Волинь - Самчук Улас
Все те зникає. Він, як і завжди, стоїть у своїй церковці на крилосі і співає. Тут також співає і батько. Страсті. Батюшка читає дванадцять євангелій. Дзвонять у рейки, бо дзвони зняли. Кадильний дим, свічки. Голос священика, як і колись, повідає про муки Розп'ятого Галилеянина, про Петра, що відрікся, поки "алєктор не возопів троєкрати", після чого відречений "ісшед вон і плааакася гооорько",— закінчує священик.
Хор співає. Співає і Володько. Співає він свою улюблену "Єгда славнії ученіци на умовєнії вечері просвіщахуся". І бачить він ще раз перед очима чорний облик "Іуди злочестивого", що "сребролюбієм вопомрачахуся і беззаконним судієм Тебе Праведного Судію предадє"...
Ах, революція, революція! Дух мій є з тобою. Але я кричу, як пес, як божевільний! Я люблю свого Бога і не руйнуй мені Його святості!..— так кричала Володькова душа. Безперечно, так кричала. По його бліднуватому обличчі бігали: тіні, сяйво, радість і мука. Очі горять, як ніколи перед тим. Чоло вже в напруженні думки, що хоробливо працює, кипить, топить в собі біжучі події, мов огонь залізо, і ллє з них закони, яким прийти на землю пізніше...
Одна мати незрушна. Так, як і "бувало", так і тепер Вербниця, Страсті, Плащаниця. Так, як і бувало, десь розшукує своє знаряддя до писання писанок, цю найулюбленішу Володькову процедуру, до якої з запертим диханням придивлявся. З'являється мацюпенький обвощений горщик, пензлик, зроблений з тоненької бляшки з образів та патичка, вирізаного з березового віника. Так, як і бувало, вечором, як топить у плиті чи в печі, бере вона на череп'яну покришку дещо жару, ставить на нього горщечок з воском і, коли віск розтає, мачає у нього пензлика і виводить по злегка підогрітому яйцю свої невибагливі, але чудові візерунки. Виводить "зірки", виводить "ключки", виводить "кривий поясок". І ще, і ще виводить всілякі назви писанок, все відмінні, все одна краща від другої. І при тому виглядає вона натхненно. Очі її, звичайно заклопотані, повні смутку, починають тепер горіти тихим, рівним і дійсно теплим огнем. Уста її щільно затиснуті, а чоло майже непорушне.
Революція? О, ні. Маму революція не торкається. Мама йде рівно вперед по простому, знайомому шляху. Мама священно-дійствує, мама працює, мама страждає... Це міняється, як міняються часи року, як міняється місяць. І яка тут революція...
І прийшла свята ніч, москалів у хаті нема. Гармат не чути. На столі білий настільник, кіш із паскою, крашанками, ковбасою, сиром і маслом. Під образами, тими самими, що були й у Дермані, і в Лебедщині, такими знайомими, що за сто років людина виразно пам'ятала б їх облики, горить та сама червона лампадка й у хаті від неї той самий спокій, розведений теплою радістю.
Але коло церкви другого дня мітинг постав. По розговінню зібрався народ — старе й мале. Приліз один-другий інвалід, що в первих боях стратив щось від себе, прийшли підлітки, прибули "діди-обозники", що стояли в селі.
З дзвіниці винесли стару бочівку, на неї вилазить салдат і говорить:
— Таварищі салдати й крестьяне!
Так починалось. Обличчя салдата віспувате, кругле і добре. На ньому сіра, з поганого сукна шинеля, підперезана витертим ременем, на голові сіра папаха, заломана набакир.
І говорить той "салдатішко" так певно, ясно і переконливо, що ніхто в світі не зміг би встояти проти правди, що живою, опроміненою сонцем, виривалася з його уст. Володько не слухає його, а впиває кожне те слово, що проймає його глибини душі. Він же нарешті почув, що хтось упімнувся за нього, за ціле його життя, за його батька й батькове життя. Так. Це правдиво. Той, хто працює, має повне право бути паном життя. Ледарям, кровопивцям, білоручкам, розпустникам нема між нами місця. Хай щезнуть з лиця землі!
— Да здравствует Революція!
— Да здравствует рабоче-крестьянская власть!
— Мір хіжінам і вайна дворцам! Ура!
Володько геть-чисто забув Страсті, писанки, розговіння. Він реве "ура" цілими грудьми, кричить до хрипоти і готовий кинутись на віспуватого добряка салдата й обняти його міцними мужицькими обіймами. На дзвіниці б'ють у рейки. Дядьки, що "бачили ще не таке", скептично попльовують і не виявляють того, що виявляє Володько. Ет, що вони! Хіба вони взагалі коли-небудь чимсь проймалися? Темнота.
Але Володько... Ні. Він не з таких. Він не може не зрозуміти того, що ясне, мов сонце. Тож подумайте: хіба ж справедливо, що батько його мусів тяжкою працею здобувати собі шматок землі, щоб могти свобідно, безмежно лити на ній свій власний піт, а другі он мають маєтки, "імєнія", на яких вони ніколи не працювали і яких ніколи не купували. Бо хіба ж так має бути, щоб він, малий хлопчина, не міг дозволити собі на цілий олівець, зайвий шматок чистого паперу, на плашчину чорнила, на якусь книжку? Як же так? Це він переносив, бо не розумів , бо думав, що так треба, що інакше не може бути, що сам Бог так хоче.
Але тепер... О, тепер це не так буде. Тепер він буде жити свідомо. Він знає, що вія син мужика, викормлений твердим запрацьованим хлібом, що в нього міцне, невибагливе, не розніжене тіло і суцільна проста душа. Він думає так, як треба думати кожному, хто чесно хоче жити на землі, хто не бажає чужого, але й не дозволить, щоб і його використовували. Згадав Смірнова. Хіба ж здригнеться Володькове серце, коли таку тварину "візьмуть на штихи"? Ніколи. Хай за рубля — все одно. Як смів він витягнути з Володькової кишені отого самого рубля? Як він, мерзотник, смів?
