Інопланетянка - Забужко Оксана
Таж кожен листочок на дереві, кожне яблуко на тарелі, кожна кузка під ногами — унікальні, казала вона, мов присвічуючи собі власною мовою і пускаючись, усе хутчіше, їй услід, і це пасмо вашого цигаркового диму снується так, як жоден інший дим на землі, це знають художники, що пишуть натюрморти, а ми загороджуємо собі овид шорами нами ж придуманих справ і не важимося роззирнутись до самої смерті!.. Валентин Степанович споглядав її наростаючий запал, розвільжений чудним непевним усміхом, той усміх наче намацував фокус, тремтливо коливався між ніжною поблажливістю й мимовільним — чи то Раді тільки так здавалося? — збентеженням: "От і напишіть про це", — вона вмовкала, наче з розгону буцалася об невидиму перепону: тобто як, до чого тут?.. Валентин Степанович поважнів, він завше поважнів, коли заходило про літературу, — бачте, Радочко, ви ще не здаєте собі справи, наскільки ті враження, навіть фрагментарні, котрі вам, письменникові, здаються малозначущими, ба й творчо нецікавими, і ви губите їх на ходу, можуть виявитися потрібними людям, — Рада загризала спідню губу, душна хвиля спротиву змагала її зсередини, це було так, ніби Валентин Степанович раптом без переходу забалакав по-давньогебрейському абощо, й вона напружено вслухалася в оскал к и чужинських слів, силкуючись дістатися смислу, — як можна писати те, що тобі "творчо нецікаве"? Чи це й є — праця, щоденно по шість годин за письмовим столом, акуратне згрібання всіх окрушин на підстелений папірчик, це потрібно людям, пачоси й обрізки нігтів, старі селянки й досі не викидають їх на смітник, а збирають докупи й спалюють, мабуть, остерігаються, щоб яка-небудь ворожка їм не поробила, — Рада мовчала, внутрішньо підбираючись, несвідомо щільно стуляючи коліна, вона, певно, просто не є професійним письменником, от і вся гутірка, вона чекає, аж твір сам озветься з небуття, покличе її владним, глухим голосом, і хто знає, кому це потрібно, може, тільки самому творові, може, душам тих, що писали під цим небом до неї — різцем по глиняних табличках, гусячим пером при свічі,— може, цей самий гул тоскно стискав їм серця, але чомусь не доступився до слів їхньої мови, — а може, й сама вона, Рада Д., нікому не потрібна: от торохне потемки якийсь наркоман по чолопочку, й маєш — на Берківцях два квадратові метри, чавунний штахетник і туя в головах — це коли пощастить із ділянкою, бо не на кожній дозволяється обгороджувати; поплачуть, звісно, пожуряться, але в яму за нею ніхто не полізе, а от Валентин Степанович, як астероїд, у кожній читацькій голові зоставить по вирві, непоправна втрата, хто може сказати, скількох шедеврів ми недорахувалися, — недарма ж бо його видають мільйонними тиражами, і його дружина, тиха прозора жіночка з просвітленим поглядом чи то черниці, чи реконвалесцентки, якось, подаючи їм каву до кабінету, розповіла, ледве вловно шекерявлячи, як їй трудно оберігати творчій спокій чоловіка — люди достоту плавом пливуть у дім, хто за автографом, хто аби лиш позирнути на своє божисько, одна жінка тицяла їй перед очі гаман з фотокартками: "ось-о, гляньте, я ношу його фото разом з фотографіями своїх дітей!" — страх як непросто всіх цих людей — відганяти, ну буквально відганяти, але, коли здумати — що написав би Валентин Степанович, аби став з кожним розбалакувати? — от і доводиться нести варту при дверях; Рада тупо водила пальцем по химерних арабських взорах диванного килимка: схоже на дитячі крутиголовки, виведи зайчика з лабіринту — вона так і не здолала вирішити, чи ця тирада означала, що їй належить, вибачившись, негайно вшиватися геть, чи, навпаки, пушитися з гордощів, що якраз її, Раду Д., крізь той одвірний фільтр пропущено, а відтак вона в якийсь спосіб — який? — причетна до Валентино-Степановичевої праці, "не всяк, хто рече до мене "Господи, Господи", — невідь-чому мелькало в голові, але вона чавила цю думку, мов щойно розкурену цигарку в попільничці, од Валентина Степановича одскакував будь-який сумнів, так наче його облягало потужне силове поле, і зрештою, він написав принаймні один беззастережно добрий роман, і ще один дуже непоганий, обидва саме під ту пору, коли його не друкували, Рада тоді ще була школяркою, і побожні шепти дорослих: Валентин Степанович пише щось надзвичайне, — курилися довкола неї, як із безлічі запаморочливих кадильниць: тремка, мревна, насичена передчуванням чуда атмосфера, потай передані з уст в уста уривки миготливих — що в них було правдою, що домислом? — історій: Валентин Степанович дав ляпаса високопоставленому чиновникові (дуель!!); Валентин Степанович сидить під домашнім арештом; на Валентина Степановича вчинено напад невідомими особами; через Валентина Степановича труїлася нестямно закохана в нього дружина Такого-то, авжеж, того самого, насилу відволодали, кажуть, красуня, — з цих сліпучих кусничків смальти стягувався докупи повитий золотавою млою силует, що на нього звести очі впритул неможливо, як і на сонце. А роман у нього тоді вийшов справді хороший; теплий. Як буває часом розмова з гарним чоловіком: наче й переповісти потім нема чогось особливого, звичайні собі житейські кавалки, а от же — гріє.
