Усмішки київські - Вишня Остап
Так директор — то ж спец, він "ножиці" стуляє, він, можна сказать, "смичку" пролетаріату з селянством робить, а ти що? Г Король! Ні на мануфактурі ти не розумієшся, ні торговельних операцій не знаєш… Ну скажи! Доручать тобі, приміром, в діловім клубі про "різницю" цін доповісти… Що ти скажеш?! Тожбо то й є! Рощитуєм. Не служиш ти більше в нас… Забирайся!..
— Не служу? Дзуськи! Викусіть, мої вірнопіддані! Так ото вже й не служу?! А за два тижні ви мене попередили?! Експлуататори чортові? Попередили, питаю?! Що ж ви думаєте, що я так ото й піду? А до трудсуду не хочете?!
— Як?!
— А так! Кілька років служив, хароший був, а тепер на вулицю?! В мене сім'я, в мене діти! Зима… Де я тепер роботу знайду?
Я розумію, що почнете підкопуватись, придиратись, все 'дно причіпку знайдете… Не служить мені більше, я це вже почуваю… Але так я не піду… Компенсацію, будь ласка! За два місяці… Двадцять мільйонів драхм… І на переїзд 2 1 г мільйони драхм… І два тижні я ще король… Посада за мною. А то "забирайсь"! Які найшлись?!
Правильно! Молодець Георг! Попусти тільки один раз!
ТАКИЙ ДОСВІД — І НЕ ОЦІНИЛИ!
— Не ті діти пішли! Не ті, не ті! І не говоріть! Хіба раніш, хіба отаке було! Хіба раніш воно над "юнакомспартаком" замислювалось? Хіба раніш воно ото знало, щоб на загальних зборах у себе в класі головувати та голосувати?.. Повірите, як подивлюсь, так плакати хочеться… А рука так просто свербить… Тйбогу, ледве стримуюсь!.. Ото як піднесе яке сопливе руку, так так і ввижається ота рука його на моїй лівій руці долонею вгору, а в правій у мене лінєйка… Свирид сам зробив… Хунтів три в ній було… І лінєєчка ж, я вам доложу! Та так ото до його… Повагом так:
— Ванюшко! А підійдино сюди! Підійдипідійди… Воно підходить.
— А, дайно, Йванюшко, мені ліву руку!
Воно дає… Я кладу оту ручку, що тільки що сусіда вщипнула, на свою руку… Потихеньку зпоза спини розмахуюсь.
Лллясь!
— А будеш, стерво собаче, щипатись?! Будеш?! Лллясь!
І вже знаєш, що не щипатиме, і вже знаєш, що не пустуватиме.
Охохохо! І які люди виходили! Один так на інженера пішов… Агрономи були… лікарі… Поприїздять, бувало, додому, і до мене приходять…
— А покажіть, Михайле Семеновичу, туо лінєйку! Чи жива ще?
Згадували й дорослими.
І слухались! Ой, як слухались! А тепер?! Тепер хіба діти? Тепер хіба виховання?.. "Юнакаспартака" їм подавай! Загальних зборів! "Товариш учитель"! Я б їм показав "товариша вчителя"!
І сумносумно похитав сивою головою Михайло Семенович! І журно в хаті було, і тоскно в хаті було…
Михайло Семенович ізгадував, а я слухав…
— Системи повигадували… Монтесорі… Пестолоцці… Комплекси… Дослідна педагогічна станція… Пооодумаєш?! Старі не годяться! Ми не годимось?! Сорок поколінь через мене пройшло — і не годжусь?! Вони годяться?! Вони?! Соцвих? Вільне виховання? Вільний розвиток дитини?! Всебічний, гармонійний?! А оцього не хочеш?! Оцього?!
Михайло Семенович крутнув у повітрі рукою…
— Приладдя різні? Лікарський огляд? Нахили дітські? Я б його нахилив! Ех, часи були! Ні чорта з їхніх соцвихів не вийде! Згадаєте мене. Скажете, що брехав… Ні чорта з отих "нахилів" не буде! Вік свій провчив і знаю, що у вихованні найголовніше…
— А що, Михайле Семеновичу?!
— Ви думаєте — "нахили"? Ні, голубчику! Думаєте — голова, душа дітська? Дзуськи! Ухо! От що найголовніше! Ухо! Та чуб! Та коліно! Та "оте місце"… Оце все! Коли на це не звернете уваги — юринда буде, а не виховання. Знаєте! Ех, та що ви знаєте! Дітей знати треба! Не всі однаково на це реагують! Були такі, що поодкручуєш вуха — і нічого! Хоч би тобі що! А вхопиш його, мерзавця, за чуба — ефект! Та який ефект! Не пізнаєш просто. А є й такі, що пасмами з нього волосся летить, уші як буряки — не бере! Тут, значить, іншого шукати треба! Візьмеш голову між коліна, стиснеш, а потім лінєйкою (руба тільки лінєйку ставте) так, як січеники хороший повар робить:
Разразразразраз! Як шовковий робиться!
