Казкові пригоди і таємниці (збірка) - Нестайко Всеволод
У лісі, розумієш ховався, думав, що я не знайду. Ну гаразд, я пішов. Відівіс-Відівас-Відівіс-Пампас! і чаклун зник.
— Ура-а! — закричали Бом Штекс і Бош Бермак. Бом Штекс був дуже задоволений, що так легко домовився про рецепт. А Бош Бермак страшенно радів, що Відівіс-Пампас не дізнався про втечу козенят і не зробив із нього жменьку попелу. Скрикнувши "ура!", він застрибав на одній нозі і заспівав:
Ніхто пе бреше ловко так.
Як Бош Бермак!
Як Бош Бермак!
Ой ля! Тру-ля-ля!
Тру-ля-лю-ля! Тру-ля-ля!
— Ну годі! До роботи! Бо я не встигну спекти торт королеві! — сказав Бом Штекс. — Отам, у тих кадубцях біля печі, масло і мед. Неси й висипай у цю діжу. А я сипатиму борошно.
Все ще наспівуючи "Ой ля! Тру-ля-ля!", Бош Бермак схопив кадубець і з маху перевернув у діжу.
Він встиг проспівати тільки "Ой ля!", а "Тру-ля-ля!" вже не проспівав. Бо з кадубця замість меду у діжу полився… дьоготь.
— Ой! — скрикнув Бош Бермак.
— Що ти наробив? — закричав Бом Штекс.
— Та тільки що це ж був мед, я сам бачив, — виправдовувався Бош Бермак.
— Який же це мед! — закричав Бом Штекс. — Це дьоготь. Оце мед! — і він схопив другий кадубець і підніс догори. Та в нього на очах мед раптом перетворився на дьоготь. Від несподіванки Бом Штекс поточився, випустив кадубець з рук, і дьоготь полився йому на голову.
— Вва-вай! — закричав Бом Штекс. — Рятуйте! Що це робиться?
— Я знаю! Я знаю, чому це так! — закричав Бош Бермак. — Це все штучки-дрючки Відівіс-Пампаса. Ти ж сам пообіцяв йому солодощі з королівських запасів. От він і забрав мед, а замість меду підсунув дьоготь. Ти сам винен!
— Це ти винен! — закричав Бом Штекс. — Хто сказав чаклунові, буцімто я його кликав. Якби ти не сказав, я б не став зараз просити його про рецепт. Я б ще встиг попросити. А що я тепер робитиму. Як я тепер спечу торт королеві? Це все ти, ковбаса недорізана!
— А ти коврижка недопечена. Ще й обзиваєшся!
— Тельбухи ти свинячі!
— Кендюх ти пересмажений!
— ………
— ………
Ой, любі друзі, заткніть вуха і не слухайте, будь ласка, цих двох пройдисвітів. бо вони почали лаятися страшенно негарними словами. Хай їм грець!
Давайте-но краще зазирнемо у піч та подивимось, що там роблять наші близнята-козенята. Ми ж за них зовсім забули.
А що їм робити? Лежати і тремтіти. Вилізти ж з печі лячно. Саме це вони й роблять. Лежать і тремтять. Зубами цокотять.
Але стривайте! У запічку почувся тоненький писк: Слухайте, козенята!
Слухайте, ну!
Першим почув Вітя.
— Во… Во… Во… Вовко, — прошепотів він, затинаючись, — чуєш хтось пищить.
— Га? Де?
— Отам… у ку… кутку.
Прислухалися близнята.
З кутка знову хтось тоненько-тоненько пищить-цвірчить:
— Козенята! Агов! Слухайте сюди!
— Га? Що? Ти хто таке? Де ти?
— Я запічний цвіркун Цвіркунчак. Маленький я, важко мене побачити. Але я хочу вам допомогти. Я про вас усе знаю. Мені про вас уночі сьогодні розказали мої приятелі жучки-світлячки. Так от. Єдиний для вас порятунок — пробратися у палац королеви Пуршамії. У великій залі, під королівським троном стоїть скринька, а в тій скриньці чудодійний порошок-потішок. Хто того порошка понюхає, враз засне як убитий. Цим порошком можна приспати кабанюру-стражника і тільки таким чином втекти.
— А… звідки ви знаєте про цей порошок? — недовірливо спитав Вова.
