Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький

бу­ло вид­но в пе­карні на по­мості цілу ба­та­рею гле­чиків. Ди­рек­тор­ша, вже не­мо­ло­да німке­ня, су­хор­ля­венька та то­ненька, з дов­гою шиєю, зби­ра­ла з гле­чиків сме­та­ну. Її доч­ка, мо­ло­денька, ду­же делікат­на блон­дин­ка, пе­ре­ли­ва­ла з гле­чи­ка в мо­лоч­ник мо­ло­ко. На обох бу­ли де­ше­венькі, ря­бенькі, ку­ценькі сит­цеві сукні й білі хвар­туш­ки до са­мої шиї. Ба­ла­бу­шисі зда­лось, що то по­ра­ються ключ­ни­ця та нянька або гор­нич­на.

- Чи до­ма ди­рек­тор або ди­рек­тор­ша? - спи­та­лась їх Ба­ла­бу­ши­ха.

- Директора не­ма, по­шоль на фаб­рик, - обізва­лась ди­рек­тор­ша, й при тих сло­вах во­на од­чи­ни­ла двері в гос­тин­ну й поп­ро­си­ла до по­коїв гос­тей, мах­нув­ши ру­кою: во­на лед­ве вміла сту­ли­ти кілька ук­раїнських фраз, а її доч­ка бу­ла зовсім не­на­че німа, бо не вміла зовсім го­во­ри­ти ні по-руській, ні по-українській.

Гості увійшли в гос­тин­ну. По­кої бу­ли прос­торні й ду­же ви­сокі, з здо­ро­ви­ми вікна­ми, й чо­гось на­га­ду­ва­ли або фаб­ри­ку, або ка­зар­му. Стіни бу­ли чис­то ви­ма­зані вап­ною. В по­ко­ях бу­ло ма­ло ме­белі. По­кої зда­ва­лись по­рожніми. В гос­тинній сто­яла зібра­на на швид­ку ру­ку звідусіль прос­тенька мебіль. В другій кімнаті че­рез двері бу­ло вид­но не­по­мальовані та­бу­ре­ти й навіть прості му­жичі стільці, тільки чис­то-чис­то ви­миті. Тільки чу­дові заг­ра­ничні завіси на вікнах, чу­дові ки­ли­ми, роз­ки­дані на по­мості, розвішані на стінах, та розкішні ук­ри­ва­ла на ліжках, при­ве­зені з-за гра­ниці, на­тя­ка­ли на за­можність ди­рек­то­ра. На стінах висіли в чор­них ра­мах дві кар­ти­ни, на кот­рих бу­ли на­мальовані й роз­мальовані фар­ба­ми якісь мудрі ма­ши­ни.

Двері з при­хо­жої не­за­ба­ром од­чи­ни­лись, і в гос­тин­ну ввійшла ди­рек­тор­ша з доч­кою, вже без хвар­тушків. Ба­ла­бу­шисі й Насті все зда­ва­лось, що то слу­ги. Ко­ли це старіша да­ма про­сить гос­тей сіда­ти й са­ма сідає на ка­напі ря­дом з про­то­поп­шею. Ко­ло неї на стільці сіла пан­на. Тільки тоді гості до­га­да­лись, що то гос­по­ди­ня й її доч­ка.

Всі сиділи й мов­ча­ли. Ди­рек­тор­ша лед­ве вміла сту­ли­ти ук­раїнські фра­зи та ще й до то­го сил­ку­ва­лась го­во­ри­ти по-руській. Во­на дов­го до­би­ра­ла сло­ва й на­си­лу ви­мо­ви­ла, обер­та­ючись до Ба­ла­бу­ши­хи:

- Фи ду­же лю­бить му­зик? Фи учіль грать в фор­теп'ян?

- Я ду­же люб­лю му­зи­ку, я ар­тист­ка ду­шею, але нав­ряд чи вив­чусь. От моя доч­ка, - то вив­читься. А ви граєте на фор­теп'яні? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- О, я вже ста­рий. Я граль, та вже за­буль, - ска­за­ла ди­рек­тор­ша.

- А ви лю­би­те му­зи­ку? - спи­та­ла Нас­тя в ди­рек­торівни.

Директорівна тільки пле­чи­ма здвиг­ну­ла; во­на нічо­го не ро­зуміла.

- Вона доб­ре грат. Мосьє Га­нуш ду­же вчиль. Во­на лю­бит му­зик.

- Чи не скуч­но вам жи­ти ту­теч­ки на селі після заг­ра­ниці? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Я ніко­ли не скуч­но. Я маю ба­га­то ро­бить; о, ба­га­то ро­бить! Ра­но ро­бить, день ро­бить і по­ночі ро­бить. О, я не скуч­но. А фи не скуч­но в Бо­гус­лав?

- Нам в Бо­гус­лаві, ма­буть, нудніше, ніж вам тут на селі,- ска­за­ла Нас­тя.

- У вас в са­харні ба­га­то офіціалістів, та ще й з сім'ями: вам є до ко­го й в гості піти, є ко­го й в се­бе прий­ня­ти, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Ні, ні. В нас всі па­нич, не­ма жінка, не­ма доч­ка. Всі, всі па­нич. Фи ве­се­ло, я скуч­но, - ска­за­ла ди­рек­тор­ша.

"Ну, та й по­па­лись оце ми. Ма­буть, дов­го до­ве­деться слу­ха­ти та­ку лю­бу роз­мо­ву, - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха й тро­хи не позіхну­ла. - Ко­ли б хоч Га­нуш прий­шов та заг­рав на фор­теп'яні".

