Інопланетянка - Забужко Оксана

Нелюд.

"І потім — ти недобра, — казав Арсен, походжаючи по кімнаті, — рвучко здійняв руку: — Пожди, пожди, я зараз спробую пояснити. Ти прагнеш зрозуміти людину — все одно як оволодіти нею, твоє співчуття, чи жалість, чи що воно там є, — якесь об’єктне, воно не наближує до тебе, а навпаки, віддаляє. Тобто це брак звичайної людської доброти, по-моєму. Ти просто не даєш себе любити". Глибоко вражена, Рада насмішкувато ворухнула бровами: "Котику, ну що ти верзеш, я ж віддаюся тобі по десять разів на добу, в тому числі в непристосованих для цього готельних кріслах!" — "Ну от, маєш, — сумовито сказав Арсен, — я так і знав, з тобою неможливо балакати"

Зі мною неможливо балакати. Жити зі мною теж неможливо: мені ніхто не потрібен. Але це неправда: мені потрібні всі і все — не потрібен хтось один. Люди стерппі лише в їхніх часткових проявах: у нічному тролейбусі вираз обличчя чоловіка, на руках у якого заснуло, втопившись носиком у пухкі щоки, дівчатко-гномик у червоному комбінезончику; бабця з коричневим лицем, запнута терновою хусткою, її звислі, пусті груди й маслаки плечей під темно-зеленою витягнутою кохтою: "Дочко, а де тут обласна больниця?" — кошики, позв’язувані джгутами полинялих ситцевих бинд. — "А звідкіля ви, бабусю?" — "А з-під Яготина, зі Студеників, може, знаєте?.. Нє? Син у мене тут лежить, дитино, він у Прип’яті на станції робив, да й оце хоче інвалідность получить, а воно прачі подержать трохи, да й випускають", — руки теж коричневі, мов роз’їдені горіховим соком, і пахне від неї не по-міському — чи то сухотрав’ям, чи цвіллю, чи злежаним полотном; знов-таки в тролейбусі — молода жінка з розгорнутою книжкою на колінах, мокре волосся (дощ?), ніжний нахил голови, незручно підібгані під сидіння ноги, димчасті колготки з чорними лапатими квітами на щиколотках, вродливе, ледь-ледь позначене косметикою бліде обличчя, невловно припорошене темним нальотом страждання, втуплений у книжку погляд не рухається: одна зупинка, друга, третя — сторінка не перегортається; або навіть таке: здоровий мордань (бачу бічним зором), що не відстає від мене ні на крок, рип шкірянки, подув імпортного одеколону й дорогого тютюну: "Куда вы так торопитесь, девушка?" — добротна вгодованість, ситий прижмур, чемоданчик-"дипломат", усі швейцари-викидайли розганяються з поклоном з п’ятдесяти метрів, прекрасний, породистий подонок — усяка чистота породи завше тішить око... Неправда, тричі неправда, буцімто я не любила людей!..

