Волинь - Самчук Улас
Всі бліді, всі окаті, і вітер, як на те, пружно б'є проти них.
Коли добігли, батько вже дивився. Дивився рівно й спокійно. Очі темно-сині й ясні, а Володько перший раз надмірно звернув увагу на той погляд, що дивився просто у вічність неба.
Земля мокра. Коліна Матвієвої родини вгрузли в її поверхню. Жах, надія, благання Бога. Ні, це не родина. Це сам-один Матвій у своєму великому продовженні. Це він — безперечно, він. І той жахливий рев "Юнкерса", що летів з висоти, і ті вибухи, що гулкою луною стрясали лісом, не в стані стлумити непереможного бажання жити... Він жив, хоч не раз, бувало, виривалось з уст його: "Чесна людина смерті не боїться. Страшно хіба те, що ти переконаний, як ще багато діла не довелося довести тобі до кінця. А решта..."
І правда. Матвій не брехав. Спокій, який спочивав на його обличчі, підтверджував силу його душі... Так. Такі люди, як Матвій, не кидають своїх слів на вітер. Кажуть те, що виходить з їх глибинного переконання, і замовчують те, що не повинно голосним бути, бодай би гострим цвяхом стирчало воно в думці.
Мати пізніше казала:
—І от, кажуть, що нема чуда. Хіба ж то не чудо?.. А підіть-но, людоньки, та подивіться... Яму таку вирило, що кінь сховається, а "його" тільки приголомшило і дещо на лобі дряпнуло. Кому не суджено — Не вмре. От дивіться... казали: ее, що йому... Він старий, його на "позицію" не заберуть... А тут нечиста сила "аропляна" принесла, і на тобі позицію...
Матвій кілька днів лежав. Володько не відходив від його леговиська. Видумував, що б батькові дати поїсти. Бігав до "лавки" і приніс булки. Матвій усміхнувся. Володько, безперечно, ніколи не забуде тієї усмішки. Вона розвіяла той чорний липкий острах, що твердо заліг у душі хлопця.
— Еее, цим мене не накормиш. Булка — пінка, а мені щось поживного треба,— сказав Матвій. Мати зарізала двоє курей.
— Не першина мені,— говорив батько.— Як зірвав грижу, живота різали, кишки на місце впихали. Три тижні одною юшечкою жив. Як подумаєш... Ціле життя — одна війна… Руку вибив... Ет... Видно, інакше годі.
Надворі сильно вигравало сонце. По кількох днях Матвій звівся і дибав під клуню. Сюди, з неуявних висот, зливою лилися і впиралися цілим тягарем пахучі промені. Рій ранніх мух, мов струни, бренькав по дилях. Поля висихали. Брость дерев оберталась на бруньки. У Крем'янці бовхали "зінітки" і рев літаків нагадував осінні гармидери молотилок. Але це ж весна. Так. Особлива, але все-таки вона — та сама, що викликала квіти з чорнозему і небо барвила наново.
Маршові роти йшли тепер ночами. Але йшли без кінця. А скільки, кажуть, залізною дорогою перли їх. О, весна зрушить "їх". Не будуть вони далі стояти на місці. Кажуть, генерал Брусілов за діло взявся. "Тамті", видно, пронюхали також. День по день літаки пускають, нишпорять, скидають бомби. Парки все стріливо підвозять.
"Біловусий фуражир" і безліч інших силою видирали в людей те останнє, що десь лишилось. Видирали солому, навіть гнилу. Сіна ніхто й не питав.
— Ех, кеб Бог дав, щоб ви вибили отого австріяку трохи туди далі,— говорить Матвій.
— Вибйом, атєц, вибйом... Ти толька саломи нє жалей. У Карпатах єщьо нє такіє дєла бивалі. Камандір наш, бивала, как наставіт батарею — лібо лєс рубі, лібо гори раскапивай. І рубілі, і раскапивалі. Да, да... Снасілі гори, а снєгу бивала аршін аль два. За ночь всьо снєсут. А сасни там — что чудо одно. І кто тєбя такую пасаділ здесь? — ругаються салдати... А здєсь... Пустякі...
