Коріння - Тютюнник Григір

Мы от слов перейдем к дії, к делу, то есть.

1. Мы должны пешком исходить весь наш район, особенно меня интересуют глухие хутора, где я смогу послушать истинно украинский язык, а это для меня очень важно, посмотреть людей, поговорить с ними...

2. Ты должен мне помогать и сам учиться у народа твоего родного. Известие о болезни дяди, его психологическом состоянии меня

потрясло, я очень много думал, написал письмо Наталии Ивановне, жду ответа. В письме я убеждал, что все будет хорошо, и я сам в этом уверен, что все будет хорошо, ибо еще не было случая, чтобы болезнь могла сломить наш род. Мы десятижильные, так що хай Ониська лізе в запічок.

На днях я закажу телефонный разговор с тобой и Людой, из которого я хочу узнать, как ты живешь. Пиши, что тебе нужно, я помогу. Мне кажется, что у тебя плохо с обувью и рубахами. Пиши, чтобы я знал, стесняться нечего.

Роман, первая часть, еще у меня на столе, я его правлю, но из трех редакций я получил приглашение отослать его. Но я держу. Пусть отлежится. Какая его судьба будет дальше — посмотрим. Я потом вам напишу.

Еще раз целую и прошу писать мне письма чаще. Особенно прошу Люду. Ну и тебя, конечно, Гриша. Пишите, скучаю за вами.

Григорий Тютюнник".

Взимку 1960 року мені випало побути разом з Григорієм у Кам'янці-Бузькій близько трьох тижні". Олена Федотівна,

дружина Тютюнника, була саме у від'їзді, й ми господарювали вдвох: я допомагав, йому, як умів, правити переклад першої частини "Виру" на російську мову, він мені — готувати їсти для нашого "куреня", як ми весело себе називали. Ще на службі, маючи не одну можливість побувати в черговому (та й позачерговому) наряді на камбузі — флотській кухні, я набив руку трохи куховарити, принаймні знав, що за чим кидається в борщ... Отож уся "тонка" кулінарна робота випадала на мою долю, а Григорій узяв на себе "загальне керівництво" — показував, де і що брати в погребі, як користуватися газовим балоном тощо.

Жив він тоді в двоквартирному будиночку по Шевченка, 13, на другому поверсі. Був цей поверх схожий чимось на мансарду о двох невеликих кімнатах та з комірчинами по боках. У кімнатах вітряними зимовими днинами стояла холоднеча і, чи то мені тепер видається, чи так воно й насправді було, усе там рипіло: східці дерев'яні вузенькі, що вели на другий поверх, підлога, навіть комірчини... З меблів найдужче впомку великий розтовчений диван, обтягнутий червоним оксамитом, коли б чи не дореволюційного ткання, та велике дзеркало з жовтими плямами по краях.

Адже Григорій приїхав до Кам'янки-Бузької, за його словами, маючи лише старенький чемодан з книгами та єдиний, місцями вже позашиваний костюм. До того ж учителювати йому довелося недовго через рану та операції, літературні справи з тієї ж причини ледь посувалися, а пенсія становила мізерну суму — тридцять карбованців на місяць. Після виходу роману можна було б, розуміється, придбати іншу меблю, але Григорій сподівався незабаром одержати квартиру у Львові, тому в мансарді все лишалося так, як за скрутних часів.

Працював Григорій за невеличким хитким столиком у спальні. Тут-таки висів портрет М. Шолохова за робочим столом і з ручкою в пальцях. Якось, помітивши, що я розглядаю портрет, Григорій сказав: "О, то мудрий вьошенець. Великий знавець свого народу".

Мова перекладу в багатьох місцях не задовольняла Григорія, і він працював над ним з ранку до вечора, переробляючи заново цілі сторінки, шукаючи відповідники до окремих слів та ідіом, і гукав мені з спальні на кухню, щоб шукав і я. Але частіше обходився сам, або за допомогою словників, або пригадував прозові чи поетичні тексти з російської класики, яких знав напам'ять чимало.

