Усмішки київські - Вишня Остап
Петлюра так само не спить. Що ото вони в газетах пишуть?! Та брешуть, сучі сини, й не почервоніють! Знаємо ми їхні газети!
— Та що там говорити! "Знаменіє" ж було таке! Баба Мелашка з Василля розказувала, що не встигла вона курки поглядіти, а воно як засяло, як засяло. Півень як закукуріка, а Рябко як заскавучить!.. А тоді зпоза хлівця голос такий ніби Миколи святого Мирлікійського: "Неси, раба божа Мелашко, до отця Йвана десяточок крашанок. Та двадцять тисяч радзнаками по сьогоднішньому курсу, треба молебня мені, святому, одправити, бо через два тижні і більшовики впадуть".
А вони пишуть:
"Ми міцні! Ми дужі!" Писало б їх і вздовж, і впоперек! Два тижні їм панувати!
…Отаке скрізь: "Два тижні… І капут…"
І от на тобі:
Англія признала!
Італія визнає!
Наввипередки женуться!
Пуанкаре і той уже розгониться…
Даремно й півень кукурікав… І Рябко скавучав… І сяяло даремно!
ПО ІНСТАНЦІЯХ!
Підмітив незаможник Бідненко, що засівна кампанія весняна проходить на селі дуже добре.
"Ке, — думає,— в газету писону! Почитають нехай, як наші господарство народне відновляють…"
За олівець, за папірець і чиркчирк:
"У селі Шенгеріївці справа йдьот пошти што й гаразд. Обсіємось! Роботають, так аж курить, потому — гуртом. Потому — в гурті сила. Прохаю надрукувати. Незаможник Бідненко".
Написавши, до сількомнезаму пішов показать.
— Давай сюди! — голова комнезаму каже. — Потому — по інструкціях треба!.. Самі пошлемо!
І за допис…
— "В гурті сила"?! А про голову нічого?! Смотри какой!
І дописав:
"Найбільше працює й керує голова комнезаму Петренко". Та по інструкціях — до райкомнезаму. Прочитав і голова райкомнезаму. — Іч які! А район так пальцем сякається?! І дописав:
"За безпосередніми вказівками голови райкомнезаму". А секретар додав: "І секретаря"…
Далі ви вже, певна річ, догадуєтесь, що й округа, й губернія…
І приходить до газети:
"При цьому надсилається стаття незаможника Бідненка для друку в газеті". Голова ГубКНС N… Секретар N… Розумієте?!
Спрашується в задачі: Як треба писати?
ЩО ПРАВДА, ТО ПРАВДА!
От хоч як криєшся, хоч як конспіруєшся — нічого не виходить. Усе видко! Як те шило з мішка — так і вистромиться.
І все видать…
Наші, приміром, радянські, інтимні, сказать би, справи… Не заховаєш… Ніяк не заховаєш…
Думаєш, що тільки ти та кум з кумою твої знають, а воно зирк: уся Бразілія вже про це говорить.
Та все тобі до рубчика, до ниточки їм відомо.
Ось прочитайте, що друкує бразільська українська газета "Праця", що виходить у місті Прудентополісі, в № 52 від 27 грудня 1923 року. "Директором" тої газети є Б. Лопатюк.
"Большевики надають дітям кінські імена. Большевицькі безвірники в свойому зогиджуванню віри дійшли до того, що вже не дають хрестити дітей. Дають їм самі якінебудь імена, лише не імена святих. І так називають дітей: Ворон, Сірий, Каштан, Гнідий, Дерешуватий і т. д."
Звідки в Лопатюка така поінформованість?
Ідуть собі кум з кумою до батьків, сідають за чашкою чаю й вигадують, яке б ім'я дати дитині. Нікого в хаті більш немає, вони самі. Ну наззуть ту дитину, відповідно до того, чи вона "лошачок", чи "кобилка", Гнідим чи там Буланою. І порозходяться.
А Лопатюк знає.
Бо він "директор" газетний. Мусить знати всі сенсації. І знає…
А головне, що це — правда… Ми й не криємось…
Тільки ж треба було пояснити своїм читачам, через віщо саме більшовики дають дітям "кінські" імена.
