Близнята ще зустрінуться - Костецький Ігор
Так само, як, безумовно, і я відчував би повагу до них, якби вони поцілили мене з подібною майстерністю. У тому бо й суть, що я зберіг про всіх них якнайкращі спогади.
Тереса. Цікаво. Дуже цікаво, пане полковнику. Далі.
Полковник. А що ж далі! Далі імперії розвалились. І тоді ми пішли воювати за самостійність їх уламків. Новонароджені ідеологи вказали нам на можливі бази власної державности. Що ж, ми не хотіли ставати всупереч новому поколінню. Держава, так держава. їм було видніше. Зрештою, ми люди вірности. Старі офіцери, ми й далі робили те саме, що робили доти. З тією лише різницею, що тепер нам довелося вже вбивати багато таких, які зовсім не хотіли, щоб ми їх убивали. Отже: боягузів, а що найгірше було для нас — пацифістів. Найгірше, бо — повторюю, зважте це, — ніколи до того не було нашою засадою вбивати людину проти її волі. А втім, це не наша провина, а тих людей, що мають справу з історією, з політикою, з світоглядом і тому подібним. Хоч, звичайно, у тому, що нам довелося стати їхніми наказоємцями, я вбачаю остаточний занепад нашого покоління.
Тереса. Ви гадаєте, ваша роля скінчена?
Полковник. Безсумнівно. Як скінчена роля бджоли, коли їй трапиться вкусити палець людини.
Тереса. А нове покоління?
Полковник. А нове покоління має власні турботи. Або переможе пацифізм, і тоді ми непотрібні. Або ж переможе вбивство для ідеї — чи ідея вбивства, що те саме, — і тоді ми теж непотрібні. Ми бридимось однаковою мірою і тим, і тим.
Тереса. У такому разі, ви повинні ненавидіти і... вашого сина?
Полковник. З якої то речі?
Тереса. Адже ваш син утілює... У всякому разі, схвалює вбивства для ідеї.
Полковник. Що ж! По-перше, бридитись не означає ненавидіти. А, по-друге, бридитися справою, що їй служить син, не означає бридитися самим сином.
Тереса. Як давно ви бачилися з ним востаннє?
Полковник. Скоро чотири роки.
Тереса. Ви хотіли б з ним побачитись?
Полковник. Дуже.
Тереса. Чи ви знаєте, що він тут?
Полковник. Знаю.
Тереса. Чи ви знаєте, що він сюди зараз прийде?
Полковник. Знаю.
Тереса. Чи ви знаєте, що за ним стежать і що він у небезпеці?
Полковник. Знаю.
Тереса. Чи ви знаєте, що він прийде до мене і що я служу з ним одній справі?
Полковник. Знаю, Тересо, все знаю.
Тереса. Ви розмовлятимете з ним?
Полковник. Якщо він захоче.
Тереса. А що ви йому казатимете?
Полковник. Залежно від його настрою.
Тереса. Скажіть мені правду: ви любите його?
Полковник. Надзвичайно.
Тереса. Що ви про нього взагалі думаєте?
Полковник. Мені його шкода. Він, народившись в один рік зі мною, був би так само щасливий, як і я. На жаль, він народився тридцять п'ять років пізніше. Тим він нещасний.
Тереса. Але чому нещасний?
Полковник. Бо він живе за доби ідей. Він мусить віднаходити ідею під кожним своїм кроком. На кожному кроці він переживає нечуване роздвоєння між своєю чудесною природою та ідеєю. До ідеї він повинен достосовувати свою природу. З мого погляду, це єдиний гріх, що я народив сина з роздвоєною душею.
Тереса. Невже воно було у вашій волі?
Полковник. Боюсь, що так.
Тереса. А то яким побитом?
Полковник. Бачите, його досить складно пояснити. Для того мені треба б розповісти одну історію. Але чи ви цікаві на неї? І чи маєте час?
Тереса. Я цікава на все, що зв'язано з Святославом. Починайте. Слухаю з увагою.
