву Жюльєна і вмить вигнало з його серця будь-яку самооману. Уста його склались у зневажливу посмішку,- можливо, надто підкреслену.

- Жан-Жак Руссо,- відповів він,- на мій погляд, не більше ніж дурень, коли він береться судити про вищий світ. Він не розумів його, лишаючись у душі вискочнем-лакеєм.

- Але він написав «Громадський договір»,- сказала Матильда з благоговінням.

- Проповідуючи республіку й повалення монархії, цей вискочень не тямив себе від щастя, коли який-небудь герцог змінював напрямок своєї пообідньої прогулянки, щоб пройтись з кимсь із його друзів.

- Ах, так: це герцог Люксембурзький в Монморансі пішов з