Інопланетянка - Забужко Оксана
Сім’я. Твердиня. О тихе сяйво вечорів, о затишок, о змора, о руки, що наллють у шклянку чай, о ніжний чоловічий усміх... Ось куди вони всі квапляться щовечора, ось що вони ладні боронити до зубів, напружившись кожним м’язом. Скільки я розучувала цю партитуру — місяць, два, три?.. Його рідня. Його друзі. Візити, візити, візити. Радісне перелицьовування на себе, оживляння — мов у дитячих книжечках-розмальовках — безбарвних, заяложених і невидних, як постійні епітети в фольклорі, слів: "дружина" (щось силуетно-блякле, стишене, обважніле — "жин-н-н", — з повстяною ходою, і раптом у цей рисунок, наче на непівських фотках, де на заднику — море, пальми й отвір для голови, — бац: моя вибухова пластика, моя стрімка, розгонисто-довгонога постать — злившись із нею, слово "дружина" мовби й справді пригасило, злагіднило її гострі кути), "свекруха" (тут краї допасовувалися трудніше, попри бгання й розтягування, проміжок так і зостався зяяти: "свекруха" — мутно, невиразно — сварка, свердло, злі, вдавлені всередину губи, і щось від російського "старуха", сиве й патлате, — Арсенова мама була маленька на зріст, худорлява, коротко стрижена жіночка з тих, що через постійну, трошки жалюгідну готовність тішитися життям утрачають нагоду будь-що в ньому зрозуміти, думати про неї як про "свекруху" я так і не наповажилась), "чоловік" (темна, похмуро-заклопотана істота, зі спини або в профіль, чомусь ніколи — фронтально; "а це — мій чоловік" — Арсен, високий, студзагонівського покрою: джинси, светр, ясний хлоп’ячий усміх — у мене якраз не було студзагонівської юності, може, тому?..). Наш сервіз. Наша ковдра. Нововідкрита, ледь присмачена самодостатньою жіноцькою гордістю приємність купувати чоловічу білизну й сорочки: хрумка твердість комірців, нехитра, але ритуально-езотерична наука згортати — рукавами досередини, планкою нагору. Все мацається, гладиться, скульптурно пеститься пальцями, мов виліплюється з небуття: взагалі, домінантне відчуття — просування помацки, домінантний змисл — дотик. Поїздки на їхню дачу в суботу й неділю: стіл, накритий під яблунею, новенька, з клейким карамельним духом цератка. Дуже смачне печиво — як ви його робите?..
Але крізь цю оновлену — підвладну тобі, освоєну — тілесність ти рвешся далі, далі, за блудним вогником смислу — доки тілесність не починає виявляти перші ознаки бунту: дійсність змикається, ущільнившись, і виштовхує тебе в тоскне провалля саме тоді, коли всім довкола страх як весело. Одного разу було по-справжньому жаско-прозора стіна, що стояла між нею і людьми, раптом обернулась на збільшувальне скло, і Рада вгледіла жваві масні губи, розпарені пори, затоплені шкірним салом, різко освітлені наїжені волоски, жовтаві рештки страви в міжзубних щілинах, все це рухалося, сміялося, гомоніло, злите в суцільне кишіння органічної маси, та воно й було кишінням органічної маси — Рада сплющила повіки й щосили, до сліпучих жовто-червоних дисків, Натисла пальцями на очні яблука, причім пальці здригнулись від огиди, впізнавши їх рухливу кулясту форму: вона, Рада Дм теж була скупченням органічної маси — Арсен помітив, тихенько спитав: "Що тобі?", і вона ледве стрималася, щоб не розплакатись од удячності, — люди знову стали на свої місця. Але дедалі частішали тоскні провали, коли, відчуваючи всю вагу власного тіла в зайнятому ним просторі, безвиразно дивишся на людей довкруг себе: чому саме вони? чому ти оце зараз тут, з ними? — і чуєш у глухій порожнечі, котра виповнює тебе зсередини, слабкий шурхіт: небавом Рада втямила — це висипається пісок у клепсидрах, клепсидри виринули з лікарняного дитинства, де медсестра приторочивши Раду чорними мацаками провідків до блискучого металевого ящика, наостанку замикала їй погляд виставленим хронометром: "Коли весь пісочок висиплеться, перевернеш", — і щезала за білою колихкою завіскою, і от, у запалій тиші залишалася тільки тонка біжуча цівка унаочненого — знелюдненого часу, стрімке спухання вохристої купки в долішній половинці клепсидр, куди, конозячись од солодкого жаху, намагалася протиснутись уява: як то воно — бути туди поміщеним? — Раді здавалося, що вона чує цей замкнений у шклі плазучий шурхіт, розсміяні люди довкола рухалися тягуче-смолисто, пісок витікав, хтось із Арсенових друзів пригравав на гітарі, завтра субота, й можна буде відіспатися; "Всі так живуть", — стенали плечима подруги на її нерішучі й нечасті спроби що-небудь пояснити, але ж вона власне й хотіла цілий вік тільки одного — жити так, як усі, чому ж у неї нічого не виходило?.. Найцікавіше, що й писати тут теж майже не виходило — були плани, були задуми, ба й начерки, та все воно якось не зчіплювалося з цим хаосом безживних форм. Безживних, безживних. Форм, форм. А потім уранці розплющуєш очі в готельному номері й плачеш, утупившись зором у кут під стелею, де сходяться площини білого й зеленого тиньку.