Не думайте, що отак ото спроста: давай, мовляв, кіньми будемо…
Ні. Причина глибша.
Я поясню це, спеціально для Лопатюків.
Коли більшовики скинули царя, повигонили панів і забрали владу до своїх рук, бог їх покарав… Почали в їх плодитися не діти, а лошата… Факт… Родиться, задере хвоста та як двине в комсомол…
Ну як же ви таких дітей "святими" йменнями зватимете? Незручно. І почали надавати "кінські".
Щоб "святі" не образились…
Бо в нас був уже один такий випадок.
Опоросилась в одному совхозі свиня. Завідувач не подумав, узяв та й назвав поросят Лопатюками… Рахубу мав… Як зчинили свині бунт!
— За що, — кричать, — ти нас ображаєш?! Що ми тобі, директори "Праці" бразільської, чи що?! Ми чесні свині!
…Образились…
ЯК РАДУ ТІЙ ЗЕМЛІ ДАТИ (До земельної наради)
Раніше безпечніше було… і безпечніше, і легше… Була земля… Багато було чорної, як воронове крило, землі…
Лежала вона на землі українській гонами й перегонами, десятинами й акрами… І були собі селяни…
Булижили собі вони на землі українській хуторами, селзми, містами й містечками…
А над усім цим, над селянами й над землею, був собі бог, всеблагий та всеправедний…
І бачив бог, всеблагий та всеправедний, що тяжко біля тої землі поратися, не легко тую землю доглядати, обробляти, обсівати та угноювати…
А бог завсіди був за бідних, сіромаські інтереси бог обстоював.
Бо ще й у писанії було сказано:
"Як хочеш, мовляв, у царство небесне, віддай усе, що в тебе є… Бо легше верблюдові крізь голку пролізти, як багатому до царства небесного дістатися!.."
Та й віддав бог усю землю поміщикам:
"Хай, мовляв, багатії за землю дбають та про неї думають…"
І порядкували землею графи Бобринські, графи Браницькі, та Терещенки з Харитоненками, та Лизогуби з Скоропадськими…
Легко було селянинові українському… Не боліла йому голова, — було кому подбати, щоб на землі і сіялось, і віялось, молотилось, мололось та їлось…
А тепер — земля наша, самі й порядкувати мусимо…
Ну й турботи. Наради, та ради, та конференції… Бо землі лад треба дати…
Улаштувати землю треба. Землеустрій налагодити. Як його налагодити?..
Найкраще, звичайно, вузенькими смужечками землю порізати. Це дуже для дядьків зручно. Ореш, приміром, чи косиш на своїй ниві, а поруч кум косить. Треба тобі закурить чи табаку понюхати — перегнувсь трохи набік і вже з кумом мало не цілуєшся…
А потім треба додивлятись, щоб одна нивка в однім кутку, друга десь за три верстви, третя за річкою, четверта за млином.
Тоді "сам" на одній працюватиме, жінка на другій, син на третій, невістка на четвертій. Всім, одне слово, праця буде. Всі без роботи не сидітимуть. "Колективна" праця буде.
Кому яку землю дати?..
Ну от ви, приміром, заврайземуправлінням. А у вас кума у вашому районі. Якої їй землі нарізати? Та ясно ж! Ріжте під самісіньким огородом, щоб недалеко їй ходити було на землі тій поратись. Приїдете коли (коли там уже й вирвешся: ділов, ділові), а вона жнивує… Вийшли за клуню, затулились од сонця рукою: — Кумасюуу! Гов!
П'ять хвилин — кума й дома! Тут миттю і вареники, і пиріжки, і горішки!
А наріжте денебудь верстов за сім, за десять — як ви її звідти викличите?..
Червоноармійцева жінка, прикладом. Цій уже можна й верстов за десять смужку дати. Червоноармійці повинні привикати до довгих переходів.
Це буде так званий землеустрій відповідно до місцевих умов.
Візьмемо тепер хоч агродопомогу селянам.
