Драматичні твори - Васильченко С. В.

Пан Маркел (певно). Ні! Ні! Цього бути не може! Про це й думати не слід. Військо прийде, й прийде сьогодні - у мене є таке передчуття. Ось поназдивитесь!

Пані Люба. Та коли ж воно прийде? Вже серце зниділо, його дожидаючи...

Пан Стась (роздратовано). Мамо, ти хвора, тобі не слід хвилюватися: випий своїх крапель, і будемо спокійно дожидати далі.

Пані Люба (втримуючи себе). На інше надіятися немає на що,- будемо дожидати...

Одчиняються маленькі двері; низько згинаючись, увіходить панна Рома.

Пані Люба (придивляється). Панна Рома? Ми так турбувалися за вами, де ви блукали?

Панна Рома (струшує з себе порох і сміття). Ой, що там тільки діється - вам і на думку не спаде. Такої негоди, такої бурі не бачила - скільки живу! Дерево з кореня ламає, гілля обносить, розкидає! Зриває покрівлі у станях і коморах, солому безвісти заносить. А там за садом півнеба двигтить од блискавиць... Суне така хмара, така грізна, що обгортає жах! Худоба по двору розбіглася, реве: сум стоїть над нами.

Пані Люба (пригноблена). Це якась кара на нас господня!..

Пан Стась. А де ж челядь? Люди?

Панна Рома. Людям усе теє байдуже. Ще й сміються, радіють. Це, кажуть, Кармелюк панів іде судити. Понаряджалися, як на свято, волі дожидають...

Всі слухають уважно й похмуро.

Пані Люба (гірко). Радіють, кажете...

Пан Стась (люто). Хай же радіють, хай дожидають! Ось прийде військо, я їм наряджу свято! Будуть вони довго його згадувати!

Загадались. Дехто ходить, дехто сидить - всі задумані.

Пані Люба (кинулася, здригнувши). Мені здається, панове, що у нас занадто світла, певне, з саду видно буде його з вікна.

Пан Маркел (злякано). А це правда! Це правда! Як це раніше не прийшло нам у голову? Я гадаю, тут досить буде одної свічки.

Ксьондз. Навіть лампадки.

Пані Люба гасить свічки. Стає потемно. Пауза.

Пані Люба. Як сумно стало... Пане Маркелу, оповідайте що-небудь.

Пан Маркел. Не в гуморі я сьогодні, кохана пані. (Зітхає.)

Пані Люба. Хоч би що-небудь говорили, аби не мовчали, сумно стає, так сидівши... Панно Ромо, про віщо ви загадалися?

Панна Рома (кидаючись од задуми). Коли я була малою, жила у нас челядинка, моя няня, стара жінка родом десь аж з-під Карпат. Звали її, здається, Марисею. Часто вечорами розповідала вона мені про якогось розбійника з гір; про його казали, ніби під ним двигтіла земля, а на йому дзвеніло зброння, коли він наближався... Няня казала, що то був мусяжевий велетень із залізною палицею і що його не брала ні куля, ні меч. Він теж роздавав бідним усе те, що брав у панів. Одно оповідання про його, пам’ятаю, так було вразило мене, що я всю ніч проплакала.

Пан Маркел (підводить, занепокоєний, голову). Що ж то був за розбійник?

Панна Рома. Тепер гаразд я того не пригадаю. Мріється воно мені, як у сні. Пригадую тільки, що розповідала Марися про якийсь льох чи мури; що там теж було темно й сумно... Сиділи якісь люди і дожидали його.

Пан Маркел (підходить ближче до панни). Це так, як зараз... цікаво!

Ксьондз. Це дуже цікаво!

Панна Рома. Сидять ото вони, дожидають його, на себе смерті сподіваються...

Пан Стась (пильно дивиться на неї). Ти оце не вигадуєш, Ромо?

Панна Рома. Анітрошки... Надворі негода: чи дощ, чи сніг - не пригадаю. Коли опівночі приїжджає до будинку якийсь лицар на коні, розповідає, що зблудився, прохає впустити його перегрітися та перебути негоду.

Всі збиваються тісно коло панни Роми; увага збільшується.

Запрохують його, впускають... Дивляться - справді: одіж на йому мокра, сам томлений, марний, здається, насилу стоїть на ногах. Сів він коло столу, сидить. До його говорять - він мовчить, не відповідає. Придивляються, а він спить...

Пан Маркел (хрипко). А він спить?

Панна Рома. Спить.

Пані Люба (швидко). Годі, годі про це!

Панна Рома. Хіба що?

Пані Люба. Признаюся - не люблю я таких казок... Боюся... Будемо говорити краще про щось інше. Другим часом дослухаєм. (Пауза. Лагідно.) О, чого ж це ніхто і досі не сідає вечеряти? Пане Маркелу, ви, панотче, прошу до столу - вечеря вичахає!

Пан Маркел (махає рукою). Щось не того...

Всі трохи заворушились і знову завмерли. Часом злякано прислухаються. Дехто, нудьгуючи, повертає голову, ніби намагаючись скинути якусь із себе вагу, і знову німіє. Чути важке зітхання. Хтось промовив коротке «та-ак» і знову змовк. Пауза тяжка, глибока.

Пан Стась (стукає кулаком об стіл, обурений). Ні, так не можна! Це вже справді чорт знає, що за справа! Тут усякий терпець увірветься: третій день сидимо в льоху, як каторжники, третій день дожидаємо, що кожної хвилини нагло налетить із своїми гультяями той заброди-голова і шкури з живих поздирає, а їх мов який чорт ухопив. Коли б вже не було у місті війська, а то ж там його повнісінько. І ото не спромоглися, щоб