Полковник. Добре. Двадцять п'ять років тому блискуче вишколений кавалочок імперської солдатески вирушив на схід, на той бік. Він мав узяти участь у вирішальних боях за одну з молодих держав, що тоді масово виникали у фіналі великої війни. Я носив на той час уже звання капітана. Ми йшли впевнено. Ми були таки ще переконані, що все стоїть на місці. Ми переконані були, що війна додасть до нашого мистецтва ще енну кількість добрих влучань. Ми вірили, що наслідком війни, по розвалі імперій, постануть нові, як то завжди бувало в історії. Ми не сумнівалися, що імперії і надалі змагатимуться між собою, красно, весело і безтурботно, як було доти. Отже, ми були певні ще тоді, що наша роля дуже далека від вичерпу. Але незабаром по нашому приході туди...
Тереса. Ви спинились? Полковник. Так, спинився. Тереса. Чому?
Полковник. Бо маю враження, що вам зараз буде не до мене. Тереса. Він прийшов?
Полковник. Наскільки я розуміюсь на предметах домашнього вжитку, жакет, в який убраний отой джентлмен у блакитній масці, належав колись мені.
Тереса. Ваша слушність. Це його улюблений жакет. Він переказав мені, що буде в ньому.
Полковник. Тож як повинен поводитись я?
Тереса. Не подавати жадного вигляду.
Полковник. Слухаю. Чи мушу перейти до ретиради? Тереса. Ні. Не тепер. Потім. Полковник. Але він підходить сюди. Тереса. Нічого. Лишіться тут.
Полковник. Слухаю. Хто зна, якщо я виявлюсь пристойним конспіратором, може, й з мене ще будуть люди.
Святослав Тогобочний. Здоров будь, батьку.
Полковник. Здоров будь, сину.
Святослав Тогобочний. Дуже радий тебе бачити, батьку.
Полковник. І я тебе, сину.
Полковник. І я тебе, сину.
Святослав Тогобочний. Пробач, я не можу голосно говорити з двох причин.
Полковник. Коли хочеш, можемо говорити ще тихіше.
Святослав Тогобочний. Ні, Так добре.
Полковник. Ну, дивися собі сам. Закуриш?
Святослав Тогобочний. З охотою.
Полковник. А відколи це ти почав курити?
Святослав Тогобочний. Від... Від учора.
Полковник. Цілком достатній стаж. Ти помітив, що я тебе не питаю, чи в'яжеться курення з твоїми засадами?
Святослав Тогобочний. Помітив.
Полковник. А чи помітив ти, що я тебе взагалі ні про що не питаю?
Святослав Тогобочний. Помітив, батьку.
Полковник. То добре. Мені йшлося про те, щоб ти помітив.
Святослав Тогобочний. Я тебе дуже люблю, батьку.
Полковник. Я тебе теж, сину.
Святослав Тогобочний. Ти найкращий з батьків.
Полковник. От бач.
Святослав Тогобочний. Ти ні про що не питаєш, ні від чого не відмовляєш, ні в чому не умовляєш. Якби то всі батьки були такі, як ти, батьку!
Полковник. Єдина моя претенсія була, щоб ти це помітив. Ти помітив, і тим усі мої побажання виконані. Більше претенсій до тебе не маю.
Святослав Тогобочний. І я до тебе теж.
Полковник. Воно означає, що я вже можу йти?
Святослав Тогобочний. Так, батьку, пробач. Ми ще сьогодні зустрінемося.
Полковник. На випадок, якщо ні, можна мені до тебе тепер доторкнутись?
Святослав Тогобочний. Абсолютно можна.
Полковник. Не розсиплешся?
Святослав Тогобочний. Постараюсь.
Полковник. Я тільки злегка. Ось за плече тебе візьму. Нічого, доброї породи. Нівроку. Не такий то вже, може, і гріх. Така порода чогось досягає. Чорт його, зрештою, зна, чого саме, а проте досягає чогось безумовного. Між іншим, це дивно.
Святослав Тогобочний. Що саме, батьку?
