Близнята ще зустрінуться - Костецький Ігор

Цього не хоче для себе і сам Господь Бог, він, Всемогутній, — так що ж тоді про нас, маленьких людей, говорити?

Тереса. Він справді цього не хоче?

Святослав Тогобочний. Хто?

Тереса. Бог?

Святослав Тогобочний. Ясно, що не хоче.

Тереса. Так чого ж він хоче? Якщо він направду всемогутній, для чого було йому потрібно творити мене з власною волею? Всемогутній — значить, усе сам спроможен робити. Без помічників.

Святослав Тогобочний. Всемогутній — значить, усе сам спроможен робити. Всемогутній — значить, спроможний давати поштовх так само й істотам з власною волею. Йому потрібна сума їхніх воль.

Тереса. Але глузд, глузд який у тому?

Святослав Тогобочний. У тому його гра. У тому радощі. Ти хіба не чула, що він — Творець? Яка бо радість творцеві бавитися з ляльками без сподівання, що ляльки колись оживуть?

Тереса. Добре. Хай так. Та чи не вистачало б для нього тільки одного обранця? Чи не вистачало б такого одного, хто свобідно брав би на себе відповідальність? Хай би той єдиний витлумачував Божу волю. Хай він єдиний сперечався б_, із Богом про шляхи людської власної волі. Так ні ж! Йому треба ще, щоб і у моїй природній порожнечі, у тій моїй чудовій порожнечі, яка становить весь мій зміст, — йому треба ще, щоб і там щось народжувалося з власної волі. Для чого йому це? Для чого йому сума наших неіснуючих воль? Для чого? Для чого?

Святослав Тогобочний. Для того, щоб воля його переходила середовищем. Для того, щоб вона стверджувалась не тільки прямо, а й відлуннями. Для того, щоб звук струни діставав обертони. Для того, щоб була гармонія.

Тереса. І ти дійсно тільки тоді будеш задоволений, коли вбивати перестануть не з твого наказу, а за власним рішенням?

Святослав Тогобочний. Так. Тільки тоді я буду задоволений. Не раніше.

Тереса. Але ти суперечиш, ти суперечиш — ти сам собі суперечиш.

Святослав Тогобочний. У чому я сам собі суперечу?

Тереса. У тому суперечиш сам собі, що ти... Подумай сам. Подумай і поясни мені. Бо я заплуталась у своєму неіснуванні, з якого ти хочеш, щоб утворилось існування. Постривай хвилинку. Я хочу зосередитись... Ти суперечиш собі ось у чому. Зараз я скажу, постривай хвилинку... Ти, отже, не хочеш, щоб було так: ти, мовляв, бажаєш мене бачити такою, і от я стаю такою? Ти хочеш, щоб було навпаки: щоб я служила справі навіть тоді, коли б ти того не хотів? Тобто: щоб я діяла з власної волі, незалежно, чи збігається моя воля з твоєю, а чи ні? Так ти хочеш?

Святослав Тогобочний. Так. Грубо висловлюючись — так.

Тереса. Ось воно, ось воно! Я вже знаю, в чому суперечність. З власної волі? Ти, отже, бажаєш, щоб я була сама собою? Так?

Святослав Тогобочний. Так. Я бажаю, щоб ти була сама собою. Тереса. Сама собою. Дуже добре. Але, з другого боку, ти хочеш мати перед очима таку "саму собою", яку ти все-таки міг би переконати на те або на те. Адже так?

Святослав Тогобочний. Помилка, Тересо. Не на те або на те. На щось дуже певне. Я хочу мати перед очима істоту, яка власною волею прийняла моє переконання про щось дуже і дуже певне.

Тереса. Що ж воно таке, оте дуже і дуже певне?

Святослав Тогобочний. Ідея невбивства.

Тереса. Але ти знову суперечиш! Ти знову сам собі суперечиш. Ти вже двічі сам собі суперечив.