І так само, як у дитинстві, я нёвситимо рвалася бути прийнятою в їхні ігри — в їхні романи, їхні виробничі інтриги, їхні товариські вечірки й гуртові мандри: там-бо клекотіло, кипіло, місилось, ряхтіло, вирувало сміхом і слізьми, потом і гримом, п’яною блювотою й кров’ю з розтятих вен повносиле життя, осяянне — в якихось своїх незглибимих, іще не звіданих мною потайних нуртах — нестерпною, чистою красою самоцінного смислу! Воно метляло людьми, воно випльовувало на мене ошматтям піни звивини своїх сюжетів — найчастіше таких, що їх завернув би авторові перший-ліпший редактор яко неправдоподібні, штучно сконструйовані чи, принаймні, позначені надуживанням deus ex machina, — і в тому всьому часом — ох, як же рідко! — наче в місцях тектонічних розломів, розсувався простір і горло обпікав високий кисень вивільненого духа: це було тоді, коли люди раптом розривали, мов Гуллівер ліліпутячі мотузки, покручене плетиво незліченних обставин-котрі-доводиться-брати-до-уваги і — випроставшись — дорівнювалися до себе — таких, якими їх замислив був Бог (чи доля?): батько родини скидав із себе, як розношену одіж з чужого плеча, терплячу дружину, двох люблених дітей, квартирну чергу, авторитетну посаду на цікавій роботі, п’ятнадцять років урядженого життя — і, з зубною щіткою і парою білизни в портфелі, мчав літаком галасвіта, в чуже місто, звідки напередодні прийшла телеграма "ЛЮБЛЮ ЖДУ", — щоб, усупереч розважливим прогнозам знайомих ("Перемежениться! Показиться трохи та й вернеться!"), ніколи більше не повернутись; із студентських літ пам’ятаю невеличкого, щуплого, з довгими, як у кролика, передніми зубами п’ятикурсника Льоню Братка, котрий на останніх семестрових партзборах, де сповістили про введення військ в Афганістан, — а це був грудень, ледь не переддень Нового, 1980-го року, на рано смерклих вулицях сочилася вільгість і щасливі кияни, хляпаючи по брудній кваші, несли до своїх домівок ялинки й пакети з апельсинами — раптом, ні в п’ять ні в дев’ять, зажадав слова й, нервуючись, посіпуючи головою, мов хотів вигвинтити її з комірця, під загальне зніяковіння (попервах навіть під легенький повзучий смішок — а насамкінець під гробову тишу) заявив про свій категоричний, але то таки категоричний! протест! проти! вводу! наших! військ! в Афганістан! — розуміється, з університету він вилетів кульовою блискавкою, здається, навіть зимової сесії не склавши, й замість наміченої аспірантури при кафедрі, подейкували, обійняв посаду вихователя в заводському гуртожитку, а згодом і взагалі анігілювався в багатоповерхових соціальних структурах тримільйонного міста — але та необорна, ірраціональна сила, яка піднесла була його на трибуну переломити собі життя, а всіх, хто сидів у залі, на мить обсипала приском своєї долетворчої об’яви серед Цих буденних декорацій, — та сила, яка виривала людей із заведеного, обжитого плину обставин-котрі-доводиться-брати-до-уваги й шпурляла в темну хлань невідомого, — мала, я знаю, ту саму природу, що й Кассандрин "голос", що й моє "письмо під диктовку", — скоро вже вона дає про себе знати (а це, бодай раз на віку, трапляється кожному), то впізнати її й піт" їй назустріч — щокрок усе більше світла, і легкої, спокійної певності все прибуває — це і є свобода: другий ступінь.

Чи цього я шукала?