Полковник. Ніколи я в тебе досі не помічав лунинки на шиї. Ану, чекай. Ні, не бруд. Справжня яснобура лунинка, і... то тим більш дивно, що... А втім, яких чудес тільки Господь Бог не творить! Що ми знаємо про його заміри? Ми, якщо мітимо одне одного, то вже ж не на далеку мету. Прошу вибачення за затримку. Вклоняюсь.
Святослав Тогобочний. До побачення, батьку.
Перша пара. — ...навіть можу сказати: з кожною хвилиною я спостерігаю в собі, як розколина стає ширшою. З неї зяє безока катастрофа, яка означає кінець усьому, що існує. Хіба що станеться чудо, і невідома ще сьогодні сила прийде з-за гір і силоміць знову стулить розколину в наших душах. — Але не можна так перебільшувати, люба! — Ні, я либонь применшую. От, кажуть, тут знову з'явився Святослав. Це ж означає, що...
Друга пара. — ...і все таки, як ти незграбно робиш цей випад. Ну, от, дивись, як я його роблю. Ну, дивися ж, раз-два, раз-два, раз-два. Вже краще. То що? Кажуть, сюди прибув Святослав, так що тепер акція спротиву...
Третя пара. — ...і у відповідь ви мовчите. Я розумію, краще мовчати, ніж говорити банальності. Я теж воліла б мовчати, ніж виголошувати тиради, неначе та провінційна акторка. Я переконана, що я створена для великого чину. Я переконана, що створена бути подругою людей такої міри, як Святослав...
Четверта пара. — ...певно, що Святослав інша річ. Але у Святославі йдеться далеко не про саму зовнішню красу. — І все таки воно грає вирішну ролю. — Облиш. Напевно ж він тут з'явився не для того, щоб полонити серця, а для чогось зовсім...
П'ята пара. — ...усім моїм серцем, я з цими людьми. Які гордощі, коли відчувати, що ти належиш до тієї самої нації, що й Святослав...
Тереса. Яка я горда за тебе!
Святослав Тогобочний. Дівчино!
Тереса. Як я люблю тебе!
Святослав Тогобочний. Дівчино!
Тереса. Пробач мені, коханий, моє ти щастя. Я чудово розумію, ми не маємо права на пестощі. Лиш на хвилину я даю собі відпруження. Як я люблю тебе, яка я щаслива, що бачу тебе, що говорю з тобою. Ах, розкішні твої біцепси, розкішні твої плечі! Покажи мені лунинку, що батько казав. Невже він досі не помічав її? Я теж не помічала. Справді, лунинка. Яснобура кругленька лунинка. Святославе, я не можу тебе поцілувати?
Святослав Тогобочний. Думаю, що ні, дівчино.
Тереса. Ну, скажи мені ще. Говори мені щось. Ти застудився?
Святослав Тогобочний. Трохи.
Тереса. Мені твій голос здається відмінним. Чужий, наче не твій. Ти не сердишся, що я так багато говорю? Я говорю самі дурниці, знаю. Я хочу, щоб ти говорив мені. Я так багато пережила, слухавши твого батька. Така чудесна і така страшна людина. Його не треба брати серйозно. Інакше можна втратити багато від віри. Я завжди слухала його сміючись. Сьогодні — ні. Сьогодні я боялася, що кожне його слово розхитує підвалини. Знаєш, які підвалини? Ті, на яких я живу — на яких ти живеш. Ти знаєш: я це ти. Коли я захитаюсь, то воно означатиме, що захитався ти в мені. Я не хочу, я не допущу. Хоч би в мені вся віра в твою слушність вивітрилась дощенту, я все одно житиму тобою. Я житиму тоді без віри, але житиму. Як треба буде, я вмру. Нехай ми служимо абсурдові, нехай нас прокленуть пізніші покоління! Але ніхто ніколи не зможе сказати, ми, мовляв, напівдорозі відмовились від того, з чого починали. Ніколи, ніколи так не буде.
Святослав Тогобочний. Не буде...
Тереса. Ніколи, ні, ніколи не буде. Говори мені. Скажи ще раз, що ідея вища над усе. Скажи мені ще раз, що ідея визволення поневоленого народу — найвища з усієїх ідей людства. Скажи, що перед нею блякнуть усі інші ідеї.
