Коріння - Тютюнник Григір

роман, треба писати роман, а повість убік, потім, пізніше. А в ній така природа, цікаві люди (уже окреслив гарненько п'ять фізіономій) і почуттів, скільки почуттів... І місяць, і грози степові, і річка, і оіпішнянські гончарі, і гм... гм... горе людсько... Так. От як..."

Восени 1960 року помер наш мудрий, веселий і добрий дядько Филимон Васильович. Григорій не зміг приїхати на похорон: він захворів. Не стало дядька — і ми відчули себе осиротілими... Поняття роду ніколи не було для нас формальним.

Рівно через одинадцять місяців я одержав від Григорія такого листа:

"Грицьку! Було б дуже добре, якби ти приїхав до Харкова, влаштувався з житлом, "замельдувався" в деканаті та й повернувся в Шилівку ще на тиждень. Вигадай що завгодно, аби вирватись...

Григорій Тютюнник.

25.VIII.1961 року".

Через годину того ж дня я дістав телеграму: Григорій помер... На столі в його кімнаті лишилася рівненько складена в потертій папці друга частина роману "Вир".

Мудрий скарбничий — пам'ять людська. Вона зберігає часом звичайні собі, нічим непримітні з першого погляду бувальщини, наче знає: настане у житті людини такий час, а може, така мить, що вони оживуть знову, осяються промінням почуттів і винагородять її поезією, ім'я якій — спогад.

Спасибі ж тим, хто дарує нам щастя добрих спогадів.

...Тоді ми вмовилися не розлучатися до світанку і зустріти зорю посеред мосту, де не раз простоювали, злігши грудьми на перила, до самої півночі. Потім прощалися і Григорій казав: "Ходімо вже, Грицьку, проведу тебе до кінця мосту, та й по домівках".

У кінці мосту знову прощалися, і вже я казав йому:

"Ходімо ж, тепер проведу і я тебе до кінця мосту".

І так, бувало, довгенько проводжаємося. Тоді засміємося зі своїх витівок і почимчикуємо у протилежні від мосту боки: він до своєї хати, я до своєї.

А то сказали собі: стоятимемо до ранку, поки люди в селі заворушаться. Тихо було, тепло, зорі світили. Над річкою здійнявся туманець, парило од води, пригрітої за день, бо річка мала, мілка, напивається сонцем до самого дна — аж мул теплий.

Село вже давно спало. Дудукав деркач у лузі — без нього літня ніч на Ташані як і не ніч, а просто пітьма. Очерет мовчав. Риба не скидалася. І все ж у річці час від часу щось плюскалося. Далеко чорніли соснові бори — одиу коло млина під хутором Лейбівкою, Другий коло Дубини — лугового закутка. А Байрак, лісок невеликий на Беєвій горі, тільки вгадувався, як марево.

Ми розкошували мовчки й курили. Цигарку за цигаркою. Бо курилося і мовчалося. Звечора находились: Григорій водив мене понад річкою — із сиво-зеленими капустами в березі, головатими та листатими соняшниками, розкішними кущами кропу та густющим помідорячим огудинням, що виганяє вгору вище колін, а помідори родить дрібні та пізні,— водив і розказував, з яких місць писав картини й епізоди у "Вирі".

— Отут Орися прала,— став біля осокора, що вийшов корінням із землі побіля стовбура і гріє його на сонці.— На тому корінні, при самій воді, лежала широка вербова дошка — кладка. А он там, під тим боком, топився у вирі Тимко. Колись тут, кажуть, заворіть була і глибочина. Тепер немає... А оцією стежкою Оксен до колгоспу ходив. Тільки я її повернув трохи, як писав...

Тепер, стоячи на мосту, над туманом, у теплі, що ним дихала Ташань, і тиші, бачив я і те горбате осокоряче коріння — звичайнісіньке собі коріння, місцями обчовгане чобітьми, місцями зеленкувате од моху; бачив кладку — непоказну, тріснуту з одного кінця вербову дошку; і стежку бачив у старому жилаволистому подорожнику та притоптаному батожаччі гарбузиння, що виповзало на неї грітися... Скільки у нас на Україні тих кладок, дикуватих стежок, осокорів, скільки маленьких річечок, що ніби й не тече в них вода, а спить... А скільки старих печищ, вирв на місці колишніх хат, що полетіли у війну в небо, як от наша, вирвані з корінням, і ростуть тепер на місці колишніх порогів, через які нас уперше в житті пересаджували мама і тато, виводячи надвір, на білий світ без вікон, бур'яни або скалічені вибухами у зародку вербички, що так і не розрослися, лишень викидають щовесни усе нові й нові пагони...

А скільки у нас на Україні Оксенів, Орись, Тимків, Гречаних, Дорошів...

І все те, і всі вони бачені, знані. Але не всі відкриті, не всі виростають у честь, поезію і славу народу. Бо щоб вирости їм у поему краси, поему щастя і горя, радості і смутку, треба, щоб почалися вони з серця доброго, люблячого, самовідданого... Мало — бачити. Мало — розуміти. Треба любить.

Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові.