Українська література » Класика » Злодії та Апостоли - Іваничук Роман

Злодії та Апостоли - Іваничук Роман

Читаємо онлайн Злодії та Апостоли - Іваничук Роман

Петрового дня він хоче потрапити до Красноїлля на храмовий празник, куди в цей день стікаються гуцульські родини з Устєрік, Яблуниці, Криворівні, Ясенова, – щоб попросити в красноїльського отця дозволу переглянути церковний архів, а може, і в людей щось цікавого випитає. Іван Іванович знайшов у Заболотівському архіві слід брусторського пароха Петра Ступницького, який свою останню парафію займав у Красноїллі й там помер. Священик, як свідчить запис, залишив почерпнуту з розповідей старожилів хроніку опришківського руху часів Марусяка, Штоли й останнього ватажка Миколи Шумея-Драгирука, якого стратили в Коломиї.

Шварна сподівався знайти цей документ у паперах тутешніх церков…

Марія поралася на кухні, готуючи обід, Іван Іванович і Лук'ян Васильович розмовляли в бібліотечній кімнаті й почули втім чоловічий голос в передпокою. Виглянули й побачили Марію, що повисла на шиї в молодого парубка, примовляючи:

"Звідки ти тут узявся, братчику мій ріднесенький?"

Лук'ян Васильович пішов назустріч Данилові з розпростертими руками й по дорозі розгладжував вуса, готуючись до обіймів.

"Як ся маєш, дорогий шваґерку? А то якими вітрами тебе занесло – стужився, певне, за горами, небораку, та й як не затужити, коли тут тепер така краса!.. Гей, та заходь до нас у кабінет, ми тут з Іваном Івановичем… Але передовсім познайомтесь: це наш славний архіваріус зі Львова, і якщо тобі спотребиться, наприклад, метрика магната Яблоновського, то він умент тобі її знайде… А це, Іване, Марійчин брат".

"Міг би й не підкреслювати, – посміхнувся Шварна. – Вони обоє – як дві краплі води!"

"Тільки одна крапля вже досить каламутна, а друга – як та росичка Божа, – засміялася Марія і з любов'ю погладила брата по волоссю. – Але заходьте, заходьте до вітальні, дорогі мої, обід уже готовий".

"Яка ж то расова порода! – не переставав захоплюватися Іван Іванович, придивляючись до Марії й Данила. – Та що й казати – опришківська!"

"А то ніхто не знає, яка… – сказала, споважнівши, Марія, і, щоб приховати враз наплиле збентеження, похапливо загортала гостей до вітальні, припрошуючи: – Сідайте, розсідайтеся, а я раз-два!"

Лук'ян досягнув з креденса люльку й заходився її розкурювати, Данило вийняв з кишені цигарки – пахучий димок постелився під стелею, створюючи хатній затишок, серед якого сама собою зав'язується розмова.

"Ти сказав – опришківська, – заговорив Лук'ян, звертаючись до Шварни. – Епітет, який став суперлятивом для кожного горянина. А я собі подумав цієї миті, чи не надмірно наш народ глорифікує колишній розбійницький рух й надає йому найпривабливіших прикмет – гордості, відваги, краси… Й завжди, коли находять на мене подібні сумніви, я пригадую "Камінну душу" Гната Хоткевича – не все там у нього бачиться крізь рожеву призму…"

"Глорифікація розбійництва, Лук'яне, веде свій початок з епохи романтизму, – відказав Іван Іванович, погладжуючи блискучу лисину, облямовану стрепіхами рудого волосся; був він значно старший за Лук'яна, його масивне воло протинали два сухі жиляки, схожі на риб'ячі ості, що надавало архіваріусові поважного, аж маєстатичного вигляду. – Й не тільки в нас старовинні легенди створювали привабливий образ розбійника: згадай шотландського Робін Гуда, німецьких Рінальдо Рінальдіні й Карла Моора або ж польського Яношика Нендзу-Літмановського…"

"Згоден з тобою, Іване, тільки я бачу суттєву різницю між європейським розбійницьким епосом і нашим. Німецькі чи то англійські легенди залишилися для тих народів у глибокій історії як надбання епохи романтизму, а опришки у свідомості наших людей ніби й досі живуть і діють – як символ справедливості, добра й відваги. І цим живляться сучасні покоління, ніби інших позитивних прикладів для наслідувань у нас ніколи й не було… А мали ж ми і січових стрільців, і упівців…"

"А то хто зна, чи були б у нас ті стрільці й упівці, якби не живуча опришківська традиція", – втрутився в розмову Данило.

"Напевно, так, але в школі ми подаємо учням переважно Довбуша й Кармелюка з їхньою чисто марксівською ідеологією експропріації експропріаторів: "В багатого відбираю, а бідному даю, і так гроші розділивши, я гріха не маю". Чи ж то не той самий клич: грабуй награбоване!"

