Злодії та Апостоли - Іваничук Роман
Худоба зійшла на доли, а ми з неньом, Калиною й спузарем Іваном запаслися харчами, обклали загатою колибу й залишилися зимувати на полонині.
Й тієї зими сталося те, чого я боявся й підсвідомо очікував у тривозі. Калина геть перемінилася – затужила за коханим і тричі на день молилася, щоб Господь зберіг йому життя.
"А коли він живий, вуйку, – говорила моєму неньові, ватагові Штефанові, – то напевно знайде мене, бо ж так казав, коли прощався зі мною… А чи не побачили ви, дєдику, серед тих безоружних стрільців, які перейшли румунський кордон й через Веснярку подалися на Чорну гору – ви про це розповідали, – чи не було серед них хорунжого в мазепинці й з опришківським келепом у руці? Йой, дєдю, пригадайте, таж він такий красень, що хто його бодай один раз побачив, той назавше затямить!"
Дівчина дивилася на ватага з благальною надією, аж поки Штефан не сокрушився серцем й признався, що був серед стрільців такий, як вона описує, й Петром назвався, а переховується він з побратимами в печерах на Чорній горі, й денеколи хтось із них приходить за харчами на Веснярку.
Й відтоді пропала для мене нявка Калина, чужою мені стала, і я не чув більше від неї ні пісні, ні сміху, так – ніби зникла вона з полонини, і її сині, мов небо, очі вже не зупинялися на мені, й відповідала вона на мою мову скупим словом, а то й відмовчувалась, ніби мене вже не було на світі.
Тільки тоді, коли влягалася на лежаку до сну, а спузар Іван, який невідступно сидів за ватрищем – безмовний, ніби глухонімий – підводив голову й більматими очима, що й райдужок не мали, лише засновані червоними прожилками білки, впивався в неї, гейби пожирав її голодним поглядом, – тоді Калина поманювала мене рукою й мовчки просила сісти скраю прічі, і я не відходив від неї, догадуючись, що її лякає; я готовий був трутити спузаря, запхати його голову в тліюче вогнище, щоб зішкварилася, – таким ненависним став мені Йван, хоч ніяким злом мене ніколи не діймав; а коли Калина засинала, я загортався в кожух, лягав на долівку між ватрою й Калининим лежаком й оберігав свою нявку, готовий вчепитися в спузареве горло, якби він задумав щось лихе.
Так минула люта й голодна зима, а навесні, коли вже худоба вийшла на пашу, – пастухи, ґазди і сам Пилип Апостол, який з'явився на Веснярці з першим весняним ходом, заговорили про якісь артілі й колгоспи, що їх совєти засновують по селах і колись-таки доберуться й на полонини. То насторожився ватаг й про Калину подумав: що він скаже про неї комісарам, коли спитають, адже вони зуміють перевірити, хто така й звідки тут узялася.
Та поки що запитав Пилип, дивлячись на гойну дівку, яка невість-звідки опинилася на Веснярці, й відказав Штефан ґазді, що то його похресниця з Прелук – помагати прийшла.
Видно було по ґазді, що він не повірив: люто крутив Пилип вуса, спершу допитувався, чи не приходили ті з Чорної гори – а що ти їм дав і скільки, й не корив за втрату, аж нарешті сказав твердо, як припечатав:
"Щоб її тут не було!.. Ще мені байстрюків треба на полонині – таж зафайна вона, щоб хтось її та не покрив…"
Стискалося до болю моє серце, коли я слухав Пилипову мову, вловлюючи в ній невблаганний присуд, і вже знав, що ніколи нявка моєю не буде. А я ж таки підріс за зиму і ще виросту… Та й що з того: Калина ж геть не має мене за парубка…
Й цієї ж миті я аж кинувся, ніби хтось пожбурив у мене палаючою головнею: вперше почув, як заговорив спузар, а сказав він таке, за що варто роздерти йому хавку від вуха до вуха:
"Я зведу її в Теребіж, най би в мого неня перебула якийсь час".