Тої весни Володько мало сидів у хаті. Гасав по полях. Вертався зі школи, де готовився до кінцевих іспитів, і йшов одразу в поле й ліс, щоб там вітати віднайдену правду, щоб тут передумати ще раз те, що, може, не додумав. А разом брав чергову брошурку в червоних палітурках. І від читання її хмари по небі міняли свою барву, вітри гострішали і рвались не так, як до цього часу, чорнозем пахнув потом і кров'ю. Володько не втримувався, зривався на пень, уявляв перед собою море катованого в кайданах люду, якого до цього часу не бачив ніколи, але який все-таки десь був, десь брязкав кайданами, десь гнув свою спину, сполосовану поміщицьким нагаєм. І бачив виразно всіх тих гнаних, переслідуваних, катованих, а серце наливається правдивим гнівом. З уст виривалися надзвичайно піднесені слова, які вергли громи на тиранів.
Ех, коли б хто бачив у таку хвилину Володька. Коли б тут не граби, не клени, не липи, а оті справжні катовані буржуазією страдники. Вони, напевно, проголосили б його своїм ватагом і рухнули б залізними лавами визволяти світ з-під влади кровожерних буржуїв.
— Ні, ні, тату! — сперечався він дома.— Що ви мені не кажіть, а так далі не може бути. Пани мусять бути винищені. Скільки вони випили крові з працюючого люду. Скільки воци загнали революціонерів на Сибір, скільки вони винищили люду.
— Но,— казав спокійно Матвій.— Я цього не бачив. Я прожив вік, але в нас такого не було. То там десь, як у книжках пишуть... А у нас, хвалити Бога, пан був пан, а мужик сам по собі, як кожний чесний чоловік. Коли мужик добився — мав, не добився — не мав. А пани... Візьми он наших... Та кого там вони катували. Мізерія, не пани... Та я тобі кажу: коли б наш чоловік до "управлєнія" такого "імєнія" став, той би доказав, а пани... Тьху, та й тільки! Хіба ж вони що тямили. Вони десь все по Києвах та Петербургах. Що вони там учились, це тільки вони й знали. "Імєнія" їх запускалося, закладалося раз, другий, часом і третій. "Управляющий" їх обкрадав, мужик обкрадав, бо як же не обікрасти, коли ж той пан нічогісінько, от як той пень, не тямив. Так він тобі не вмів пшеницю від жита розтого... розпізнати... Я бачив пана, що плакав, коли побачив , що мужик косив його пшеницю і сів спочивати. Каже: дядя! Тяжело работать!.. Ех, каже, ви одні маєте право жіть, а ми должни уйті... От так, дурило, розважав... А мужик знав, що пан дурний, плюнув на долоні і давай далі шмагати грабками. Пан не відстає... Все: а дай, дядя, я спробую…
Відійдіть, каже дядько, ні, то вкошу! Ви не подужаєте... А пан як найнявся. Дай і дай… Той йому дав. Max, мах косою, б'є по вершках, штурхнув униз, загнав у землю косу і трах — розламав... Ех, каже дядько, вам не косити, а гуси пасти... Пан вийняв двадцять рублів і дав за косу. Дядько тільки усміхнувся... Так... А ти,— кровопивці. Та які в чорта вони кровопивці. Дурні, виродки — от що вони. Ти дай мені такий маєток, так я гори озолочу, а вони гнили в них щорік, щодень, поки не зогнили...
А земля, правильно, не сміє гуляти. Земля належить тому, хто працює і хто хоче працювати. Так і має бути. Даром ні. Не хочу даром, коли можу купити, а той, хто не може — в рострочку, на виплат. Знаю і тобі заповідаю: дароване завше боком вилізе. Тільки своє, працею куплене, солодке й дороге. Не оповажся робити інакше.
І Матвій вмовк. Висказав усе і точка. Що більше казати? А Володько хитався. Правда й це, але там у брошурах також правда.
Сталася ще одна подія. Володько не забуде її, не забуде, бо не може. Приємно і радісно буде згадати той весняний день, коли сонце жахкотіло, коли обидві черешні, що коло школи, обліпилися білим цвітом. Приємно і ще раз приємно.
До іспиту готовиться їх троє: Володько, Юдків Мошко й Антін Трохимів. Ці дійшли "до кінця". Решта розсипалася, хто куди, бо "нащо їм той ікзамен". Вони на попів не будуть вчитися, а мужикові й так вистачить.
Володько, Мошко й Антін — приятелі. Найстарший Антін, наймолодший Володько. За першенство змагаються: Володько і Мошко. Перший бере "Законом Божим" і "руским язиком", другий "аритметикою", хоча і Володько не відставав у арифметиці. Антін клегає позаду, хоча три роки гризе ту нещасну третю групу. Вчить їх добренька матушка. Готує їх до іспиту і тремтить за них. Деякі вірші, як "Смерть Сусанина", "Слався, слався" викинули з читанок і з приємністю забули. Лишилося досить і без того.
Цього ранку сонце у змові з цвітучими черешнями. Свіжо, чисто, радісно. Хлопці не можуть всидіти в класі. Винесли лавиці на подвір'я під черешні — сидять, "зубрять" завдання та очікують на матушку-вчительку.
Але вона сьогодні ие прийде. Ні. Ще раненько виїхала високо вимощеним возом до Крем'янця. Натомість прийде її син, студент-панич. Приходила німа служниця і сповістила це своїм бебеканням та рухами рук.