Та чимало ще способів було… Добрих способів, випробуваних… Гречка, приміром… Горох… Поставиш його, іродового сина, на горох… Аж зубами скрегоче, а стоїть… І діти були!.. І люди були!.. Сорок років! Розумієте, півстоліття! А тепер: не годжусь! "Вони" — годяться! "Соцвих"! "Гармонійне виховання"!
Не оцінили…
А досвід, справді…
ВЕЧОРНИЦІ
Пісня є така:
Ой не ходи, Грицю,
Та й на вечорниці,
Бо на вечорницях
Дівкичарівниці…
Славна пісня… Жалібна така, жалібна… Про вечорниці пісня…
От і пісня є про вечорниці хароша, і дівчата на тих вечорницях чарівниці, а згадувати про них мені не легко… Тяжкувато мені про вечорниці згадувати… Особисті, сказать би, спомини…
Ану, от ви? Скажіть, тільки по совісті скажіть, коли б вам на двадцятий повернуло, та коли в грудях міх ковальський, а там, де тепер перебої та колька, так там увесь час:
Татах! Татах! Тата!
Твердо так, як молотком по ковадлові…
А нижче, де жога тепер, де ікавка, де гурчить і неприємно муляє, так отам розпирало… Отак підкотиться знизу до легенів, обхопить таким гарячимгарячим, зіпреться, стисне — і рве… Простотаки рве… І у виски полум'ям палахкає… А жилами вороний баский жеребець скільки духу смалить…
Та коли б з хати, що отак навскоси од вашої, зовсім недалечко, через дорогу тільки скакнути, щоб з тої хати по заметах скакало веселе:
Ой надворі метелиця,
Чого старий не жениться…
Всиділи б ви вдома? Не вискочили б, як скажений, з сіней і не вдарили б через дорогу навскоси? Ні?!
Брешете! Не всиділи б! А мене за те мати била… Била та ще й приказувала:
— А не ходи, шибенику, та на вечорниці. Та чаплією — раз!
Не люблю я ні вечорниць, ні тої пісні!.. Хоч і співала її мати на інший голос, та все 'дно слова трохитрохи, може, тільки не однакові… Особисте, скажете?
Так, особисте, але що поробиш?.. Факт залишається фактом…
І той факт зіпсував мені все враження від вечорниць…
А насправді, яка хороша штука оті вечорниці…
Особливо для дівчат…
Танки, співи, веселощі…
Хлопці веселі, а дівчата ще веселіші…
Той прискочить ущипне, той підбіжить лясне…
Та все з приказками, та з приспівами…
На столі чарка, сало, книш…
— Випий, Марино!
— І таке й вигадаєш… Зроду не пила…
— Зроду ти маленька була… Ось на, покуштуй…
— Ііі! Та й гірке яке!
— То воно спочатку гірке, а потім солодке…
І справді потім так солодкосолодко робиться… Голова мов на гойдалці… А потім жарко… І кров горить… А потім ворота дьогтем обмазані… А ще аж потімпотім — дитина…
А потім батько з двору гонить. Мати за волосся волочить…
Солодко так, солодко після вечорниць… А де, як не на вечорницях, про все взнаєш, про все довідаєшся…
І що на Ониськовім полі щось покрутни покрутило. Та що не зайде Онисько ячмінь косити — ніяк не вкосить… Та вже баба Наталиха навчила.
"Вийди, — каже, — ти до своєї ниви після півночі, ще як півні не співали. Та стань ти задом до місяця, тричі перехрестись, а тоді правою ногою дриґни і лівою стукни. Та дванадцять разів круг ниви оббіжи, та так оббіжи, щоб не дихав, а тоді впади на межі навколішки та й промов:
— Згинь! Згинь! Згинь! Пропади, нечиста сило! Тоді й коситимеш".
Де про це дізнаєшся?
…А що під старою греблею гадюка сажнів дванадцять завдовжки живе, а на голові в неї вінець той, що відьми в нім на Йвана Купала вінчаються…
…А у Йванихи позавчора опівночі відьму бачили. Корову приходила доїти. Насилу Йваниха одхрестилася. Двічі перехрестила — не бере. Тоді вона в третій раз як хрестонеться, так відьма та туманомтуманом через Пилипову леваду так і попливла.