"Мовчи, дурню! – гаркнув Пилип. – Таж її у твого неня блощиці заїдять – таке воно, як бачу, делікатне".
Проте ґазда на хвильку застановився, ніби збирався вимовити примирливе: "А чом би й ні?", але не сказав цього, та я добре зрозумів, що загрожує моїй нявці, і в душі заблагав Бога, щоб чимшвидше прийшов з Чорної гори хорунжий Петро, якого я ненавидів і боявся, – проте втямив тої миті: над Калиною зависло страшне лихо.
Хорунжий Петро не забарився: неньо дав йому знати, щоб прийшов. І, як не дивно, я аж до сліз зворушився, коли побачив Калину в обіймах Петра: вони сміялися й хлипали і щось жебоніли, не відпускаючи одне одного, аж поки ватаг не розняв їх і наказав чимшвидше забиратися з полонини.
А тоді сталося таке, чого ніхто не сподівався: купина, що чапіла над вогнищем, враз випросталася, зареготала – спузар, підвівши вгору руки, з диким сміхом, що нагадував зойк пугача поночі, почав топтати вогнище, гасити, щоб не залишилося на ньому й іскринки, він плював на ватру, а далі вийняв з холош грішне тіло й почав поливати попелище: чинилося несусвітне святотатство, бо ж вогонь мав горіти на полонині вічно… Ми з неньом заніміли, й Петро з Калиною стояли сторопілі – ніхто не кинувся вгамовувати арідника, та врешті спам'ятався неньо, схопив з полички пляшку із свяченою водою й покропив нею спузаря, примовляючи:
"Щезни, щезни, сатано!"
Й спузар вмить упав на погасле вогнище, знову перемінившись у німу купину.
Хорунжий Петро й Калина вийшли з колиби, і їх я більше не бачив. А що сталося потім з ними, дізнався від неня, аж коли покинув полонину й оженився в Прелуках із Софією. Стлумив у серці тугу за нявкою, втішаючи себе думкою, що на все воля Божа, а втім, то й добре, що так сталося: була ж бо нявкою Калина, а то таки нечиста сила… Моя ж Софія – звичайна жінка, дбайлива господиня, добра мати й бабуся, ми з нею побудували на оболоні ґражду, а як помер мій неньо, я став ватагом на Веснярці.
…А он уже й викотилося божище із-за Прелуцького лісу. Добрий день тобі, сонечко, освіти мене й мою родину добром, любощами й милосердям… А тобі, файний парубче Даниле Шумею, розповім усе те, що тепер згадав, якщо дочекаєшся мене на Веснярці. А скільки ще не додумано!.. А може, й краще буде для тебе, коли нічого не дізнаєшся: навіщо воно тобі – нинішньому та ще й ученому?..
Гай, гай, де те дитинство, де ті мої молоді літа? І колиба розвалилася, і нявка щезла, й ані одного з моїх цімбориків уже нема на світі…
Освіти мені, сонечко ясне, решту моєї дороги…
Розділ десятий
Лук'ян Вишиванюк і його гість Іван Іванович Шварна вдосвіта вийшли з Білої Річки й пішки подалися понад Черемошем до Яблуниці, звідки звернули навпростець лісовою дорогою і, залишивши зліва Голови, вийшли на жаб'євський шлях. За трактом здибилися красноїльські горби, обведені біля стіп стрункими смереками, в поясі оперезані кольчугами ялівцю й жерепу, і тільки верхи звабно оголювались, немов груди дорідної молодиці, й десь там у вижолобині між Замаґорою й Коханом, протятій срібним потічком, припало, гейби дитя до маминої пазухи, піднебесне село Красноїлля з крихітною читальнею внизу, в якій ставив свої вистави Гнат Хоткевич, і з трибанною церквою на горі, оточеною царинками, що забуяли перед косовицею розквітлими травами й примліли під дзеркалом неба в несамовитій оргії барв.
