Коріння - Тютюнник Григір
У кожному селі є така людина чи такі люди: напівмужик-напівінтелігент. Їх одразу видно, вони впадають в око. Тоді в тих, що пильнують "нрави", виникає питання: "Чому? А чи немає тут чогось такого?.."
Спершу був жарт. Якось у неділю (не було навіть вихідних) до нашої хати завітав військовий і, змірявши тата поглядом з голови до п'ят, сказав:
"Що ж, Михайле Васильовичу, збирайтеся..."
Тато зблід і сказав матері:
"Лаштуй, Галю".
Тоді військовий зареготав, спитав "Михайла Васильовича", чи дуже він злякався, і сказав:
"Ні, ні. Поки що ні. Я зайшов, щоб ви поголили мене..."
Батько, звичайно, поголив його і навіть ні разу не врізав, і навіть руки в нього, як згадує мама, не тремтіли, тільки довго був блідий.
5Шевченко писав якось, що Брюллов жодної лінії не дозволяв собі провести "без моделі". Мабуть, кожний серйозний письменник теж не може написати справді художній твір без "моделі". Не писав без неї і Григорій Тютюнник. Спробував раз, коли заходився над романом про Західну Україну ("Буг шумить"), побачив, що без "моделі" його гне на вже вторований шлях, до "Поднятой целины",— і покинув. У "Вирі" ж що не пейзаж, що не характер, що не репліка — то й Шилівка, по-художницьки, безумовно, осмислена й узагальнена — як образ цілого народу.
У "Вирі" життєва модель взяла гору над літературною. Це особливо чітко видно, коли читаєш "Буг...".
Є люди, яких не годуй хлібом, а дай порозводитися про "любов до народу". Вони завжди викликають нудьгу, а частіше — посмішку, бо відомо ж, що про любов мовчать. Мені не доводилося чути від Григорія й слова на цю тему. І разом з тим я ніколи не зустрічав раніше людини, так самовіддано закоханої у свій народ, і такого знавця українського характеру — од дрібних деталей до найвищих узагальнень. (Йдеться, звичайно, не про "своє болото", "наймиліше гніздо", а про почуття культурної людини. Григорій мав, кажучи словами Чехова, талант людяності. І вроджений, і вистражданий). Треба було бачити й чути, як він розповідав і показував своїх героїв із "Виру", як глибоко знав їх і як умів через деталь — репліку, міміку, жест — розпізнавати характер. Він, по суті, перевтілювався в них, як актор. "Це ж викінчений тип! — було його улюблене резюме.— Дядько наш, Филимон — неперевершений майстер відтворювати характер, ліпити його з дрібниць, які ми навіть не помітили б. Він міг би бути гарним письменником, якби вважав папір і ручку корисним відкриттям... "
Про кого б не розповідав Григорій — Павла Гречаного, Гната Реву, Охріма Горобця і т. д.,— він сам ставав Гнатом, Павлом, Охрімом. Здавалося б, дивно, що безліч деталей, які так лягають в образ того чи того героя "Виру", лишилося поза сторінками роману. Григорій був б агати й на матеріал і саме тому не смакував його в творах, не розписував.
Найдужче ж він любив розповідати про того, хто став прообразом Павла Гречаного, і часто копіював його навіть у звичайній, "не літературній" розмові.
Жив по сусідству з Ївгою Федотівною її дядько, а Григоріїв двоюрідний дід Павло Йосипович Буденний, великий курець, добряк, вайло, мовчун і силач. Він копав колодязі, ями на кладовищі, коли хтось умре, косив, молотив, одне слово, що йому веліли, те й робив.
"Ти б мене, Їгорко, побрив",— ні сіло ні впало скаже, бувало, через тин Павло Йосипович, прозваний у селі Штавлом.
Григорій, тоді ще парубочок, лагідний, завжди охочий прислужитися, до того ж бажаючи наслідувати тата, кидається до хати, виносить бритву, ослінчик, рушник, щоб волячу шию "клієнтову" обіпнути...
