Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький

Скінчився Нас­тин урок. Ба­ла­бу­ши­ха підійшла до Га­ну­ша й, див­ля­чись йо­му в вічі, про­мо­ви­ла:

- Мосьє Га­нуш, ви так чу­до­во вчи­те, а я так люб­лю му­зи­ку, що мені самій за­ба­жа­лось вчи­тись на фор­теп'яні. Вчіть ме­не ра­зом з Нас­тею. Ми бу­де­мо гра­ти в чо­ти­ри ру­ки.

Гануш тільки витріщив з ди­ва на неї очі й по­ду­мав, чи не здуріла во­на на старість. В Ба­ла­бу­хи аж очі вип­ну­лись з то­го ди­ва.

- Правда, ти, Мар­ку Пав­ло­ви­чу, не пош­ко­дуєш для ме­не кілька кар­бо­ванців? Як я люб­лю му­зи­ку! І ска­за­ти, й вис­ло­ви­ти не мо­жу! Нас­тя бу­де гра­ти, а я бу­ду аком­па­ну­ва­ти; мені більше й не тре­ба. А ти бу­деш слу­ха­ти.

Бідний отець про­тоєрей зго­див­ся, важ­ко зітхнув­ши. Йо­му зда­ва­лось, що як він не зго­диться, то пані про­тоєрей­ша зніметься з місця й шуг­не шулікою ку­дись за три­дев'ять зе­мель, хоч би й до Ка­зан­це­ва або де-інде. Він зго­див­ся.

Гануш по­са­див Ба­ла­бу­ши­ху за фор­теп'ян і по­чав розк­ла­да­ти по клавішах її сухі, не­на­че тріски, пальці та по­ка­зу­ва­ти га­ми.

Настя сміялась в їх за спи­ною. Ба­ла­бу­ши­ха сту­ка­ла своїми міцни­ми нер­во­ви­ми пальця­ми по клавішах, не­на­че мо­ло­точ­ка­ми, а ско­са все пог­ля­да­ла на повні ма­ли­нові Га­ну­шеві гу­би. Га­ну­ша ду­шив у горлі сміх. Він лед­ве вдер­жав­ся, щоб не прис­ну­ти од сміху. Ба­ла­бу­ха ку­рив люльку й бай­дуж­но ди­вив­ся на свою жінку.

Цілу го­ди­ну мор­ду­вав­ся Га­нуш, нап­рав­ля­ючи на клавіші пальці своєї ста­рої уче­ниці. Старі одубілі пальці, не­на­че граблі, не слу­ха­лись і не гну­лись. Ба­ла­бу­ши­ха не ду­же пильно вва­жа­ла на свій урок. Їй не то­го бу­ло тре­ба. В кінці го­ди­ни Ба­ла­бу­ши­ха лед­ве змог­ла пе­ре­мог­ти од­ну га­му. Га­нуш встав з-за фор­теп'яна й втер піт на лобі хус­точ­кою. Ба­ла­бу­ши­ха пурх­ну­ла з стільця, на­че мо­ло­да дівчин­ка, й гук­ну­ла на Ба­ла­бу­ху:

- Ну, те­пер, па­нот­че, став нам мо­го­ри­ча: ми скінчи­ли важ­ку ро­бо­ту. 3ве­ли по­да­ти до чаю пляш­ку ро­му, а я ви­не­су своєму вчи­те­леві ва­рен­ня.

Пляшка ро­му й ва­рен­ня за­раз з'яви­лись на столі. Га­нуш вклав у ко­пи з півфун­та ва­рен­ня і по­чав хи­ли­ти пунші. Ба­ла­бу­ши­ха по­ве­селіша­ла й не­на­че по­мо­лод­ша­ла. Во­на ку­ри­ла папіро­си, їла ва­рен­ня та хи­ли­ла пунші незгірше сво­го вчи­те­ля.

Од то­го дня Ба­ла­бу­ши­ха зак­ла­ла в бе­резі під вер­ба­ми справдішню фаб­ри­ку ва­рен­ня, щоб до­го­ди­ти своєму вчи­те­леві й за­побігти в йо­го лас­ки. Ба­ла­бу­ши­ха роз­си­ла­ла най­ми­чок в сад­ки сусідніх панів та се­лян за гірки­ми че­реш­ня­ми, за аг­ру­сом, виш­ня­ми-лу­тов­ка­ми, мо­ре­ля­ми, су­ни­ця­ми, рай­ськи­ми яб­лу­ка­ми, пос­ла­ла хлопців наз­би­ра­ти ожи­ни в ло­зах по­над Рос­сю; на­ва­ри­ла су­хо­го ва­рен­ня з груш, яб­лук, з ка­вунів, з динь.

Балабушиха дов­генько ви­би­ра­ла та­кий ви­па­док, щоб зіста­тись уд­вох з Га­ну­шем на са­моті. На її щас­тя, та­кий час тра­пив­ся. Раз в Насті боліли зу­би, й во­на не мог­ла бра­ти уро­ка. Ба­ла­бу­ха пішов ко­гось сповіда­ти. Ба­ла­бу­ши­ха стовк­ла, не­на­че в ступі, од­ну га­му й поп­ро­си­ла Га­ну­ша пи­ти чай в са­док, в гульби­ще.

Вечір був чу­до­вий, ти­хий та яс­ний. По­ки най­мич­ка нас­тав­ля­ла са­мо­вар, Ба­ла­бу­ши­ха хо­ди­ла з Га­ну­шем по доріжках по­над бе­ре­гом Росі й роз­мов­ля­ла. Во­на вбра­лась в свіженьку сук­ню буз­ко­во­го кольору й заквітча­ла ко­си білою й синьою аст­ра­ми.