Празнешне Богослужіння ще не розпочалося, в церкві було безлюдно, тільки старий отець Никифор із своїм помічником, молодим священиком Василієм з Довгопілля, справляли проскомидію: били поклони перед престолом, цілували образи Спасителя й Богородиці, прикладалися чолами до святого Євангелія, умивали руки; дяк тим часом наливав у чашу вина й розкурював кадильницю; потім священики облачалися в стихарі, єпітрахилі й фелони, готуючись до Божественної Літургії.
А на майдані біля церкви ставало глітно: з усіх боків гори тягнулися уверх із довколишніх і далеких сіл вервечки прихожан, одягнутих у предковічні й квітчасті вбері, що їх вийняли з тисових скринь перед Петровим днем. Чоловіки в чорних холошнях, в червоних байбараках, в крисанях, обведених на денцях золотими байорками, з трясунками за околичками; жінки, котрі з Яблуниці, – в тканих сріблом запасках, а брусторські – в темних опинках; підборіддя поважних жінок підпирали зґарди, в яких – коралі, хрестики й таляри, а голови мали пов'язані білими рантухами й терновими хустками; дівчата – в жовтих чобітках, в сорочках з широкими узорами – і впізнавав Лук'ян Васильович яворівських – по вишневих, жаб'євських – по зелених, ворохтянських – по фіолетових, а космацьких – по жовтогарячих вуставках…
Іван Іванович весь перемінився в слух: люди збираються гуртами, впізнають одні одних, ті знайомляться, ті вітаються, а всі розпитують та хваляться:
"Дай вам, Боже, щастя на жито, пшеничку, на ячмінь, овес і всяку пашничку; йой, чула-м, вже ся розсипала ваша Марія – а що Бог дав: хлопчика чи дитину?; а в мене вчора корова зійшла телям; майте думку, ґаздо, на те, що скажу: шануючи сонечко ясне, нинішню днину і ваш гонор, повім-таки, що ваша свиня в моїй капусті шкоду зробила; агій на твою голову, бодай тя Бог побив!"
А з паперті долинає лірницька жебранка: "Рятує в'язня Господь з темниці, дасть спосіб сироті і вдовиці, тільки треба його благати, на поміч собі призивати", й перескакує враз лірник з побожної пісні на веселу коломийку: "Пішов би я гайдука, та не маю петека, петечина по коліна, а гузиця прогоріла!"; ви чуєте, кумо, цей катеринкар по всіх празниках жебрає, а його донька стоїть у притворі в найкращому строю!
"Знаєш, Лук'яне, – нахилився Іван Іванович до Вишиванюка, – я аж тепер зрозумів Хоткевича, який сказав колись: "Як відкрив я з подиву рота першого дня в Красноїллі, то не міг його стулити цілих три роки…" Яке це диво – в наш цивілізований час!"
"Тіні забутих предків!" – відказав Лук'ян.
"Але які живі, які реальні ці тіні!"
Їхню розмову обірвав статечний ґазда в клепані, обведеній лисячим хутром, підперезаний широким чересом, з тайстрою через плече.
"Слава Йсу! – привітався, подаючи Лук'янові руку. – Хіба не впізнали-сьте мене, пане вчителю? Таж то я, старий Андрей Варцаба з Поляни Красноїльської… Ви вчили колись мого сина та й добре вивчили – аж так, що за море в Гамерику подався".
"Як же не впізнав? – усміхнувся Лук'ян Васильович. – А коли вернеться ваш Михась додому?"
"А пощо йому вертатися? На наші статки та набутки? Те, що він там за один день має, тут за цілий місяць не заробить…"
Спохмурнів Лук'ян і не відказав нічого, а ґазда вже поквапився із запросинами.
"Дивіться, аби вас хто не сфалував до себе на празник… Прошу, ясненький пане вчителю, та й вас теж, – звернувся до Шварни, – хоч не знаю, хто ви, але най би дав вам Господь доброго здоров'ячка… То прошу вас на празнешний обід, та й отець Никифор пообіцяв прийти… Я фірою тут.