"Ти надто довго, Лук'яне, працював у совєтській школі, а вона визнавала тільки класове трактування фольклору, – засперечався Данило. – А опришки не лише грабували, вони ще й воювали за незалежність України в полку Семена Височана".

Марія подала на стіл обід і, сівши до столу, прислухалася до розмови чоловіків.

"Я, панове, нічого не маю проти опришків, – продовжував свою думку Лук'ян. – Адже майже всі нинішні гуцули від них походять. Але не забувайте, що й між опришками відбулося в певний час розшарування на збойників і пушкарів: перші ставали розбишаками, а другі їх знищували, бо хотіли ґаздами стати. Ґаздами!"

"Певне, таке з нашим дідом приключилося, – вставив Данило, згадавши його вибух люті при згадці про опришків. – При ньому Довбуша не вільно було й згадати".

"Так-то так, – відказав Лук'ян Васильович. – Але ж він, наш дід Пилип, після війни постачав провіантом тих, як ти кажеш, опришківських нащадків – українських партизанів. Може, й тому його Апостолом прозвали?"

"Ні, Лук'яне, – заперечив Данило. – Те прозвисько має давнішу історію. Бо чому зеленчуцьких Шумеїв, які поголовно воювали в УПА, дражнять Злодіями? Хто дав їм ті прозиванки – народ? Сумніваюся… А може, власть імущі – і вони в людях прижилися?"

"То, хлопці, тьмуща тьма – глибина правіку, – втрутився в розмову Іван Іванович. – Я дещо знаю про роздор між родами Шумеїв, а тепер, здається, натрапив на слід того розмиру. Мені б тільки знайти хроніку пароха Ступницького!.. Прихильність вашого діда до партизанів – то справа патріотизму або ж помста москалям за націоналізацію його маєтків. А ворожість до опришків мала, напевно, інші причини".

"Звичайно, інші, – не припиняв дискусії Лук'ян. – Класові – і не треба боятися цього терміну, його не більшовики видумали… Дід Пилип не любив бідняків – ось у чому річ. Неробами їх вважав і мав певну рацію. Бо скажіть мені, звідки, як не з лінивства, взялося в нашому пролетарському, так би мовити, фольклорі оте втішання бідністю – прославляння голоти, що невість за які гроші пиячить, та обожнювання їхнього лідера, в якого шапка-бирка, зверху дірка, і всім він хамить і нікому з дороги не вступається… А скажіть, чому всі вбогі дівки заміж ідуть, а багаті плачуть – та невже між багацькими дівчатами ніколи не було жодної красуні?.. Та й Шевченко у п'єсі "Назар Стодоля" прославив козацьку чернь, тих ініціаторів чорних рад, а державно просвічене старшинство зневажив. Звідки це пішло, хто й коли прирік нас на вічне жебрацтво та ще й примусив цим пишатися? А нині ж, нині у своїй знаменитій "Марусі Чурай" Ліна Костенко проголошує подібну небилицю: "Грицько любив багатство і любив пісні, це так, якби молитись Богу, а душу продавати сатані…" Що за прокляття на нас, чому ми приречені обожнювати бідність і ненавидіти достаток, ми – найпрацьовитіший у світі народ!.. "Та й беруть дуку за чуб, за руку, третій в шию б'є!" За що – за його невсипущу працю на землі денну і нощну? Я ще ні разу не чув, щоб хтось із москалів зневажив Льва Толстого за те, що той був графом! Тільки ми: я – кріпак, я – злидень, я – розбійник, я – злодій! А може, ті зеленчуцькі Шумеї самі себе так з гонору прозвали?"

Марія враз відклала ложку, аж та дзеленькнула об стіл.

"Доста, Лук'яне, – гнівно глянула на чоловіка, і в її очах зблиснуло зло, яке він щойно назвав класовим. – Не самі, ні… То хтось людську жадобу до волі так зневажив… А бідняцьких красунь не чіпай: я ще не бачила жодної жінки з Апостолів, яка б перевершила вродою інших у нашій околиці. Зате знаю, що моя баба Калина з найбіднішого присілка Теребіжа була першою чічкою в горах! І наша з Данилом мама Федора – теж…"

"І все ж ми належимо до Апостолів, сестро", – посміхнувся Данило.

"То не наша заслуга", – відрізала Марія.

"Ти маєш рацію, Марійко, – лагідно промовив до дружини Лук'ян. – Але ти, мабуть, знаєш, що баба Калина не була теребізькою. І не теребізькі курокради обдарували її красою".

"А хто про це відає?" – підвела Марія на чоловіка сумні очі.