А Га­нуш не при­хо­див. Роз­мо­ва тяг­ла­ся ду­же нуд­на. І гості й гос­по­ди­ня - всі по­то­ми­лись. Ба­ла­бу­ши­ха заг­ля­ну­ла в вікно й по­ба­чи­ла квітки на пиш­них клум­бах.

- Скільки у вас квіток! Які гарні, розкішні клум­би. Чи в вас є й са­док? От піти б та по­ди­ви­тись! - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха, лад­на втек­ти не тільки в са­док, але й далі за са­док.

- Прошу! Я бу­ду по­ка­зать вам квітка, - ска­за­ла ди­рек­тор­ша й вста­ла з ка­на­пи. За нею вста­ли й гості, і гос­по­ди­ня по­ве­ла їх у квітник. Ба­ла­бу­ха пішов за ни­ми, мовч­ки смок­чу­чи ци­бу­ка.

На чис­то­му повітрі гос­тям ста­ло ве­селіше. Го­род був розкішний, чис­то ви­по­ло­тий. Ко­ло до­му рос­ли три старі дикі груші, а ко­ло їх бу­ли роз­ки­дані клум­би, повні квіток. Клум­би бу­ли штуч­но об­ти­кані че­ре­пи­цею та обп­ле­тені дуб­ця­ми з ліщи­ни; зда­ва­лось, не­на­че хто роз­ки­дав по траві чу­дові ко­ши­ки, повні уся­ких квіток. На го­роді, поміж гряд­ка­ми бу­ряків, морк­ви й уся­кої го­ро­ди­ни, ви­ли­ся доріжки замість бо­ро­зен. Доріжки бу­ли скрізь об­сад­жені гірлян­да­ми квіток, обп­ле­тені ліскою. Ди­кий ща­вель, пе­ре­сад­же­ний на доб­ре виг­ноєну зем­лю, розрісся й ус­лав гряд­ки здо­ро­вецьким зе­ле­ним лис­том. Спар­жа, помідо­ри, су­ниці, по­лу­ниці, си­ня ка­пус­та, квітна ка­пус­та, са­ле­ра, шпи­нат ус­те­ля­ли гряд­ки, не­на­че ок­са­ми­то­вий ки­лим. Ніде не вид­но бу­ло ні бур'яни­ни. Це бу­ла культу­ра, за яку Олесі навіть і не сни­лось, і не при­вид­жу­ва­лось.

Директорша во­ди­ла гос­тей і по­ка­зу­ва­ла не стільки квітки, скільки ого­ро­ди­ну та розкішні ще­пи шпа­нок-ви­шень, лу­то­вок, яб­лунь, мо­рель та груш.

- Та й ба­га­то ж у вас квіток! Більше, ніж у ме­не. Це ви дбаєте за квітки з доч­кою? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Ні, ні. Я маю ба­га­то ро­бо­та. То си­ни мої самі ко­пав, самі са­див. О, во­ни лю­бит квітку! - ска­за­ла ди­рек­тор­ша.

Довго кру­ти­лись во­ни на го­роді. Ди­рек­тор­ша по­ка­за­ла вже навіть усі гряд­ки ци­булі й пет­руш­ки. Гос­тям не хотілось вер­та­тись до ха­ти. Ба­ла­бу­ши­ха ну­ди­лась в дамсько­му, на­че німо­му то­ва­ристві й все виг­ля­да­ла Га­ну­ша. Ко­ли це од­чи­ни­лась хвіртка з фаб­рицько­го дво­ра. На доріжці з'явив­ся Шмідт з Га­ну­шем, а за ни­ми йшли два мо­лоді па­ничі. Ди­рек­тор­ша по­ве­ла гос­тей їм на­зустріч. Гості поз­до­ров­ка­лись. Ди­рек­тор по­ре­ко­мен­ду­вав своїх синів. То бу­ли мо­лоді гарні німчи­ки, з ли­ця схожі на паннів. Обид­ва бу­ли ви­сокі та тонкі, уб­рані в ле­генькі літні прос­тенькі кос­тю­ми. Але кмітли­ве око Ба­ла­бу­ши­хи прикміти­ло на їх тонкі со­роч­ки з гол­ландсько­го по­лот­на, такі тонкі й так вип­ра­су­вані, з та­ки­ми но­во­мод­ни­ми коміра­ми, яких во­на в Бо­гус­лаві не ба­чи­ла. Стар­шо­го зва­ли Гус­та­вом, мен­шо­го Гер­ма­ном.

"От би за­лу­чи­ти кот­ро­гось кра­су­ня для моєї Насті", - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Господар поп­ро­хав гос­тей до по­коїв. То­ва­рист­во ста­ло більше й ве­селіше. Па­ничі й ди­рек­тор вже доб­ренько вміли го­во­ри­ти по-українській, вив­чив­шись од фаб­рицьких робітників та робітниць. Ба­ла­бу­ши­ха поп­ро­си­ла Га­ну­ша заг­ра­ти на піаніні. Піаніно бу­ло гар­неньке, а ви­со­ка за­ла ма­ла чу­до­вий ре­зо­нанс, аж лу­на ля­ща­ла по світлиці. Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя по­ве­селіша­ли.

Тим ча­сом фаб­рицькі офіціалісти, по­ба­чив­ши коні й віз пе­ред ди­рек­торським до­мом і куп­ку дам в квітни­ку, до­га­да­лись, що в ди­рек­то­ра гості, й по­ча­ли забіга­ти з усіх усюдів. Бу­ло свя­то, день вільний. В за­лу увійшли два фран­цу­зи са­ха­ро­ва­ри, за ни­ми слідком прий­шли два по­ля­ки з кан­це­лярії, який­сь ста­рий ка­ва­лер, товс­тий німець Мон­таг і ме­ханік англіча­нин. За­ла ста­ла