Де будувати агробази, агропункти, племгоспи, насіннєві участки, зразкові поля, дослідні поля?
Де? Ясно: біля Харкова, біля Києва, біля Одеси… Щоб агроперсонал не сумував вдалині від великого міста. Збудуєте денебудь агробазу біля Шенгеріївки, за сорок верстов од залізничної станції, за двісті од більшменш путящого міста… І тоскно… Може, не самому агрономові тоскно, а його жінці, його молодій доньці…
Все це треба брати під увагу, заводячи агрономічну допомогу нашому селянству…
А кредитування?
Кому позичити? Омелькові, що має півтори десятини піску та півкорови, чи Петрові Кіндратовичу, що на двадцять п'ять кахикає й сірим у яблука жеребцем до церкви їздить?
Петрові Кіндратовичу. Людина статечна, заможна й у бога вірить…
Колективізація…
Кого гуртувати? Зновтаки. У Петра Кіндратовича двадцять п'ять десятин, у Свирида Карповича — двадцять п'ять, у Йвана Пилиповича — двадцять п'ять. Є що гуртувати. От і згуртуйте…
А що з того Омелька, та Митра, та Панаса з півтора десятинами та з конопляними наритниками?!
Та, добре подумавши, чимало чого доброго наробити можна.
ЧИЙ ШЕВЧЕНКО?
— Наш Шевченко!
— Ні, наш Шевченко!
— Та ні, таки наш Шевченко!
— Наш!
— Наш!
А як насправді, чий же Тарас Григорович? Наш чи їхній?
— Їхній!
Факт! Що факт, то факт, нема де правди діти — їхній…
— Який там, — вони кажуть, — Шевченко революціонер, коли він і віру, і церкву, і бога так поважав, так славословив, так шанував!
І що ви на це скажете? Правда!
Читайте, як він до цього всього ставився:
Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед образом твоїм
Неутомимії поклони —
За кражу, за війну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просим,
А потім в дар тобі приносим
З пожару вкрадений покров…
Бачите?
Пожар, небезпека, згоріти можна, загинути — раз плюнуть, а ми, незважаючи на це все, в огонь, мовляв, ліземо, щоб свиснути покров і богові в дар принести…
Хіба це не любов, не самопожертва?
Хіба це не повага до релігії, до церкви?
І це ще не все…
У поемі "Іван Гус" Тарас Григорович просто кричить за автокефальну церкву:
Автодафе! Автодафе! Гуртом заревіли…
"Автодафе" — це тоді так звалась автокефалія. Можна дуже багато з Шевченкових творів таких прикладів понаводити, але гадаємо, що досить буде й тих. Далі…
Відношення Т. Г. Шевченка до панів. Безперечно, дуже симпатичне. Та й інакше й бути не може. Сам кріпак, змалечку вихований на панській ласці, він все своє життя про панів ізгадує. Устами героїв своїх віршів він їм шану і дяку віддає…
Послухайте, з якою любов'ю Лукія ("Відьма") розказує дівчатам про те, як вона пана любила:
А вона їх научала, Як на світі жити; Розказує, як і вона Колись дівувала І як лана полюбила, Покриткою стала. І як стригою ходила, Близнят породила.
Усе, було, розказує, Аж плачуть дівчата, Та христяться, жахаються, Ніби пан у хаті…
Ви бачите, з якою любов'ю ставилося населення до панів. Проста дівка Лукія настільки любила пана, що не одну дитину йому народила, а цілих двоє. І дівчатам потім розказує. Дівчата з радості аж плачуть, і в екстазі їхньому їм навіть пан увижається ("Ніби пан у хаті…").
Далі…
Ми вважаєм Шевченка за борця за волю. Помиляємося ми. Шевченко любив неволю. Він її навіть ідеалізував. Пригадайте:
Заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі…
"Свиня в калюжі"… Верх блаженства… Ми ж прекрасно всі знаємо, що ніхто так красиво себе не почуває ніколи й ніде, як свиня в калюжі…
Далі…
Помиляємося ми так само, що Шевченко ненавидів царів.