Святослав Тогобочний. Так розглянься. Роздумайся. У чому суперечив сам собі?

Тереса. Якщо ти кажеш: сума воль... Тобто: якщо твоя особиста воля, яка єдино для мене досі важила, — якщо вона, твоя воля, це тільки частка у сумі воль... Ну, так, якщо вона тільки частка, то де ж певність, що твоє переконання справді певне? Це одне. А друге...

Святослав Тогобочний. Я відповім тобі на це перше. Помилка, Тересо. Переконання справді не може бути певним. Я й не казав: просто переконання. Я сказав: переконання в ідеї.

Тереса. Просто переконання? Переконання в ідеї? Я не розумію, в чому різниця?

Святослав Тогобочний. Різниця у великому. Переконання річ людська. А ідея не від людини.

Тереса. Від кого ж?

Святослав Тогобочний. Від несказанного.

Тереса. Так людина не може витворювати ідей?

Святослав Тогобочний. Суди сама.

Тереса. А що може людина?

Святослав Тогобочний. Витворювати для ідеї сприятливе середовище. Або — несприятливе. Більш нічого не може людина.

Тереса. Але це вона може витворювати — середовище? Це в її волі?

Святослав Тогобочний. В її абсолютній волі.

Тереса. Що ж. Нехай так. Але ще є друге.

Святослав Тогобочний. Кажи друге.

Тереса. Якщо я повинна бути самою собою, якщо так мене задумано... Або, як ти кажеш, якщо так дано мені поштовх... Добре, але коли я зміню переконання... Чи коли я, не мавши жадного переконання, прийму твоє... Отже, коли я таке зроблю, то хіба я тим самим не перестану бути собою? Ось вона, суперечність. Повідай. Заради всього святого, повідай.

Святослав Тогобочний. Помилка, Тересо. Нема суперечносте. Змінити переконання не означає змінити істоту. Прийняти переконання від іншого не означає прийняти істоту іншого. Тересо, наші переконання — вони нам тільки мости. Тільки мости, щоб прийти до власної' істоти.

Тереса. Так що ж таке власна істота?

Святослав Тогобочний. Власна істота? Власна істота — це безпосередня розмова. Тереса. І ким? Із чим?

Святослав Тогобочний. Тересо, з несказанним. Із тим розмова, що не нами витворено.

Тереса. І воно справді так? Йому справді потрібно, щоб ми витворювали оте добровільне середовище?

Святослав Тогобочний. Ясно, що потрібно.

Тереса. Але для чого, для чого? Чому він сам усього не робить? Для чого нам отой не на міру сил наших труд?

Святослав Тогобочний. Бо в тому його гра. Бо в тому радощі його.

Тереса. Так. Господи! Господи, чому я так мало думала над релігією? Чому нас навчають релігії так... Чому нас навчають релігії так, що ми після того про неї не думаємо?

Святослав Тогобочний. Так думай же, думай! Ти сказала — як ти сказала, Тересо? Ти сказала: порожнеча? Але ти бачиш, порожнеча має і вміст, і зміст. Тересо, моя, моя Тересо!

Тереса. Але, Боже мій — Святославе! Я тільки тепер усвідомила одну річ.

Святослав Тогобочний. Яку?

Тереса. Ти звеш мене Тересою.

Святослав Тогобочний. А як інакше я мав би тебе називати?

Тереса. У цій масці. У цій теперішній масці. У теперішній твоїй масці ти спершу не називав мене Тересою.

Святослав Тогобочний. Справді, ні?

Тереса. Ні, спершу не називав. Щойно ось тепер. У цій другій нашій розмові... Чи вона вже третя? Ні, у цій масці друга. Таки друга.

Святослав Тогобочний. Як я називав тебе спершу?

Тереса. Ти називав мене спершу просто: дівчина. Хіба ти не помітив.

Святослав Тогобочний. Ні. Не знаю. Можливо, не помітив.

Тереса. Але тепер я для тебе знову Тереса?