Господи, і цього — теж, оскільки воно невіддільне від плоті життя: щоб стався розлом, мусить нарости ота давка, щільна буттєва м’якоть, котрій і належить розломитися, — мені так і не пощастило її наростити. Як у дитинстві скакати через вірьовочку, їздити на двоколісному велосипеді й плести на дротиках, я з роками навчилася бути товариською, популярною, любленою, навіть коханою, я переміряла на себе десятки компаній, я жаждиво пірнала в густий, насичений плин чужих життів, що, здавалось, зоддалеки мерехтів отим жаданим, підводним смислом: мене гнав між люди страх непричетності, тоскний досвід самотніх дівочих вечорів, коли, вкутана в ватяний кокон німої квартири, ковтаєш, як сльози, щемні напливи музики з освітлених вікон у будинку навпроти, збуджений, протятий гострими вибухами жіночого сміху гомін запізнілої перехожої ватаги, а вже далеко за північ — скрадливий шурхіт шин по асфальту, стук дверцят, по паузі (що там, у тій паузі? в тінявій печері автосалону? шепти, прискорене дихання, шелест одеж, дзвякання жіночих браслетів?..) — лункий цокіт підборів, вереснули двері під’їзду, поглинаючи уривок чужої тайни — і тиша; але це облудна тиша: десь там, в інших кварталах, по інших освітлених шибах прослизають людські силуети, спливає жагою стишена музика, на темних балконах ворушаться вогненні цятки цигарок — там щось відбувається! що? під високими склепіннями б’ють водограї, й прекрасні полонянки в серпанкових строях годують з руки жар-птиць?., і грають карі коні, й стрункі вершники заспокійливо поплескують їх руками в лайкових рукавичках, і лискучі від помади вуста, відбиті в сяйних стінках пінявого келиха, ворушаться, вимовляючи до когось невидимого найзначущіші в світі слова, нечутні за гулом застілля?., ах, ну звідки я можу знати — що там, світ випромінює безмір таємничих можливостей, щось відбувається, щось вершиться — без мене, і — звідати, спізнати, проникнути, всотатися в тайну всіма змислами!.. Лю-у-ди, візьміть мене до гурту!.. І люди — беруть. І от уже ти крутишся в цьому вирі, ти мчиш у ніч чужими автомобілями крізь хвилю мокрих ліхтарних вогнів, ти розчахуєш двері в гарячі вибухи під’яскравлених алкоголем голосів та облич, ти, безвладно м’якнучи од виявленої тобі довіри, вислуховуєш перестороги, секрети, плітки (в тому числі й на свою власну адресу), ти розтягуєш до когось в усмішці лискучі напомаджені вуста, залишаючи багряні плямисті сліди на стінках келихів, тебе ждуть, тебе кличуть, тобі освідчуються, тебе бажають, і в усьому цьому, мов слабкий присмак солі, розчинено твій притамований подив: як, їм все ще не вдається розгледіти, що їхня дійсність насправді тебе не поглинає?.. Що ти — позірно рухаючись, розмовляючи, сміючись, гніваючись, хвилюючись так само, як вони (краще! далеко краще!), — одночасно є відділена від них незримою скляною стіною, і кожної миті бачиш — ніби зоддалеки огортаєш відстороненим оком — їх, і себе в їхньому гурті, наче вплавленими в єдиний світляний кристал, виламаний із вселенського простору, — чужинка, диверсантка, підступно вникла в їхній світ, ні, ще страшніше — інопланетянка?.. (Дивно, з якою хворобливою хіттю вони потім вишукуватимуть у твоїх оповіданнях скалки власних портретів — і звичайно помилятимуться, бо, по-перше, ми ніколи сповна не здаємо собі справу, наскільки невпізнанно різниться наше бачення себе від нашого образу в очах інших людей, а по-друге — поміщені в тих оповіданнях на тектонічних розломах свого буття, в проміжках свободи, вони таки дійсно постануть несхожими на себе повсякденних: заціліють лиш обрізки — характерне слівце, звичка торкати співрозмовника за ґудзики, вдало дібрані тіні для повік — дрібненькі кісточки, за якими не відновить вигляду звіра жоден палеонтолог).

Втім, вони й для мене продовжували існувати вже такими, якими я їх написала. Ось чому мені й не вдавалося обрости хоч трохи тривкою буттєвою плоттю — описане втрачало змислову привабу спогаду, переставало хвилювати як щось окремішнє, самовладне й незалежне від мене. Ніби спадав приплив, і я впиралася руками в мулке дно — в чисту матерію: засохлі темно-червоні винові обідки на денцях шклянок, утома й бажання взяти душ, нав’язливо-безглузді уривки розмов, як підхоплені каламутним потоком клапті газет, щось дражливе своєю необов’язковістю, позверхньою налиплістю на людську душу: конфлікти з начальством, проблеми з добуванням молочної суміші для немовляти, навіть у коханні — несподівано виставлений, мов навмисне для зашпортування при поцілунку, пористий ніс, побіжно завважена стрілка на колготках, — в цій протеївськи-багатоликій, нудній і бездушній речовинності вже не лишалося (як колись — у вузлуватій фактурі кусючого плетива) місця для пожадної тайни смислу — Господи, а що, коли її взагалі не існує, тої тайни?..

Останнім її пристановиськом, замкнутим і суверенним, міг бути шлюб.