Вже перетомились люди. Загнав проклятий фронт. Весна рвонулася й розлилася океаном по садах, полях та лісах. Птаство всіляке хоралами бризкає, та кому то потрібне? Хто тепер зверне на це увагу? Все в огні, все в русі, все у праці. Матвій видужав і знов по ріллі тупчеться. Володько в полі, Василь у полі, Катерина в окопах, мати на городі.
Спали знов у клуні. Солому вигребли до дна й одна потеруха лишилася. На ній покотом спали солдати, воюючи поки що з легіонами бліх.
Забирали також худобу. Цікава історія з Рогатою випала. Її мобілізували останньою, бо більше по закону не мали права мобілізувати. Лишилася одна тільки корова. Рогату потягнули силою. Ні одна тварина так вперто не змагалася, як вона. Не хотіла виходити з хліва. Москалі били її нагаями. Настя залилася слізьми. Матвій краще пішов собі геть, щоб не бачити.
Корову витягнули на шлях і погнали. Вона вперто оглядалася, жалібно мукала. Але яке здивування постало в усіх, коли вечором перед дверима хліва знайшли Рогату. Прибігла і так протяжно, ніби людина, заголосила своїм добрим коров'ячим голосом.
Настя одразу пізнала її голос і вибігла. Бідна тварина. Уся в багні. На спині раз коло разу брудні пруга від нагаїв.
— О, ти, моя мила корівко! — сказала Настя й обняла корову за шию. Тварина незграбно тернулась головою об її запаску.
Корову пустили до хліва, але другого ранку за нею все одно прийшли і забрали.
Настав травень. На полях вже хвилі гарцюють. Фронт ніби затих. Сонце горіло по-літньому й обіцяло перші майові сльоти.
Тієї ночі, як і завжди, Володько спав у клуні. У куті, коло задньої стіни приробив собі полик, і це дещо спасало його від бліх. Батько спав у другому кінці. Москалів якраз не було.
Серед ночі Володько прокидається. Через шпари дилів видно захід, що горів пожежею. Звідти рвались дрібно вибухи, ніби хтось бубонів у якийсь велетенський бубон. Земля виразно тремтіла. Скорострільна тріскотня злилася в один звук з лопотом рушниць.
Володько зірвався і вибіг надвір. Над селом пролітав цепелін. Шляхом гналися вершники, а після промчало авто. І цепелін, і верхи дерев відбивали відблиски рефлекторів. Здавалось, там горить і валиться у безодню земля.
— Бр-р-р-р! Бр-р-р-р! Бр-р-р! — сіпали серіями гармати. Чути, як стрільна довбали поверхню планети.
"І там впакували всіх тих, що цілий місяць гнали",— думав Володько. Але видовисько, якого ще направду не бачив, і хто знає, чи не навмисне він родився в такий час, щоб бути свідком заповідженого Страшного Суду.
А це ж він і був. Он змії рвуться у чорну небесну глибінь, вигинають барвні хвости, плюють іскрами. Он тремтяча корона вогню, що вирвався з преісподньої і порскнув сяйвом до самого престолу Божого. Дудніли гирла сталевих потвор...
Матвій також прокинувся, вийшов і зупинився у дверях клуні. Володько помітив довгу білу постать і підійшов до неї.
— Бачите, тату, що там робиться? — приляканим голосом питає син.
— Бачу, бачу, сину! — на диво спокійно відповідає довга біла постать.— От так виглядає війна. Затям, а виростеш, розкажи іншим. Хай все-таки знають. Про це й варт знати.
І більше батько не сказав нічого. Стояв і мовчки наслухував, як дудніла земля. Син мовчав також. До них скоро прилучився ще й Василь.
— Здорово пражить,— сказав він.— Кажуть, австріяки у цементові ями позалазили... Але і там їх дістануть.