А Йваниху ледве живу ранком знайшли. Нічого й вимовити не може. Усе нліосться та хреститься.
А ввечері ще зовсім здорова жінка була, два кухлі самогонки ще випила.
…А до Свирида воБкулака тої ночі приходив. Кудлатий такий та волохатий. Стукав в двері та: "Оддай, Свириде, калитку з золотом, а то я з тебе кров виссу!" Свирид свічку засвітив перед іконою. Перехрестився тричі та за сокиру… Рип з хати, а воно як удариться об землю, та так, як людина, на коня! Та улицею! Свирид навздогін сокирою. Та не влучив. А їхало — ну достоменнісінько шенгеріївський стражник.
…А що земля на трьох великих рибах стоїть, на китах… Так оце два тижні тому в однієї риби пузо зачесалося, так вона повернулася почухатись, так у Африці, де китайці живуть, земля загойдалася. Багацько церков поруйнувало.
Де про це, крім вечорниць, дізнаєшся? А тепер що?
— До клубу йдіть! На збори йдіть! На чистку йдіть! До Всеробітземлісу йдіть…
І парубки не щипаються, й самогонки немає, й ворота чисті. І дитини немає. Волосся на голові ціле. Батьки не кленуть.
Що воно за життя?
І згадати нічого…
Та й розказують тобі, що земля кругла, що вона і круг себе обертається, й круг сонця обертається. В голові б у них крутилося…
Ні, вечорниці краще.
ПОШЛИ, ДОЛЕ, ВСІМ ТАКОЇ СМЕРТІ
Комнезами вмруть тоді, коли на селі не буде бідноти.
"Селянська правда", ч. 3. (633), стаття С. Пилипенка "Коли вмруть комнезами"
Жив та й жив собі незаможник Іван Безстріхихата. Жив та й жив.
Була в Івана Безстріхихата хата без стріхи, подвір'я без брами, саж без поросяти, курник без курей, хлів без корів, клуня без хліба і тіпачка без конопель…
Був, одне слово, Іван Безстріхихата багатир на всю губу.
Та не на одну, положим, губу був він багатир, а на дванадцять губів: у самого Івана дві губи, у жінки дві, та дітей мав четверо, і в кожної дитини по дві губи… На дванадцять, кажу, губів багатир був Іван.
У комнезамож записавсь, біля голоти згуртувавсь, хекав та кректав. Там найнявсь, там продавсь — дивись, і день до вечора.
Жив, жив, жив, жив — та одного часу й помер… Отак як стій — мов язиком ізлизало незаможного селянина Івана Безстріхихату…
Прийшли всі, стоять, дивляться на покійника, знизують плечима. Недопоймуть ніяк, що з Іваном сталося, що так от: був ніби здоровийздоровісінький собі незаможник, а тепер нема незаможника — вмер.
Та вже сусіди розповіли…
Спочатку, розказують, заслаб Іван на шість десятин землі. Ходив, кажуть, як маків цвіт, і ось тобі земельна комісія прирізала шість десятин та й закріпила на дев'ять років. Зблід незаможник. Почало його з лиця на середняка гнати. Ноги чобітьми взялися… На жінку спідниця напала… Дітей сорочками пообносило. Хату стріхою поприщило…
Так за два приблизно після цього тижні захворів Іван на четверо курей з півнем… Потім саж набряк поросям… Зовсім уже незаможник охляв… Ще більше його на середняка вип'яло…
А вже як хлів Іванів вигнало коровою, та як затряслась стайня кобильчиною, — не стало незаможника… Вмер…
Вмер незаможник.
Не незаможник тепер Іван Безстріхихата, а середняк… І прізвище навіть ізмінив… Тепер він уже Іван Ізстріхоюхата!
Отаке сталось!
Так я оце й думаю:
"Пошли, доле, всім незаможникам такої смерті!"
Хочете, навчу навіть, як швидше вмерти незаможникові.
У колективи та в артілі гуртуйтесь, тоді тая хвороба миттю всіх перекачає… Всі вимруть…
А від комітетів одкинемо оте "не", і будуть вони: "Комітети заможних".
А це, їйбо, краще!
НІЦ НЕ БЕНДЗЕ!
То в наших сусідів "ніц не бендзе"!
Знаєте у яких? У хороших наших сусідів, котрі на захід од нас хазяйнують собі… У сусідів суверенних і від Франції не залежних…
Так у їх "ніц не бендзе".
"Не викрутяться", як той казав…
Ніякий формалін не допоможе…
Це я з такого приводу:
"Комуністична фракція скликала у Варшаві в театрі "Уль" збори виборців до сейму, щоб вислухати доповідь депутата Круликовського (комуніста).