"Ніхто докладно не знає… Міг би про це розповісти хіба що старий ватаг Мочерняк з Веснярки: коли він ще малим хлопцем там кіз доглядав, дівка Калина овець доїла. Я про це дізнався від діда Пилипа, котрому здавен-давна належала та полонина… Й родовід твоєї мами розпочався не в його ґражді, а десь на сторонських гонах…"

Данило переночував у сестри, а вранці сів у буркутський автобус, щоб до вечора знову вийти на полонину Веснярку. Зрештою, йому треба-таки щось дізнатися від ватага про гуцульську демонологію.

Розділ сьомий

Вони стояли навпроти і впізнавали одна одну, хоч ніколи й не бачилися. Оленка навіть не запам'ятала, чи привіталася з господинею ґражди, коли увійшла з галереї крізь відчинені двері до гостиної кліті й у хатньому сутінку побачила невисокого зросту, по-дівочому струнку старшу жінку, на обличчя якої падало з вікна полудневе світло й проявляло приховану за мережкою зморщок давню вроду. Було звідкись знайоме Оленці це обличчя – чийсь портрет протискався назовні з глибин старечого віку й засвічувався зсередини полиском молодих очей; дівчина відразу впізнала цей образ й ніби для певності перевела погляд до божниці на покуті, де під іконою з Ісусом, що підвів до неба голову, волаючи: "Отче, чому Ти покинув мене?", висіла на стіні пришпилена шпанеглем фотографія хлопця, з яким Оленка недавно цілувалася уві сні.

Навіть не стрепенулася, немов заздалегідь була готова до такого відкриття: ще коли Михалко Джемига погордливо справляв до байстрючки Федори в Пилипову ґражду, примарилось їй на одну мить, що в цьому тісному світі, густо заселеному Явірнику, вона доконче втрапить до Данилової домівки, бо чому ще раз не міг би статись випадок… їй страшно було втратити Данилів слід, та коли вже ступила в нього, охопила враз її серце тривога, що ось вийде він з другої половини дому, й вона згорить від сорому – адже подумає хлопець, що Оленка шукала його, розпитувала від хати до хати, занедбавши свою дівочу гордість.

Проте тихо було в ґражді, лише на стіні, навпроти образу Ісуса й Данилової фотографії, хилитався під квадратовим старосвітським годинником пойнятий зеленою сніддю мідний маятник, вицокуючи довготривалі секунди, що відмірювали нестерпну тягучість часу, в якому опинилися дві жінки, й жодна не зважувалась заговорити першою: чому я прийшла до вас, вуйно Федоро?; що ти хотіла в мене спитати, доню?; а нічого, мене самі ноги принесли до вашої пишної ґражди із Михалкового свинарника, видно, моя доля вперто зводить мене з вашим сином, а ніяк до пуття звести не може; та скажи нарешті, дитино, чого прийшла, хоч я вже вгадала – ти шукаєш мого Данилка, а він мене розпитував про Оленку Шумеївну із Зеленої, що у Львові вчиться, та я йому нічого не пояснила, хоч знала, що є така панна в сусідньому селі, – бо нащо нам ще одного клопоту, але як ти сама прийшла, то…

"Сідай, Оленко", – промовила Федора, скупо посміхнувшись до неї, а дівчина й не здивувалася, що жінка назвала її на ім'я, а чому б не мала знати, коли й Оленка відразу впізнала Данилову неню; Федорина усмішка розцвітала на устах, ставала щораз щирішою, і врешті жінка не втрималася, підійшла до Оленки і, взявши в долоні її голівку, похилитала нею з боку на бік – немов "печу, печу бабку, кладу на лопатку" – гейби втішилася в цю мить своєю невісточкою, та схаменулася враз Федора й опустила руки – так це ж чужа-чужаниця зайшла до хати, та ще й з ворожого роду, а я, дурна, – ніби свого сина за неї сватаю…

"Чого прийшла, дівчино?" – спитала несподівано черствим голосом, який увігнав в Оленчину душу холод, й та відповіла теж безбарвно – бо ж зовсім чужа була для неї ця жінка, яка ось стояла навпроти з опущеними руками.

"Я журналістка з Жаб'я, то… Ходила в Теребіж до Михалка Джемиги, якого побили на Попі Івані…"

"А що, дуже вутлий він став?" – запитала Федора із затаєною тривогою, чей ішлося таки про її брата.

Цю турботу господині вмить зрозуміла Оленка й тут же думкою проникла в стосунки людей, які є рідними й водночас ворогами, – та стривоженість віддалила дорешти й Федору від дівчини; жінка сіла оподалік на лавицю, склавши руки на колінах, немов на допиті підсудна.

"Ти хочеш щось про нас дізнатися?" – спитала.

"Так…"

"Пощо це тобі?"

"Не знаю, вуйно Федоро", – відказала Оленка й мимоволі глянула на фотографію Данила.

Цей її позирк запримітила жінка, і її обличчя ледь розпогодилося, а далі й зовсім просвітліло.

Відгуки про книгу Злодії та Апостоли - Іваничук Роман (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: