Волинь - Самчук Улас
Вона знає одно: люди їсти хотять, аж почорніли... То ж "там" творилося... Боже, Боже... Як ті люди стільки видержать...
А Володько згадав солдата, що повідав про "них". І ось він між "ними" сам, ходить, бачить, чує їх, до речі, прикрий запах. "У них, що вояк, що офіцир — все одно"... Може, і так. Все в них не так, як у нас. Он їх муфти... Хто б у нас муфту носив? Видно, у них все по-панському. Недармо їх кличуть солдати згірдливо "пан"...
— Ей, ти, пан! Імєєш часи? Тащі, разтаку твою!.. "Пан" і годинник віддає. Нащо йому оті "часи". Тут у Росії хто по "часах" живе, коли тут стільки сонця. А що тоді робитиме сонце?
— Паднімааайсь! — на ціле горло кричить спереду козак і показує нагайкою, як підніматися. Люди поволі рухаються, зводяться і йдуть... Ідуть, ідуть і йдуть. Здається, кінця нема.
Гармати ще бовхають, але, видається, вже далі. В полудень пригнали ще одну партію полонених, а перед вечором знов. Хто там знав, скільки їх тисяч було. Йшли, як хотіли Деякі пристають, падають на дорозі, дещо вилігуються і йдуть самі далі. Скидають все зайве, непотрібне і кидають, де попало. Діти біжать після й підзбирують, але не так всякі речі, як набої, яких також багато валяється по дорозі.
Минуло ще дві ночі. Шляхом від Жолобецького лісу потягнулися перші обози. Це знак, що "наші" відігнали австрійця, їдуть пекарні, парки. За ними рушив штаб корпусу, що стояв у Жолобках. Гірше за все, що від'їжджають козаки, їх кучері, променисті очі, лампаси лишали міцний слід у серцях селянських красунь, і не одна проводить свого коханого, тримаючись за стремено з останньою надією, "що вернеться і візьме на Дон".
Але гай, гай! Скільком це говорилося, скільки їх носили цю гарячу надію, зрошену не менш гарячими слізьми. Легковажне дівоче серце палає силою великого життя і в радощах палких пестощів без вагань дається у владу непереможного гону.
Минає скоро тиждень після великого бою. Гармати ущухли, полонених перегнали, обози й козаки просунулися вперед. Небо затягнулося хмарами і розпочалася сльота.
У селі наказ всім іти на окопи. Староста оббігав кожну хату. Брали самих хлопців до праці на бувшій позиції. Кажуть, там збито — ногою не ступиш. Кажуть, там трупи купами лежать і гниють. Кажуть, поле всіяне нерозірваними стрільнами, які при найменшому доторку рвуться. Кажуть, мадяри полишали пірокселінові цигарнички, ножики. Оповідає один: — Товариш мій цигарничку знайшов. Гарна така — любуйся. Закурив і тільки кілька разів потягнув — трах! — І череп злетів з голови.
І от йди туди. Хоч-не-хоч, мусиш. Усіх хлопців, які були, мало не десяти років, аби тільки рослішим виглядав, загорнули. Погнали й Василя. Володько стояв на дворі.— А етот! — кивнув головою козак, що ходив зі старостою.— Бальшой парняга, дайош!..
Батько думав перечити, мати тошніти.
— Нічаво. Вон уж, гляді, парень, что жєніть нада...
А Володько й не думав перечити. Він піде. Він навіть охоче піде. Піти, стати власною ногою на тому гарячому місці, кинути погляд на поле смерті... Хіба це не варт того — раз поставити хлоп'яче життя на карту небезпеки і відчути в глибинах душі приємно-страшний лоскіт шаленої гри?
І пішов. Пішов разом з братом і іншими хлопцями.
Крапає дощик. Дорога мокра. Хлопці йдуть і ревуть, хто-що і, звалось, вони співають. Через Башківці, Три Кінці, попід Крем'янцем. Заночували на Веселівці.