Опівдні ми сідали снідати й обідати заразом, і Григорій на всі боки вихваляв мої кулінарські здібності, обіймав за плечі й ніжно вмовляв кинути філологію та перейти на шеф-кухарі... Або обіцяв лагідненько:

"Я тобі, братику, за такий смачний обід завтра кльош так напрасую, що як муха вдариться з льоту об складку, то й голову розсіче. Ось побачиш!"

До речі, кинути філологію він радив мені не тільки жартома, а й цілком серйозно кілька разів. "Чого б тобі не стати істориком або лікарем? Прекрасна професія — лікар". Це слово — лікар — вимовлялося з якоюсь особливо благородною інтонацією. Він і сам непогано знався на медицині, міг вести цілком професійну розмову з лікарями, і один з них, наш земляк, шилівець, якось запитав у нього здивовано: "Звідки в літератора таке знання медицини?!" Теорія і п р а к т и к а — великеє діло" — напівжартома, але з сумом в очах сказав Григорій. Адже він вилежав у госпіталях не місяць і не два...

По обіді ми йшли на прогулянку — або до саду шукати опалі пізні яблука в листі під снігом, або в старий чудовий парк недалеко від будиночка (Григорій казав, що в тому парку народився не один розділ "Виру"), або на леваду, до Бугу, який чорнів згори звивистою смугою — ще не замерз. Та найлюбішими нам були вечори, коли ми гомоніли в мансарді, не вмикаючи світла, притулившись спинами до теплого кахляного комина, в якому затишно, по-сільському, потріскували дрова, а по стінах шастали червоні відблиски од полум'я.

А, бувало, Григорій раптом запропонує весело: — Знаєш що, давай проведемо збори з Кольвахом! Ти — Кольвах, я — представник. І починалося.

Я йшов до дверей, підпирав плечем одвірок, розстібав рукави сорочки й зашиляв у них руки, мовби вони мерзнуть — так дід Кольвах завжди слухав збори в колгоспній конторі. А Григорій клав на стіл стос книжок, хапався за нього з обох боків, як за трибуну, і урочисто прорікав:

"Дорогі товариші! Наш робочий клас і трудова інтелігенція з величезним ентузіазмом"...

Далі йшла імпровізована промова. Мені, "Кольвахові", слід було слухати її, дивлячись у підлогу, покивувати головою і весь час мудрацько посміхатися самому собі.

"А у нас що? — розпалювався "доповідач".— А у нас ні одного справного воза, двигун і досі в МТС на ремонті, у молотарці пурхають горобці, як у драній клуні, понімаєш, а на молочарці систематично крадеться обрат, замість того, щоб іти в корито свиням!.." — У конторі гнітюча тиша, всі слухають похнюпивши голови, і раптом, коли доповідач зробить паузу, "Кольвах" од дверей, не піднімаючи голови й не виймаючи рук із рукавів, спитає:

"От ви, товаришок, сказали: робочий клас, трудова інтелігенція... А хто ж ми такі?"

Тут доповідач мусить якийсь час ошелешено дивитися на "Кольваха" — у Григорія це виходило неповторно: опуклі очі його нерухомо втуплювалися в "старого" і пронизували його наскрізь довго, довго — і нарешті повільно так, з наголосом:

"А ви, дєдушка,— селяни!"

"А-а... селяни, та й годі... — якомога скептичніше казав "Кольвах", кивав головою і мудрацько посміхався сам собі, не одриваючи очей од підлоги.— Чуєш, селяни... Так-так..."

Потім ми мінялися ролями. Причому роль Кольваха залишалася такою ж, а доповідь повторювати заборонялося: імпровізуй!..