А Володько виразно уявляв собі тих австріяків, як вони сидять у цементових ямах, а на них з неба сиплються стрільна . Раз коло разу б'є. Ті гнуться, припадають до землі, кривлять тремтячі губи, очі лізуть наверх. Ось уже пробили накриття такої ями. Гепає останнє стрільне, проривається в яму і — гууух! Під саме небо вулканом летить земля, а в ній руки, ноги, голови австріяків.
Стояли так мовчки довго. Нарешті рушив рукою батько:
— Ну,— сказав він. — Все одно нічого ми не зробимо звідсіль. Це не війна, а правдивий Страшний Суд. Ходімо.
Пішли всі три до клуні. Але хіба ж можна в таку ніч спати? Аж над ранком вдалося дещо прикорхнути, та не надовго. Уже перший день приніс перші наслідки бою. З села чути глухий гамір, який все збільшується.
По короткому часі за клунею справжній Вавилон мов. Через шпари стіни клуні Володько пізнає тих самих австріяків. Пригнали чомусь аж сюди за село і лишили, видно, відпочинути. Під клунею і по обох сторонах дороги повно чужих вояків, а між ними проїжджають козаки.
Володько зірвався швидко, натягає на себе штани і бомбою пре на шлях.
Оооо, скільки їх. Які дивні люди... Вони всі звідти. От, дійсно, дивно. Ще вчора, ще цієї ночі вони були там. Які чорні їх лиця і як багато на них навантажили всякої всячини.
— Хлопчику! Може б, ти мені приніс кусник хліба? — встає з мокруватої землі і звертається до Володька один австріяк. Володько оторопів. Очі не хочуть вірити і вуха, мабуть, помилилися. Він так гарно сказав по-нашому, що Володько дійсно мусів здивуватися. Володько знає ж добре, що в Австрії наші люди є, але що вони і воювали за неї, і вмирали, цьому ніяк не хочеться вірити. Як може наш чоловік битися за якусь мадярську Австрію?
Володько зірвався і побіг. По двох хвилинах був назад з порядним куснем хліба в руці. До нього піднялося зі землі безліч полонених.
— Глєба, глєба!..
— Хлапечку! Дай коусечек!
— Брот!.. Гиб мір...
Боже, скільки тих рук. Долоні все. На кожній з них гроші, годинники, ножики. Деякий ковдру простягає і тиче під самий ніс.
— Гетьте! — кричить Володько.— Ей, ви! Наш! Нате!.. "Наш" ледве продерся наперед і дістав хліб.
— Є то мадяри? — питає Володько.
— Всякі, хлопче. Всякі... Ось на тобі...— і тикає кілька нікелевих монет.
— У нас таких грошей не потребуються,— сказав хлопець.— Можете їх викинути. Прокляті мадяри! — вирвалось у нього мимохіть...— Це ж вони вішали наших людей! — добавив по коротенькій перерві.
Полонений наш пакує у рот хліб. Інші заздрісне дивляться на нього... В той час підходить до Володька якийсь цибатий вояк...
— Добже, хлапечку злати! Добже! Я йсем чех... Це останнє Володько розібрав зовсім виразно.
— Чех? — сказав він.— Не вмію по-чеськи, але он стоять мої тато. Вони вміють...
Але чех, видно, не зовсім розуміє Володька, щось говорить словами, з яких Володько чує дуже багато твердих і шиплячих звуків.
В той час Настя винесла в решеті кілька бохонців розкраяного хліба і роздає, кому попало. На неї сипнулися всі і сотні рук тяглися наперед. За хвильку розірвали все. Примчав козак.
— Ей, старуха. Закройсь там. Куда їх карміть. Всех нє накорміш.
Насті віддають, хто що може: ковдри, нові запасні черевики, плащі, шатра і навіть заячі муфти...
— Тоже воїни, чьорт бєрі! — зауважує козак.
— Їх нє ваєвать, а на багамольє наслать би... Іш сколько на ніх барахла. Навючілі, словна аслов...
Але що Насті до того, чи вони можуть воювати, чи ні.