Арсен мене любив. Ось іще одне слово, позбавлене смислу: любив. Я люблю, ти любиш, він, вона, воно лю-бе. Воно, любе. Люба моя. Так, любий. Ні, любий. Скільки чоловіків мене любило? Один, два, три, чотири... А К. — любив чи був закоханий? Р. — був закоханий чи просто рвонув на мене зі своєї глибокої кризи, як нічний перехожий на вогник таксі?.. А скільки невиказаних почуттів — а невиказані почуття для мене ніколи не існували, лиш улите в слова набувало відчутної ваготи справжності, межи почуттям і словом завжди лежить темний підзамчий рів, котрий людям так трудно дається перескочити і котрого в моїй свідомості зроду не було, — скільки почуттів витекло, не сягнувши сюди, по цей бік, де вони могли, замість розтікатися симпатично-чорнильними кляксами по чиїхось біографіях, принаймні здобутись на ймення?.. Так, як із тим хлопчиною — як пак його звали, Вітя? Володя? — який щось із рік був рясно мелькав на овиді — темний, незмигний погляд спідлоба, що проникає тебе звідусюди, — а потім раптом похмуро запросив до себе на весілля — разом з К., здається, я тоді була з К., ну так, згадала, вони ж із К. однокурсники — десь із середини вечір почав наливатися непевною, гнітючою тривогою, мов приходив у рух якийсь завмерлий, було, маховик, якого вже не спинити, навіть якби навалитися всім гуртом: п’яний наречений із збитою набік краваткою й намоклим — з-під крана — йоржиком, його темний, невидющо спинений погляд людини, що завагалася на краю прірви, розмиті виляски ніякового сміху, призначеного щось затлумити, обгорнутого собою, мов клоччям, — я не бачила, як він відштовхнув наречену — кучеряву повногруду реготушку, котра від самого загсу опікувалася ним так, наче це вона привела його на світ, — не бачила, як він вивернув столика з закусками, але наростаюче склубочене замішання зняло мене з місця: "Пора", — сказала я до К., й ми вийшли в передпокій, ущент нагуслий сизим чадом, і тут — чорт, як же його все-таки звали, того хлопця? — він невідь-звідки вигулькнув між нами, загородив мене плечима, вшпиливши в кут отим незмигним темним поглядом, це була вже й не свобода, а — зрив з посторонків, запаморочливе балансування в порожнечі, ловитва тіней на стіні в божевільні, — так мені видалося тоді, поки я сама не відщепилася від того вечора й не збагнула, що (він допоминався, хто має піти зі мною: К. чи він — лице застигле, сам напнутий, як вантажний трос, — піти назавжди, назовсім, ось що це означало) — що то, власне, був єдиний раз, коли мені явилася любов у чистому вигляді — не відретушована співавторськими амбіціями адресата, не видозмінена до невпізнанності своїми множинними відбитками в кривих люстрах чужих переказів, не ввібгана в межі наявного людського досвіду — "точнісінько як у такому-то романі", "моя мама розповідала, що в них у містечку, як вона ще була молода, трапився подібний випадок", — любов самовита, коштовний кристал, вирощений у лабораторних сховках душі і єдино до них і належний: виокремити, відділити, офірувати іншому — на! візьми! — значило здеформувати, сплющити його, і я, до котрої ця любов була звернена, мала до неї не більшу причетність, аніж краєвид, що об нього перечіпаються щодень тисячі поглядів, — до геніальної картини художника, який обрав саме цей краєвид, щоб дати вияв своїй безтілесній творчій потузі, — може, тільки таке, замкнене в собі, перетворення духа й варт іменувати любов’ю?.. І тоді, безжурно розсміявшись йому у відповідь і помахавши рукою в чорній обтислій рукавичці — ну що-бо ти, Вовчику-Вітику, якесь таке посполите ім’я, вертайся до гостей, ми пречудесно знайдемо дорогу, — я несвідомо ощадила обтулене прозорими стінками чужої індивідуальності почуття в його внутрішній кристалічній довершеності: королівськи-щедротний дарунок змученому хлопчині — неподілена, неторкана, моторошно-прекрасна, мов царівна в кришталевій труні, любов — капітал, на відсотки з якого можна жити до самої смерті...
Посланець кашлянув — як здалося Раді, трошки глумливо, і вона тут— таки відчула на своїх губах такий самий — трошки глумливий — посміх: скупі Посланцеві відрухи вона, несамохіть, ловила й відбивала докладно, мов вода в підземеллі — найслабшу продухвину світла. Ні, звичайно ж, йшлося не про широкосердий ласкавий жест з її боку — там, у передпокої, вражена, сливе збита з ніг цим навальним проривом довготамованої пристрасті, вона вмент оговталася, й безжурно засміялась, і помахала рукою, водночас огладжуючи затісну, впоперек побрижену на зап’ясті рукавичку, насамперед через те — а в таких речах чуття ніколи її не зраджувало, — що з цією незалежною, визрілою без її, Радиної, співучасті, любов’ю їй нічого було робити: ця любов сама прагнула проникати й оволодівати, вона могла виявитися ґвалтівницькою й жорстокою, могла переколошматити на своєму шляху скільки завгодно життів, утягнувши-закрутивши їх, як у вирву смерча, — ох, та хіба ж не здогадувалася Рада, чого варт було оте цілорічне, впритул, мелькання! — але вона не потребувала нічого поза собою: нерозтрачено-страшна сила перетворювати виповняла її зсередини, і цій силі належало підкоритись — або відступити.
А Раді потрібна була дистанція. їй завжди потрібна була дистанція — прозір, шпарина, відліт. Бо в тих шпаринах жили слова.
"Ти просто не даєш себе любити".
Намагаюсь, любі мої.
