Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький

- Хто це та­кий? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха в кра­мар­ки.

- Цей чех вчить гра­ти на фор­теп'яні дітей в ди­рек­то­ра, в ми­ронівській са­харні, - ска­за­ла Вольчи­ха. - Ди­рек­тор оце приїхав з-за гра­ниці й привіз з со­бою цього па­ни­ча.

- Як йо­го про­зи­ва­ють? - спи­та­ла знов Ба­ла­бу­ши­ха.

- Його про­зи­ва­ють Га­нуш, - ска­за­ла Вольчи­ха, - він доб­рий па­нич, дає нам втор­гу­ва­ти. Вже не раз був в на­шо­му ма­га­зині з ди­рек­то­ром і з йо­го стар­ши­ми дво­ма си­на­ми. Які гарні па­ничі, які гарні! Та я ще та­ких зро­ду не ба­чи­ла, - ле­пе­та­ла Вольчи­ха, підійма­ючи очі вго­ру. - Оце не­дав­но ди­рек­тор­ша в ме­не наб­ра­ла стрічок та стьожок на п'ятнад­цять кар­бо­ванців. Візьміть, пані, оці стрічки та стьожки - са­ма ди­рек­тор­ша взя­ла їх цілу шту­ку.

Балабушиха на­ку­пи­ла тих стрічок та стьожок, які бра­ла ди­рек­тор­ша, й вий­шла з крам­ниці.

Тільки що ма­ти й доч­ка прий­шли до­до­му, Нас­тя побігла в за­лу й по­ча­ла мушт­ру­ва­тись пе­ред дзер­ка­лом. Во­на ог­ля­да­ла своє гар­не лич­ко, свої чорні бро­ви, обер­ну­лась бо­ком, зир­ну­ла на талію, та все ду­ма­ла за гар­но­го Га­ну­ша, приспіву­ючи ма­зур­ку.

Настя крут­ну­лась на одній нозі й вибігла з за­ли. Увійшла Ба­ла­бу­ши­ха, ста­ла пе­ред дзер­ка­лом і підня­ла з ли­ця ву­аль. Піт об­лив їй ли­це, при­си­па­не пуд­рою. Потьоки по­тек­ли по що­ках і на­ма­лю­ва­ли на її ви­ду ніби ге­ог­рафічну кар­ту з річка­ми, мо­ря­ми й острівця­ми.

Вона втер­лась хус­точ­кою, стер­ла пуд­ру, і в дзер­калі за­чорніло її ли­це, за­синіли поп­ру­ги та смуж­ки під очи­ма. Во­на при­ту­ли­ла ли­це тро­хи не до са­мо­го дзер­ка­ла й роз­див­ля­лась на свої ду­же при­ма­зані по­ма­дою ко­си. На го­лові світи­лись поміж чор­ни­ми пас­ма­ми сиві во­ло­син­ки. Ба­ла­бу­ши­ха гля­ну­ла на талію. Сіренька сук­ня об­вис­ла на бо­ках, бо­ки по­за­па­да­ли. Ба­ла­бу­ши­ха чо­гось при­га­да­ла собі су­хе тем­не ли­це Онисії Сте­панівни й іздриг­ну­лась… Во­на те­пер ста­ла чо­гось схо­жа на Они­сю Сте­панівну. А Га­нуш сто­яв пе­ред її очи­ма не­на­че жи­вий, з чу­до­вим, од­ки­ну­тим білим ло­бом, з гри­вою ле­ва на го­лові.

"Боже мій! Нев­же я йо­го люб­лю? - ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха, сто­ячи пе­ред дзер­ка­лом. - Чо­го це він стоїть пе­ред моєю ду­шею й не схо­дить в ме­не з дум­ки?"

Вона вхо­пи­ла пуд­ру й пот­ру­си­ла на ли­це. Ли­це од­ра­зу по­повніша­ло й пок­ра­ща­ло.

"Але ж талія моя не круг­ла… сук­ня по­об­ви­са­ла й теліпається, не­на­че на кілку", - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха, й во­на вий­шла з за­ли, вбігла в кабінет, роз­по­ро­ла підбійку в сукні, підмос­ти­ла ва­ти, за­ши­ла на жи­ву нит­ку й знов наділа.

Тим ча­сом Нас­тя знов ус­ко­чи­ла в за­лу й мушт­ру­ва­лась пе­ред дзер­ка­лом: при­ту­лю­ва­ла до ли­ця на­куп­лені стрічки, начіплю­ва­ла їх на го­ло­ву, зав'язу­ва­ла ни­ми шию. Нас­тя одійшла од дзер­ка­ла, ма­ти знов ста­ла пе­ред дзер­ка­лом і по­вер­та­ла свої бо­ки, не­на­че гріла їх ко­ло печі. Талія ста­ла те­пер круг­ла. Ба­ла­бу­ши­ха не­на­че по­мо­лод­ша­ла й осміхну­лась до се­бе в дзер­ка­ло. В за­лу знов влетіла Нас­тя й на ході приспіву­ва­ла й тро­хи аж при­танцьову­ва­ла.

- Настю, сер­це, а по­ди­вись, чи круг­ла в ме­не талія? Мені здається, що сук­ня по­об­ви­са­ла зза­ду на талії, - пи­та­ла ма­ти в доч­ки, вип­нув­ши бік пе­ред дзер­ка­лом.

- Чогось ста­ла ніби вип­ну­та навк­ру­ги, кругліша, ніж бу­ла пе­редніше, - ска­за­ла Нас­тя, заг­ля­да­ючи в дзер­ка­ло че­рез ма­те­ри­не пле­че.

Балабушиха зраділа й ти­хенько за­тяг­ла ма­зур­ку. Во­на хотіла дрібненько пе­ребігти че­рез за­лу, як доч­ка, але по­чу­ва­ла, що но­ги спо­ти­ка­ються, не­на­че на їх висіло залізне пу­то.

- Сядь, сер­це доч­ко, за фор­теп'ян та заг­рай, а я тро­хи пос­лу­хаю, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Настя сіла й по­ча­ла виг­ра­ва­ти всякі ма­зур­ки та вальси, а ма­ти по­ход­жа­ла по­ма­ле­сеньку по залі й ма­ри­ла про чу­до­во­го Га­ну­ша. Во­на по­чу­ва­ла, що в неї сер­це ще й досі не вмер­ло, хо­че лю­би­ти, мо­же лю­би­ти кра­су й мо­лодість.

Самовар па­ру­вав і кипів на столі. Ма­ти й доч­ка жда­ли Ба­ла­бу­ху з чаєм. Ба­ла­бу­ха пішов на тре­бу й дов­го не при­хо­див. Вже сон­це сіда­ло. Чер­во­ний світ жеврів на білих стінах, як жар, а далі згас. Доч­ка гра­ла й ма­ри­ла, ма­ти все по­ход­жа­ла по залі й собі ма­ри­ла. По­чу­ван­ня во­ру­ши­лись, ніби ожи­ва­ли.

Прийшов Ба­ла­бу­ха. Сіли пи­ти чай. Ба­ла­бу­ши­ха роз­ка­за­ла чо­ловікові, що ба­чи­ла в Волька в ма­га­зині Га­ну­ша.

- Знаєш що? - про­мо­ви­ла Ба­ла­бу­ши­ха до Ба­ла­бу­хи. - От нам трап­ляється вчи­тель му­зи­ки для на­шої Насті. Поїдь завт­ра з візи­том в Ми­ронівку до ди­рек­то­ра та поп­ро­си Га­ну­ша, чи не схо­че він вчи­ти на фор­теп'яні на­шу Нас­тю. Ми­ронівка за шість верс­тов од нас. За Га­ну­шем мож­на по­си­ла­ти коні двічі-тричі на тиж­день. На­ша Нас­тя має та­лант і охо­ту до му­зи­ки. Та й я ду­же люб­лю слу­ха­ти му­зи­ку. Та не за­будь поп­ро­си­ти до се­бе ди­рек­то­ра з сім'єю. В ди­рек­то­ра два си­ни, а я зро­ду-звіку не од­дам своєї Насті за ду­хов­но­го, за яко­гось пат­ла­ча та бо­ро­да­ня.