— Ми, цвіркуни, про те, що робиться у лісі, у полі, нічого не знаємо, а от що у хатах, у палацах робиться — усе знаємо, бо живемо за піччю, — і все чуємо.
— А… а як же нам пробратися у палац королеви? — розгублено спитав Вітя.
— Справді, це дуже нелегко. Бо коли королева у палаці, вхід стереже вірний охоронець Пуршами Гицельцап, повз якого і муха не пролетить. А коли королева кудись їде, палац так надійно зачиняється, що знов-таки муха не пролетить…
— То що ж робити? — безнадійно прошепотіли близнята-козенята.
— Треба, щоб королева Пуршама сама взяла вас до палацу, — просюрчав цвіркун Цвіркунчак.
— То що нам? Взяти й попросити її? — мало не заплакали Вітя і Вова.
— Ні, — просюрчав цвіркун Цвіркунчак. — Час від часу королева Пуршама свариться з своєю придворною кицею Мурнявою і тоді наказує привести їй ягнят і бавиться з ними, як з кошенятами. А тоді через день вони їй набридають.
і вона одсилає їх на шашлик, а з своєю кицею мириться. Якраз сьогодні вранці королева розсердилася на Мурняву і сказала, що вона з нею більше не гратиметься, що вона краще гратиметься з ягнятами. І дала наказ впіймати двох ягнят. Але зараз у Пуршамії майже не лишилося ягнят, бо їх щодня ловлять на шашлик для королеви. І от якби ви…
— Але ж ми козенята, а не ягнята, — розгублено перебили Вітя і Вова.
— Вірно. Але неподалік від пекарні є сушарня, у дворі якої сушаться ягнячі шкурки. Натягніть на себе ягнячі шкурки, і слуги королеви подумають, що ви ягнята.
— Але як же нам вибратися звідси, з цієї печі? — уже зовсім безпорадно прошепотіли Вітя й Вова. — Бом Штекс і Бош Бермак одразу ж вас побачать.
— Не бійтеся, — просюрчав цвіркун Цвіркунчак. — Вони зараз так лаються, що нічого не бачать і не чують. Тільки поспішайте. До сушарні веде стежка попід лісом.
Дуже страшно було вилазити з печі. Але коли треба рятуватися, годі думати про страх.
— Спасибі, дя… — близнята-козенята вже хотіли за звичкою сказати "дядечко Цвіркунчак", але потім збагнули, що якось смішно називати дядечком цвіркуна, такого маленького, що його в темноті навіть і не видно, — як би він не образився. І, повагавшись трохи, Вітя й Вова прошепотіли:
— Спасибі, друже Цвіркунчак.
І, перевівши подих, вони вискочили з печі і прожогом кинулися до дверей.
Бош Бермак і Бом Штекс справді так захопилися своєю лайкою, що навіть не звернули на них уваги. І, непомічені, близнята-козенята вибігли на ганок. І тут спинилися в нерішучості. Бо під ганком стояли тітонька Кобила і дядечко Кінь. Вона ближче до ганку, він трохи далі. Тітонька Кобила побачила Вітю і Вову, але підбадьорливо моргнула їм і посторонилась так, щоб їх не побачив дядечко Кінь. Близнята-козенята вдячно глянули на неї і чимдуж побігли з двору стежкою попід лісом до сушарні. У дворі сушарні висіло багато-багато ягнячих шкурок. Вітя і Вова вибрали собі підходящі за розміром і вскочили у них.
Потім глянули один на одного.
— Ой, Вітько, — сказав Вова, — ти баранчик.
— Ой, Вовко, — сказав Вітя, — ти теж баранчик.
— Ех, — зітхнули вони разом. — Ми не баранчики, ми таки справжнісінькі барани. У таку халепу за власним бажанням втрапили. Невідомо ще, чим усе це скінчиться. І взагалі дивина виходить. То ми тікали, боялися, щоб нас не побачили. А тепер нам треба навпаки — старатися, щоб нас побачили і впіймали. Кіно!.. Та ще й так, щоб ніхто не запідозрив, що це ми навмисне піддаємось.
Так, це було хитре завдання.
Вітя і Вова пострибали до палацу королеви. Перед палацом був ставок, через нього місток. За ставком ріденький гайок. Дерева в тому гайку були наполовину вирубані, стирчали тільки пеньки. Як усі недобрі люди, королева не любила природу і нищила її. Саме в цьому гайку і вирішили чекати Вітя і Вова. З одного боку, рідко, все видно, їх можуть легко побачити. З другого боку — все-таки гайок, таке враження, що вони тут ховаються.
Їм навіть не довелося довго чекати. Раптом ворота розчинилися, і виїхала карета королеви Пуршами.
На передку сидів хурман Тпрукало-Нокало, в кареті королева Пуршама, а у неї в ногах вірній охоронець Гицельцап.
— Вітько, давай стрибати, бо не помітять, — скрикнув Вова.
— Давай! — скрикнув Вітя.
І близнята-козенята почали підстрибом бігати між пеньків, удаючи, наче вони бавляться.
Королева перша помітила їх.
— Стій! — заверещала вона хурману і штурхонула ногою Гицельцапа. — Ану встань. Ану глянь! А ти казав, що ягнят уже нема. Безсовісний брехун. Тобі просто ліньки було гарненько пошукати. Ліньки! Ану вставай! Ану біжи! Ану лови!
— Га? Що? Де? — підхопився Гицельцап і вискочив з карети. За ним з передка скочив Тпрукало-Нокало. I вони кинулись до близнят-козенят.
Королева Пуршама теж вилізла з карети і давай ляпати себе руками об поли і звискувати:
— Держи! Лови! Хапай!
Та, хоча Вітя і Вова не дуже й тікали, ні Гицельцап, ні Тпрукало-Нокало ніяк не могли їх упіймати. Королівські слуги виявилися дуже незграбними. Вони раз у раз перечіплювалися об пеньки й гепали на землю.
Королева так сердилася, що аж сичала:
— Розтяпаки! Вижену! Звільню з роботи!
Нарешті, бачачи, що це не допомагає, вона закричала:
— Двадцять золотих монет тому, хто впіймає!
Ех, як почали старатися Гицельцап і Тпрукало-Нокало! Вони хекали, сопіли і крутилися, мов дзиги. Причому кожен намагався одіпхнути іншого, щоб той не впіймав. І вони не стільки ловили, скільки пхалися і заважали один одному. Як усі хазяйські посіпаки, вони були страшенно жадібні, і кожен хотів, щоб гроші дісталися йому.
Нарешті, бачачи, що так у них нічого не вийде, близнята-козенята попадали на землю, буцімто знесилені.
Оскільки Гицельцап був дужчий за Тпрукала-Нокала, він одіпхнув хурмана так, що той перекинувся, а сам гепнув на землю, руками схопивши Вітю, а ногами притиснувши Вову.
І закричав щосили:
— Впіймав! Ура-а! Я впіймав!
Зв’язавши близнят-козенят, він подав їх королеві.
Королева сіла в карету, поклала собі в ногах Вітю і Вову і сказала Гицельцапу:
— Тут тобі місця вже нема. Побіжиш за каретою.
Гицельцап закліпав на неї очима:
— А… а гроші?
Королева здивовано глянула на нього:
— Які гроші?
— Ви ж обіцяли. Двадцять монет тому, хто впіймає.
— Двадцять монет я не могла обіцяти. Здається, я обіцяла, але десять.
— Ви… — почав Гицельцап, але королева перебила його:
— Якщо ти не віриш, то мені може здатися, що я нічого не обіцяла.
— Ги-ги! — вищирився на передку Тпрукало-Нокало.
— Так точно, ви обіцяли десять, — поспішив сказати Гицельцап.
— От бачиш. За те, що ти сумнівався, одна монета з тебе вираховується. На! — і королева висипала Гицельцапові у жменю дев’ять монет.
— Хай живе ваша мудрість! — вигукнув Гицельцап і підтюпцем побіг за каретою. Він був дуже радий, що одержав хоч дев’ять. Королева могла й не дати нічого. Вона була скупа, вередлива і ніколи не дотримувала свого слова.
У палаці королева перш за все побризкала на Вітю й Вову парфумами, пов’язала їм на шиї бантики і повела кудись по довгих коридорах. Вони прийшли в маленьку кімнатку, де на старій подертій підстилці лежала гарненька киця з сумними очима.