Почекайте, казала вона, зашпортуючись у підставленій ним під ноги драбині, але ж як таки так писати, тож усілякі там фрагментарні враження, навіть образи — кольорові сни, бабусин життєпис, тістечко "мадленка" в чаї — то ще не мистецтво, вони навідують кожного, — робила паузу, мов, піднісши руку заблизько до вогню, відсмикувала, щоб не обпектися: от власне, їй завжди здавалося, що Валентин Степанович пише забагато! — засумлінно переносить усі свої враження поспіль на папір, занадто їх дорожить, а відтак більше описує, ніж пише, — Валентин Степанович з готовністю перекривав паузу: ну, по-перше, навряд щоб так уже кожного, — насмішкувато підсмикнувши брови, — а по-друге, що ж, тим краще, коли так, ви-бо оповідаєте людям про них-таки, не про кого. От і знову її збувала з ніг ця непохитна логіка, гладенька, як мармур. Почекайте, трусила Рада головою, почекайте, але ж навіщо я маю переповідати людям те, що вже відомо?.. Як то — відомо? кому — відомо? — він рішуче закидав назад свою буйну поганську гриву, і між ними прослизала тінь неясної ворожнечі. — Та взагалі, відомо! — терялася Рада, болісно потерпаючи од власної без’язикості: божечку, ну яка різниця, кому чи скільки відомо, що це за соціологічний інтерес — нарешті приходили слова, але слушний момент їх повідати вже проскочив: мистецтво починається там, де звістує про себе цілість! ці-лість — одним-єдина у всесвіті, нечутно дише за броньованими дверима: відкрити, зірвати клямку, бо ж світ — він зовсім не такий, як нам здається, він грається з нами в піжмурки, і може, тільки божевільні й здогадуються, який він є насправді, то що ж за втіха водити пальцем по рисунку на дверях і твердити людям на тридцять сім ладів, що трава зелена, і на сорок, чи скільки їх там, — що небо блакитне?.. А може ж, вони тільки прикидаються такими, і трава, і небо, і варто нам одвести очі, як небо встеляється рудою, колихливою, мов водорості, травою, а трава, зміячись, переповзає міріадами сріблястих вужів з місця на місце?.. Всього цього Рада Валентинові Степановичу не казала — так вони й розкочувалися по своїх лунках, як більярдні кулі.
А проте ці розмови дивним чином спустошували Раду. Після них вона щоразу зазнавала якогось хворобливого словесного наслання, самотою тинялася вулицями, нічого не бачачи доокіл, бурмочучи до себе спізнені аргументи й розмотуючи нові, звернені до Валентина Степановича, монологи, котрим, розуміється, не судилося бути донесеними до адресата, — а час від часу стенаючись, і ціпеніючи, й гублячи думку під раптовим накотом ожилого спогаду: Валентин Степанович перетинає кабінет узяти з полиці альбом репродукцій — і за її кріслом ураз притамовує ходу, мов зависає в часі, затримавши стрілки годинника, їй здається, вона чує його віддих у себе на потилиці, і, обмираючи цілим, умент прозрілим тілом, — ні, ох ні, зараз він простягне руку, порух — не порух, нечутне нап’яття м’язів, і — човгання ходи по килиму, відринула хвиля, сліпе потріскування піни, що всякає у вогкий пісок, — тільки серце бухає в грудях так, що, певно, чути за стіною...
Втома давала про себе знати перегодом через ватяну непроникність дійсності: Валентин Степанович ніби закутував Раду густою хмарою своєї присутності.
Поруч із ним Рада почувала й себе владно взятою в лискучу опуклу лінзу історичного прицілу — тільки чимось ця лінза їй муляла, як лабораторній комашці — предметне скло. Зрідка Валентин Степанович запрошував Раду на театральні прем’єри, у партер на літературні вечори, раз чи двічі — до майстерень знайомих художників; з’являючись будь-де, він розсував яв своєю давкою, ваговитою постаттю, мов запилюжену куртину, і обличчя, жести, вітальні фрази зривались довкола нього в танок підсвічених порохів: небавом Рада зрозуміла — він зберігав різко відмінний від довколишнього ритм руху, точнісінько такий, як у себе в кабінеті, тож у кожному, навіть випадковому, оточенні опинявся в позиції диригента. Ці прилюдні з’яви бентежили Раду найдужче: інстинкт остерігав її — що далі од фокусу лінзи, то дужче викривлюється зображення; коли Валентин Степанович брався — своїм звичаєм з велемовною пишнотою — вихваляти Раду знайомим, загативши слухняно скупченим гуртком людський плин фойє чи проходу: "Прошу запізнатися — Рада Д. Читали?.. Знаєте, це покоління, котре зараз приходить у літературу, мене часом просто вражає..," — а знайомі, втупивши в Раду невидющі, силоміць одведені од природного центру тяжіння — постаті самого Валентина Степановича — погляди, вторували йому приглушеним чемно-подивованим помруком, — Рада щоразу відчувала, як десь у повітрі прокручується незримий і нечутний диктофончик: такого-то дня такого-то місяця такого-то року Валентин Степанович зізнався Такому-то, що покоління, котре зараз приходить у літературу, його часом просто вражає. У неї, Ради Д., не було такого диктофончика. І мільйонних тиражів у неї не було. І всенародної любові — теж. Стовбичачи при ньому, вона навіч бачила, зором багатоокого ворушкого тлуму, що в неї є: постава манекенниці, персикова шкіра й розкішне хвилясте волосся з медовим відсвітом, — і, як на дитячих "рентгенівських" малюнках, де чоловічок з патиками ручок-ніжок обведений наскрізними прямокутничками рукавів і холош, бачила крізь одіж свої стрімко розгорнуті плечі, і груди — якраз те, що треба, і віолончельно-вузькі стегна, і ноги довжини несказанної, й соковито випнуте гузенце.