"Сідайте, дядьку!" — й заходжується коло нього.
Бритва тупа, як тріска. Що не проводе по дядьковій шиї, кров слідом так і юшить. А Штавло сидить і дрімає... Грицько сяк-так доголить, якщо це слово можна вжити за такої ситуації, змиє кров холодною колодязною водою, щоб якось її зупинити...
"Вже, дядьку!"
Аж тоді Павло прокидається, солодко всміхається спросоння й каже:
"А вжье жь і брьитва в тебе, Їгорію... Вогонь! Не брьиє, а як водою змива, ня-а-а... " Він не чув болю!
Або поскладає на тин величезні руки, по-собачому покладе на них підборіддя і довго мовчки, пихкаючи цигаркою, водить очима за Григорієм, що вештається по двору. Тоді скаже, як волами повз двір проїде:
"Ня-а-а... Дай мені, синку... газети на цигарки".
"Та я ж вам дав позавчора аж п'ять! — здивовано вигукне Григорій.— Де ж ви їх діли?"
Щтавло мовчить, винувато кліпа очима й, коли вже його прохання забуто — так довго він мовчить,— скаже:
"Ті я вже скури_в, ня-а-а..."
"Ото за два дні?!"
"Так я ж зараз сторожую,— пояснить нескоро Павло.— А вночі курицця... як у жнива вода п'єцця: раз по раз... "
Штавлові ж належить і пісня, яку Григорій під веселу руку співав по-штавлівськи і називав "шилівським варіантом модернізму". Цю дивацьку пісню проспівав Штавло лише одного разу, коли ішов від Гузійчиного шинку-монопольки, і зосталася вона в пам'яті вдячних шилівців:
Йе-ех, чорнобрьива Гузійка-а...
Далі Павло Йосипович, як завжди, довго мовчав, ловлячи йогами стежку й шукаючи другого рядка з підходящою римою. Але не знайшов і закінчив так:
І чорнобрьиві... ня-а-а... пеньки!
Це жартома.
Справді ж, народні пісні Григорій глибоко шанував, знав їх безліч і сам умів гарно співати, маючи густий приємний баритон. "Наша народна пісня,— казав,— як роман. Навіть побудову має епічну. І жодної легковажної!" Останньою тихою залюбленістю його була пісня про журавку, яку ми співали не раз на шилівському мосту вчотирьох — Григорій, Федір Тютюнник, Володимир Вінниченко (Григорій любив цього веселого й розумного хлопця) та я.
Ой, журавко, журавко, Чого крячеш щоранку? Ой як мені не крячать, Як так високо літать, Полечу я до саду До листочка припаду...
По черзі виводили, по черзі брали "хтору", а в річці скидалися щуки, і світилася "одинока зоря над млинами" під хутірцем Лейбівкою...
6Після того як не стало батька, доля розлучила нас із Григорієм на п'ятнадцять років: мене забрали з Шилівки в Донбас тітка й дядько, Григорій поступив до Харківського університету. Різні дороги, різні долі. Я знав, що в мене є брат,— знав і не більше. Те ж саме було, мабуть, і з Григорієм. Та й що могло бути спільного між нами без батька? Голос одної крові? Він "породичав" нас пізніше, десь у п'ятдесят другому-третьому роках. Щоправда, ми інколи бачилися за ці п'ятнадцять років, але про що могли говорити підліток і доросла людина?
Пам'ять зберегла лише дрібні деталі. Ось ми, учні п'ятого класу, разом з усією школою, з усіма шилівцями стоїмо біля цементних східців старенького сільбуду. Червоніють прапори, плачуть, сміються люди. А на східцях попереду голови сільради, членів сільвиконкому та голів колгоспів виходить Григорій і виголошує промову. Він у довгій шинелі, затис в одній руці шапку з червоною партизанською стрічкою навкоси, а друга лежить на грудях у перев'язі. День Перемоги.