Настя по­чер­воніла, як маківка.

- Але ж той Га­нуш, мо­же, до­ро­го схо­че за уро­ки? - обізвав­ся несміли­во Ба­ла­бу­ха.

- А хоч би й до­ро­го! В нас од­ним од­на доч­ка, єди­ни­ця. Поїдь та­ки завт­ра, не гай­ся й не дляй­ся по своєму зви­чаю. Тре­ба ко­рис­ту­ва­тись ча­сом, бо Га­нуш, мо­же, ку­дись виїде. І не ду­май, і не го­во­ри нічо­го! Завт­ра вранці та­ки й поїдь, - вже нас­тир­ли­во крик­ну­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Балабуха за­мовк. Він те­пер мов­чав і чи­нив усе, що за­га­ду­ва­ла йо­му жінка.

Другого дня вранці Ба­ла­бу­ха поїхав в Ми­ронівку. Га­нуш зго­див­ся да­ва­ти уро­ки Насті. Ба­ла­бу­ха не­са­мохіть зап­ро­сив до се­бе в гості ди­рек­то­ра з сім'єю, бо так якось во­но ви­па­да­ло.

Вирядивши чо­ловіка в Ми­ронівку, Ба­ла­бу­ши­ха взя­ла ро­ман "Сім гріхів смер­тельних" і пішла в са­док чи­та­ти. Во­на ви­пи­су­ва­ла "Соб­ра­ние иност­ран­ных ро­ма­нов" і з ран­ку до ве­чо­ра човп­ла цілі здо­ро­вецькі то­ми фран­цузьких ро­манів, а найбільш ро­ман­тич­них. На ни­зині, не­да­леч­ко од бе­ре­га Росі, роз­рос­лась, як ліс, ма­ли­на. Ба­ла­бу­ши­ха зай­шла в ма­ли­ну, наїлась всмак ягід, сіла в гульбищі й по­ча­ла чи­та­ти ро­ман. Гульби­ще бу­ло тем­не. Ди­кий ви­ног­рад, пе­реп­лу­та­ний кру­че­ни­ми па­ни­ча­ми, вкри­вав прос­тор­не гульби­ще ціли­ми гнізда­ми. Над­ворі сто­яла ти­ша. Ба­ла­бу­ши­ха за­чи­та­ла­ся і в думці все ста­ви­ла се­бе на місце ге­роїні ро­ма­ну, а на місце ге­роя - Га­ну­ша. Во­на на ча­сок од­во­ди­ла вря­ди-го­ди очі од книж­ки, а її дум­ка все літа­ла ко­ло чу­до­вої пос­таті мо­ло­до­го хлоп­ця. Во­на все при­га­ду­ва­ла собі йо­го делікат­не ли­це та зо­ло­тисті бурці.

- Остобісіло мені вже чи­та­ти. Що б тут ро­би­ти? "А зва­рю ли­шень я свіжо­го ва­рен­ня з ма­ли­ни", - по­ду­ма­ла во­на. Ба­ла­бу­ши­ха ду­же лю­би­ла ла­сощі й в ку­хо­варстві тільки й тя­ми­ла, що ва­ри­ти ва­рен­ня. Во­на пішла до ха­ти, звеліла Ки­лині ви­нес­ти таз в бе­рег, пог­на­ла Нас­тю рва­ти ма­ли­ну. Ки­ли­на розікла­ла ба­гат­тя з трус­ку та трісок в тіні ви­со­ко­го