В один з таких вечорів я й наважився сказати Григорієві, що хотів би прочитати йому своє оповідання. Я знав, що він не охочий вести вузько-літературні, професійні розмови, принаймні зі мною, і не раз казав: "Сам, сам докопуйся до свого джерела. Творчість діло таке: тут ніхто нікого не навчить. Флобер учив Мопассана? Ні й ні! Він тільки підтримував у ньому бажання писати і то досить скептично. Так що — сам пнися. Тобі ж на користь буде".

Крім того, мені не забулася одна прикра розмова, що пригнічує мене й досі — така безтактна вона була з мого боку.

Сталося це в Шилівці, невдовзі після того, як журнал "Жовтень" опублікував першу частину "Виру". Григорій приїхав до мами на відпочинок, я — на канікули. В перший же день ми зустрілися смерком на мосту, по дорозі один до одного. Йому, звісно, хотілося почути моє, бодай незріле, слово про роман, і він по якомусь часі спитав:

"Як тобі мій "Вир"?"

Я похвалив — і похвалив щиро, але вийшло це в мене мимохідь, біжка, як щось саме собою зрозуміле. Так лоша тицьнеться губами в шию лошиці-мами і знову вскоки та вбрики по лугу... За хвилину я вже виповідав йому своє захоплення Ремарком, якого саме прочитав: здається, то була "Тріумфальна арка". А на додачу ще й вигукнув: "Отак треба писати!"

"Всім?" — байдужим голосом глухо спитав Григорій.

"Всім! — сказав я гаряче,— Особливо українцям, бо в нас не пишуть, а розмальовують. А де психологізм? Де інтелект?"

Григорій довго мовчав, так довго, що я встиг обидитися на ту його мовчанку й хотів уже "гордо піти", як він сказав:

"Ремарка я теж читав, і шаную його... Може, комусь (він так добре натис на "комусь") навіть хотілося б полоскотати нерви інтелігентній публіці, дати її інтелекту калорійну поживу... — Тут він зробив довгу паузу.— Тільки хто ж буде писати для оцих людей? — і кивнув на село.— Для них і про них. Ремарк?"

Того вечора ми ще довго ходили селом, розмовляли про всяку всячину, але по його голосу, інтонаціях, дещо холоднуватих, відчужених, я зрозумів, що зробив дурницю...

На мою пропозицію прочитати оповідання Григорій невдоволено, як мені здалося, глянув скоса своїми чорними, як графіт, зіницями й сказав:

— Якщо ти вважаєш, що воно вдалося, давай, а якщо ні — переробляй, доки вдасться, або кинь і заходжуйся коло іншого. Напівфабрикатів не читай.

Я сказав, що не знаю, вдалося воно чи ні, але набридло, остогидло так, що я, мабуть, його викину.

— О! Тоді давай,— враз пожвавішав Григорій.— Раз набридло, значить там щось є!

Я витяг з-під покривала на дивані захований там свій гіркий опис і налагодився читати: одкашлювався, мацав сторінки, почуваючи себе, як сільський допризовник перед військкоматівською медкомісією.

Але Григорій, на моє щастя, сказав:

— Ні, ні, я на слух не беру. Сам прочитаю.— Забрав з моїх рук пожмаковані аркуші й пішов до спальні, причинивши за собою двері.

За ті півгодини, доки він читав, я пережив два гострих бажання: одне — діждатися вироку, друге — втекти. Але ж як утечеш: приїхав по-студентськи, маючи гроші тільки в один кінець.

Аж ось двері спальні рвучко розчинилися і в них став Григорій.

— Є! — вигукнув він гучним баритоном і потряс над головою паперами. Потім сказав спокійно-діловито: — Сідай за стіл, будемо працювати. Оберєжненько так, ніжнесенько, щоб з водою не вихлюпнути й рибину.

Ми зсунули стільці, притулилися голова до голови, і Григорій прочитав перше речення.

— Так?

— А як без оцього слова? — Кресь олівцем — І речення одразу зазвучало по-новому, так, як я й хотів би його написати, та не зумів.

— А оце навіщо? Отуто крапочку давай поставимо.