Другий ранок засірів, зігнав галасом хлопчаків. Окріп, чай. Вирушили попід горою дорогою, що моталася рівною долинкою між вербами. Перші розторощені будови. На сході над горою і лісом зводиться затуманене сонце, ніби золяний камінь в паруванні окропу. Соша. По ній колись гараздали стрільна, а тепер лежить нікчемно порвана. Гармидерний обоз поповз у ранковий туман, що висить над річкою Іквою.
Хлопці йдуть полями. Між ними Володько чи не найменший. Москаль кладе йому цегляну руку на плече.
— Ну, малий! І тєбя ваєвать пагналі? Астарожна тольки, ні то напорешся і все твої патрошкі рознєсьот...
— Нєєєт! — відповідає певно Володько. Влазять у туман Ікви. Грунт здовбано. Раз коло разу лійки. З лівого боку туман відкинув полу.
— Сапанів! — хтось каже. Володько дивиться на той беріг річки і не бачить Сапанова.
—Де?
— А онтам. Там він був. Пригадуєш Івана Штуку? Оповідав, що в них дуже добре родила капуста. Капустник його до самої Ікви дотягав. Може, он...
— Нєє! Який чорт. То австрійські окопи...
— Ей там! Нє зєвай! Астарожна! — Кричать спереду. Річка. Переправа. Здовж зборхані купи колючих дротів, що погрузли в жовтувату, ніби бронзову, воду.
За річкою вся земля вросла колючим залізним чагарником. Вузька доріжка просічена поперек до окопів. Туман довгою палькатою рукавицею розп'явся над річкою, ніби бажає згрібнути її, щоб линути на запаскуджені поля. Із землі піднімаються випари, що б'ють на мозок, пригадують трупи, яких поки ще не видно. Навколо мертво, ніби тут ще не було людей, ніби це місце на якійсь новій планеті, де віками панували одні гурагани.
А чи хто дивувався, цікавився цим мертвим місцем? Ледве. чи так. Хіба Володько, цей гусак з витягненою шиєю, який, здавалось, хотів заглянути кудись у щось вище і більше за нього. Решта принишкли і, обережно один за другим, дибає вже несвіжими ногами, певно з різними думами: одні бажають знайти гроші, інші офіцерські плащі, ще інші мріють про годинники, розсипані тут панкуватими австріяками, у котрих, як відомо, годинники, мов картопля, родяться на полях. Далі... Хто знає їх, ті злободенні, рухливі, сміложиттєві думи, що рояться у тих головах на полі великого бойовища цього вогкого соняшного ранку.
І нарешті роздовбаний цементняк. Так от він, отой недоступний чортяка, на котрому поламало зуби не одно стрільно... Але все-таки дивіться: он бабахнув, видно, "чамайдан", розколов цемент і химерно, направо й наліво, розгорнув його щелепи. Кілька куснів людини, у вигляді погнилих ганчіряк, валяється навкруги. Таке побачив Володько уперше, кликнув Василя і вказав. Але хіба Василь сам не бачить.
— Когось розірвало,— каже він,— але де голова?
— Ей, рєбят! За работу! — репетує прищуватий москалисько. Ніби з неба впали ноші, рискалі, сокири. Не з неба, а з-під землі. Земля ця родючою стала на такі речі. За окопом он невеличке шатро, і коло нього вовтузяться "нєхлюдки" у велетенських чоборниськах з попідв'язуваними австрійськими попругами, одвислими животами. Коптить соромливим сивастим вусом димок, а в ньому притаковилося кілька "котьолків". Щось вариться. З боків, тут і там купи знаряддя — руского й австрійського. Робітники підходять і беруть. Москалі ділять їх на партії.
— Ви, десяток, шінєлі, сапагі і всякеє такое барахло снасіть... Да, сукіни сини, нє варавать, ні то кантрабьошкі всипєм...
— Ви, п'ятьдесятков, трупов іскать. Больше вон там! — тикнув рукою на поле, що збігало до річки, засіяне колючими залізними ожинами, що розповзались в неладі, куди їм заманулося.