Ось під шкільною стіною стоїть драбина, а на ній — Григорій. Вмочає щітку в цеберку і виводить білими літерами: "Ласкаво просимо, земляки-воїни!" Ждуть демобілізованих.
1946 рік. Я штовхаюся в гурті ремісничників перед училищем, ждучи, поки нас "запустять" у їдальню, а на кам'янці посеред центральної вулиці зупиняється ЗІС і з кузова сплигує на брук Григорій. Довга чорна чуприна падає йому на обличчя й затуляє його аж до підборіддя. Не пам'ятаю, знав я тоді чи ні, що Ігор Буденний, двадцятишестирічний мій брат, уже носить у легенях над серцем двадцятиграмовий уламочок німецького снаряда...
А ось Григорій сидить у хаті, куди нас із мамою прийнято "в сусіди", бо своя згоріла. Якісь жінки повчають його, що треба їхати в Харків кінчати навчання, а не женитися на гарній бідовій татарці Фаії, що працює на молочарці, (її закинула в наше село війна). Ігор сердиться на жінок, щось заперечує їм, тоді обіймає мене за плечі й каже: "Еге ж, братику?" Мені од того, що він каже "братику" й обіймав,— ніяк... Я не знаю, що "еге ж", проте одказую: "Угу..."
От, здається, і все.
Сходитися ми почали аж тоді, коли я служив на Далекому Сході. Туди прийшов мені перший лист од Григорія. Він писав, що ми брати й повинні спілкуватися, не забувати один одного.
Лист був зі Львова чи з Шилівки — не пам'ятаю. Я пишу "почали сходитися", бо відразу не зійшлися. Надто вже довго були чужі. А ще мене мучило тоді жахливе недовір'я до людей, до того, що вони можуть бути щирі. Піймати людину на нещирості було моєю хворобливою втіхою. Григорієві листи здавалися мені фальшиво щирими. Чому він не помічав мене раніше, а тільки тепер, як уже я й сам не пропаду? — так думав. А тут раптом одержую зі Львова лист, вкинутий у Владивостоці, не лист, а записочку — з запитанням про те, як мені живеться, суху, коротку, без щирості!
Прочитав і з коментарями на полях — вони здавалися мені дотепними — одіслав назад...
Через місяць прийшла вбивча відповідь.
"Григорію! Я одержав свого листа з твоїми коментарями і не серджуся на тебе тому, що я рідний твій брат і до того — старший; я розумію, що ти образився, але причин для того не було. Я справді писав листа похапцем, якраз перед від'їздом моїх знайомих (у Владивосток.— Г. Т.) і рішуче не міг написати чогось іншого, крім того, що написав. Те, що ти прислав мого листа назад зі своїми помітками... свідчить про те, що в тобі немає такту культурної людини, а, навпаки, є трохи хамства і кволих спроб "стати в позу"... Ти це кинь. Будь скромним і знай, що хвастунів я органічно не переношу. І потім ти, очевидно, не розумієш, що навіть для того, щоб писати листи (не говорячи про оповідання), треба бути трішечки мудрецем і знати, що ти пишеш й для чого. Обвинувачувати мене в пустоті та ще до того в душевній — це вже занадто; тим паче, що з моїми душевними якостями ти слабо обізнаний... і через те, мені здається, ти можеш судити про них, але не можеш засуджувать і поспішать зробити свої висновки, тоді як "поспешность нужна при ловле блох", а ні в якому разі до людей.
Тепер відносно твого оповідання... Я прочитав його кілька разів і хочу поділитися з тобою своїми враженнями...
Перше. Ти не маєш чіткого уявлення, як будувать оповідання. У цьому відношенні раджу познайомитись із теорією літератури (підручник проф. Тимофєєва), уважно прочитати яке-небудь оповідання Чехова і прослідкувать, як воно побудоване; ну хоча б таке, як "Тоска", "Попригунья", "Душенька" і т.