Святослав Тогобочний. Я так безконечно того хочу.

Тереса. Так добре ж. Повідай мені ще раз. Повідай мені ще раз про все. Повідай повільно і роздільно. Щоб я нічого не пропустила, нічого не переочила. Повідай. Я слухатиму з настороженою увагою. До кожного слова.

Святослав Тогобочний. Ти була зо мною одверта до кінця. І я теж висловлююсь до кінця. Тією, звичайно, мірою, якою людина взагалі може висловитись до кінця. Тож слухай. Існує великий світ. Існує в ньому велике людство. Існує велике кругле несправедливе людство. Тисячі віків повільно прокружились. Виокруглилася земля. З нею разом набрали остаточного вивершення форми людської несправедливости. Були пророки. Були великі сини людства. Був Син Божий. Він прийняв людський образ, щоб люди краще зрозуміли, в чому річ. Через нього люди мали збагнути самих себе. Короткою прикрою миттю були всі віки передісторії, короткою прикрою миттю супроти того, що люди можуть у майбутньому створити. Це та єдина золота річ, яку Син Божий хотів подати людям для зрозуміння. Але Сина Божого розіп'яли. По тому було багато таких, що говорили: ми його зрозуміли, ми йдемо його заповітами. І знову йшли віки своїм бігом, бігом величезного несправедливого кола. Великі імперії ішли війною на інші великі імперії. Ішли позавчора. Ішли вчора. І сьогодні вони вже дійшли межі. Пролита кров людська сягає по вінця. Ще одна тільки мить, кілька коротких хвилин. По тому вона, кров, виллється з берегів. Тоді настане останній кінець. Подумай про те. Подумай і вжахнись, як жахаюсь я. А я бо жахаюсь не тому, що кінець може настати. Я жахаюсь тому, що він може не настати. Жахаюсь я тому, що є засіб перетворити кінець на величезний початок, але що засіб може лишитися недійсним. Є на світі народ, Тересо. Як його звуть, спитаєш? Однаково, як його звуть. Кожна людина посідає священне право говорити про свій народ, тому що народ — це єдиний людський рід нашої землі. Однаково, як звуть народ. Не у назві річ, а в іншому. Річ у тому, що ніколи ще, ніколи за всю свою історію народ не сказав власного слова. Було багато визвольних воєн. Вони точаться ще сьогодні, точаться не вгаваючи. За невимірну ціну продається кожне молоде життя. Я благословляю їх, тисячі молодих життів, мільйони молодих життів. Я благословляю їх, бо я знаю: інакше не можна. Бо я знаю: вбивство тоді зникне і щезне, коли всі люди, всіх кольорів та вір, складуть проти нього, проти вбивства, всесвітню змову. Але як же до того ще безнадійно далеко! Безнадійно, бо ніхто не знає правди, тієї єдиної правди, яку знає людство і яку воно досьогодні не може висловити. Єдине людство знає, що таке людина. І тому з людством поводяться так не по-людському. Єдине людство знає, яке обличчя прибирає Бог, коли приходить до людей. І тому стільки перешкод з боку тих, хто на Бога зареєстрували власні патенти. Єдине людство знає, як збудувати світову державу без кари смерти. І через те йому не дають збудувати таку державу ті, для кого кара смерти — повітря для дихання. Атож, єдиний народ знає, як спинити прибуття крови, як повернути кров назад у землю, звідки вона вийшла. Він знає, як виростити з крови квіти, квіти людини, створеної за образом Бога, щоб плекати царство його на землі. Тересо, я йду у світ зробити останню спробу. Я не пророком іду, бо я маленька людина. Я йду носієм серця народу. Я йду його непосланим посланцем, якому пощастило вирватися з замкненого кола. Я йду приспішити справу спасіння людства. Іду, щоб якомога скоріше припинити лиття крови наших братів, крови людей усіх кольорів та вір. Іду, щоб поверхня світу довідалася, що у глибині його існує народ.