— А ви, кто посмелей і умнєй, сюда! Аружіє сабірать, но, чорт бярі, єслі каторий башку потєряєт. Ти, малиш,— кивнув репаним носом на Володька,— до первой групи ступай. А ви руж'я, шашкі, патрони — всьо, аднім словом, сбєрітє, нє дайтє сирой землє етіх прекрасних вещіц... Понялі?
— Понялі!
— Все понялі?
—Все!
І "нєхлюдка", що несе своє пригноблене тіло, спереду, і десять молодих хлопчаків за ним розлізлися по ходах, сполученнях, бліндажах. Володько не відстає. Ось він у глибокому бліндажі. Причі з дротяних сіток. Стіл зі селянської хати. Під столом пляшки, кілька пар черевик, бляшанки з консерв, рушниці. Сиділи тут, кинули все і вивтікали десь до другої ями.
Але люди ті були працьовиті. Гляньте, чого тільки не понаробляли. Он вихід, сходи з різьбленими поруччями. Далі перебіжка, ще далі майданчик для невідомих потреб, здзьобаний стрільнами, які розкидали білі березові кілочки. Ніби діти бавились тут, поки не посварилися і не розкидали...
Онде-о Василь. Він ще з одним дричить на ношах купу прогнилого м'яса. Володько підбігає...
— Не підходь! — кричить Василь.— Хай він згорить, як смердить! — Володько не потребує близько підходити. Він і здалека бачить те, що колись звалось австріяком. Його поперли в долину, де копають довжелезну яму.
Фу! Яку бридку дістав Василь роботу.
В обід не міг їсти, все плював.
— На них черви, як борозняки, лазять, а ти... Тьху!.. В отих он "заграждєніях" півсотню підібрали.
Натомились всі за день, як чорти. Спати йдуть у покинуте село, де ще стояло кілька розбитих хат. І пісні навіть не лізуть на думку. Клякнути десь, схилити голову і спати. Всіх контролюють, бо хто сміє "казьоние" добро по домах розволікати.
Прийшли всі гаразд, але одинокий старший зі шлаковатою головою дядько Польок втяв штуку. Чорт знає, де він того пильника на свою голову дурну вискіпав. Приніс у малій кишенці блюзи один револьверовий невистрілений набій, зсунув на потилицю заяложену, подібну на стару капицю, шапку, присів і давай пилувата.
— Що робите, дядьку Польон?..
— Папіросницю.
— Дивіться, щоб воно вам не приснуло під ніс.
— Скорше йому очі виприснуть... І не договорив. Бах! Польон сидів на камені й полетів навзнак.
— Ой, ой, ой! Рятуйте!
Погналися до нього, хто був поблизу. Лежить старий, шапка відкотилася, з пальців на руках сочиться густе червоне. Сорочка на грудях розпанахана.
— Сукин син, старий дурень! — лається хтось.— При котрий за санітаром!..
Але санітар біг сам. Польон лежить на землі і янчить. Підняли його і шапку й понесли. Після довго всі гуторили і лаялися.
Володько, звичайно, коли приходив звідкись додому, любив розповісти матері про все, що бачив. Тепер просто не знав, чи й буде оповідати. Все тут таке якесь, що в голові не вміщається, і хочеться тільки байдуже, ніби лінивий дядько, що ледве коли витисне слово, махнути рукою.
Ліг, а сон обертається другою стороною і сниться далі, тільки в інших барвах та тонах. Ранок знов вертає вчорашнє. Зубате коло скреготне чіпляється часу і повертає його незграбними рухами. Одно сонце таке, як і завжди. Опаляє собі навкруги товсту землю, що рветься з руїн, щоб воскреснути та крикнути всім величезну знану пісню.
Хочеться скинути одяг, пружно розставити до нього руки, випнути груди, щоб аж видно було ребра, і кричати:
— Обіймемось! Ти і я! Ми обоє потопчемо смерть.