- Мосьє Га­нуш, ви щас­ли­ва лю­ди­на! Я вам за­ви­дую, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Перший раз за мо­го жит­тя чую, що я щас­ли­вий. Мо­же, ста­ну й щас­ли­вий з ва­шо­го лег­ко­го сло­ва, як з лег­кої ру­ки.

Балабушиха зраділа. Їй зда­лось, що Га­нуш на­тяк­нув на те, чо­го їй бу­ло тре­ба і до чо­го во­на пря­му­ва­ла в своїй роз­мові.

- Ви ба­чи­ли ба­га­то світу, бу­ва­ли в уся­ких містах, бу­ли в Па­рижі, жи­ли за гра­ни­цею. А ми, бідні, си­ди­мо оту­теч­ки в оцих по­га­них но­рах, не­на­че ті чер­ниці в мо­нас­тирі. Ви ба­чи­те, яке на­ше жит­тя? З ким нам зна­ти­ся? Кру­гом нас по се­лах прос­те ду­хо­венст­во; в Бо­гус­лаві самі за се­бе жи­ди. Ох, важ­ке на­ше жит­тя! Як по­ба­чиш просвіче­ну лю­ди­ну, то не на­ди­виш­ся й не на­го­во­риш­ся.

Балабушиха по­ди­ви­лась на Га­ну­ша со­ло­деньки­ми очи­ма. Га­нуш зга­дав ті темні й хо­лодні за­кут­ки, де йо­му до­во­ди­лось про­бу­ва­ти в Європі, й про­мо­вив:

- Правда, що на­ше жит­тя, жит­тя ар­тистів, ве­се­ле. Те­ат­ри та кон­цер­ти нам аж проїлись, аж ос­то­гид­ли! Ми, на­че ті птиці, все ще­бе­че­мо та співаємо.

- Шкода, що я не ро­ди­лась ар­тист­кою, а мо­же, й ро­ди­лась, та не вда­лась. Ви вольна лю­ди­на, вольна, як пти­ця; а в ме­не на шиї дім, гос­по­дарст­во, го­род, якісь во­ли та ко­ро­ви. Ой важ­ке на­ше жит­тя! Ми нидіємо та чевріємо отут. Не жи­ве­мо, а тільки жи­вотіємо в цій глу­шині.

Гануш при­га­ду­вав, чи ба­чив він ко­ли в її са­дибі во­ли та ко­ро­ви, та та­ки й не при­га­дав.

- А я б ра­дий вже будлі-де й осістись: мені вже тро­хи об­рид­ло бур­лацьке та ци­ганське жит­тя та блу­ка­ни­на.

"Як не мені, то, мо­же, хоч дочці він дос­та­неться. Вже ж я за свя­ще­ни­ка її не од­дам", - по­ду­ма­ла Оле­ся.

Чай був го­то­вий. Ба­ла­бу­ши­ха на­ли­ла чаю, сіла про­ти Га­ну­ша, спер­лась на стіл й пант­ру­ва­ла на Га­ну­шеві очі, як кіт на са­ло.

- Знаєте, як нас ви­да­ють заміж тут, на се­лах? Приїде па­нич двічі-тричі, по­ба­ла­кає з то­бою, та й ви­ходь за йо­го, бо, мо­же, інший і не тра­питься. Йдеш заміж без щи­ро­го га­ря­чо­го ко­хан­ня. Йдеш, аби вий­ти. Ет!

Дивлячись на сиві пас­ма ко­си в Ба­ла­бу­ши­хи, Га­нуш ду­мав, що во­на про­ва­дить мо­ву за свою доч­ку.

- От і я вий­шла за сво­го про­то­по­па: ду­ма­ла, що люб­лю йо­го, а потім вий­шло… ет! - ска­за­ла во­на, мах­нув­ши ру­кою.

Балабушиха мах­ну­ла ру­кою й важ­ко зітхну­ла й за­ду­ма­лась.

- Мосьє Га­нуш, ви лю­би­ли хоч раз на віку щи­ро, га­ря­че? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха зго­дом і ще ближ­че на­хи­ли­ла го­ло­ву че­рез стіл до Га­ну­ше­во­го ли­ця.

Гануша вра­зи­ли ті нес­подівані сло­ва; він аж підняв го­ло­ву.

- Я!.. Я?.. Бу­ло всього на віку, - ска­зав Га­нуш, кот­ро­му ті сло­ва з уст ба­би ста­ли тро­хи про­тивні, навіть гидкі. Ба­ла­бу­ши­ха ста­ла про­бу­ва­ти си­лу своїх очей і підсо­ло­ди­ла їх, не­на­че на­го­ду­ва­ла ва­рен­ням.

- Кажіть-бо сміли­во! Ми тут уд­вох. Нас ніхто не підслу­хає й не по­ба­чить. Що­до ме­не, то я без ко­хан­ня не мо­жу жи­ти. Ох, як важ­ко, як тяж­ко жи­ти без ми­ло­го! - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха й зітхну­ла, спус­тив­ши очі на стіл.

Гануш на­хильці мерщій до­пив чай, по­ки­нув навіть ва­рен­ня й дре­ме­нув з гульби­ща. Ба­ла­бу­ши­ха вис­ко­чи­ла слідком за ним.

- Вечір чу­до­вий. Хо­четься по­гу­ля­ти, по­хо­ди­ти, - ска­зав Га­нуш, приспіву­ючи якусь арійку.

- Скажіть-бо, мосьє Га­нуш, яких ви лю­би­ли: чи біля­вих, чи чор­ня­вих?