Близнята ще зустрінуться - Костецький Ігор

Вистава в масках

Діють:

Пролог(Розпорядник балю)

Тереса

Полковник

Святослав Тогобочний

Святослав Тутешній

Петро Тогобочний

Петро Тутешній

Пари на балі

Пролог

Я попрошу хвилиночку уваги. Високошановні глядачі, не така проста річ виступати в нашому театрі з прологом. Хоча б уже тому, що коли я вийшов, ви не знали, що я пролог. Ви гадали, щось трапилося з виставою, і я мав вас попередити. Бачите, ніхто з наших часів не готовий до того, що, прийшовши в театр, він потрапить таки в театр. Не скликають сьогодні до вистави сурми. Розмальовані арлекіни не попереджають перед завісою сценічне дійство. Ось я теж вийшов до вас у звичайному вбранні. Таке і ви щодня носите. І на обличчі моєму немає ані краплі гриму — можете переконатись. Тим то ви й думали, що я не пролог, а так собі щось. Дорогі глядачі, театр переживає кризу. Мені не дозволено про це так широко оповіщати. Особливо повстає проти того наша примадонна. До речі, з огляду на те, що одна авторитетна інституція, нехай благословення Всевишнього буде над нею, зажадала, щоб було українізовано французькі терміни у клясичному балеті, я хочу піти назустріч її справедливим домаганням. Отож, пропоную заступити слово "примадонна" українським "первопані". Якщо не суперечите проти новотвору, то я веду мову далі.

Так от, мені заборонено занадто багато говорити про кризу театру. Все-таки я скористаюся з того, що мене не чують за лаштунками, і розкрию вам таємницю. Театр взагалі, а наш зокрема переходить тяжку хворобу. Криза не в тому, що нема чого виставляти. Ні, п'єс є багато всяких, і між ними є навіть добрі. Криза в тому, що не знають, як виставляти.

Уже все на світі перепробувано в театрі. Сцену заповнювали декораціями до пересичення. її напихали меблями та іншими предметами, ніби антикварну крамничку. А тоді, навпаки оголювали аж до задньої цегляної стіни. На кін запроваджувано фільм, коней і живих котів. Театр пережив епохи натуралізму, символізму, футуризму, експресіонізму, сюрреалізму, конструктивізму, динамізму, етатизму, біомеханізму, дадаїзму, інтелектуалізму. Не кажу вже про геть допотопний романтизм і подібне. Пережив навіть — скажу вам по секрету — епоху тоталітаризму. Це коли була диктатура режисера.

І от по всьому. Театр знову має дошки, і більш нічого. Сіли режисер з акторами й не знають, що робити. Чи будувати сцену в чотири поверхи, чи, навпаки, так і лишити, як є? Усе спробувано, все вичерпано.

Щоправда, автор цієї п'єси, що ви її сьогодні, здається, побачите — Я кажу: здається. Бо прийняли ми її до вистави дуже неохоче. Тож і не знати ще, чи гратимемо. Там за лаштунками якраз тепер про те нарада. Одне слово, автор, коли його запитали, як грати п'єсу, подав несміливу пропозицію. Він запропонував грати п'єсу засобами, що залишаться, коли відкинути всі ізми. Тобто, засобами чистого театру: розвішати завіси, розмалювати обличчя — і грати. Але воно було так неконкретно, на автора посипалося відразу стільки запитань, що він злякався, втік і, як бачите, не з'явився навіть на виставу. Автор полишив своє твориво на нас, акторів.

З обуренням повідомляю вас, що автор взагалі пішов лінією найменшого спротиву. Сюжет він не вигадав, а по-рабському запозичив. Ви ж бо не раз чули про цю історію двох близнят, їх виховано у різних кінцях світу і зведено на сцені, щоб відбувати всякі штуки з переплутанням, невпізнанням і так далі. По-друге, автор не написав ані однієї ремарки. Отже, незрозуміло, де відбувається дія, коли хто виходить і коли хто зникає. Та й щодо самого тексту автор обмежився на тому, що збив його докупи абияк, а по всьому написав великими літерами примітку, мовляв, текст не остаточний, і актори можуть імпровізувати на власний розсуд. А найголовніше: п'єса має ряд серйозних непов'язань. Автор мало того, що запозичив сюжет — саме запозичення не гріх, бо так робили і найбільші драматори. Ні, він не зв'язав кінці з кінцями. Багато місць лишилося нез'ясованими, і раз у раз ситуація суперечить сама собі. Ви ж розумієте, багато з того, що могло бути природним за античних часів, навіть за доби Ренесансу, те сьогодні здається малоймовірним або й зовсім диким. Коротше кажучи, нам припав кавалочок роботи.

Ви помітили, мабуть, високошановні глядачі, що я весь час намагаюся видушити з себе дотеп і що з того нічого не виходить. Так, не виходить. І не може вийти. Бо це в мене, так би мовити, сміх крізь сльози. За задумом автора, вистава не мала бути комедією. Навпаки, вона мала бути дуже драматична, з гострою ситуацією, з психологічним переживанням. Тож мої невдалі дотепи це тільки жалюгідна спроба бодай якось розважити вас на випадок, якби вистава не відбулась.

А втім, я зараз довідаюсь. Агов! Ну, що, як там? Урадили? Що? Граємо? Спробуємо? Отже, граємо. Буде вистава. А де відбувається? Що? Ага. Так щодо дії там ухвалили тим часом визначити обережно і по змозі невтрально. Звучить так: масковий баль під новий рік під час окупації. Можливо, ходом дії пощастить зробити уточнення. У всякому разі, після першої відслони я прийду вам на допомогу з коментарем.

Таким чином, увага: маскований баль під новий рік під час окупації.

1

Перша пара. — ...і нагадує мені бенкет під час чуми. — Люба, ги перебільшуєш. — Скільки разів я вже давала обітницю: не танцювати до кінця окупації. Але мені, либонь, бракує...

Друга пара. — ...знов наступив мені на ногу. Коли ти вже набудеш зграбности? Я, нарешті, втрачу всяку...

Третя пара. — ...ах, вивчіть мою душу! Бачите, як воно несправедливо. Якби я була дійова особа у п'єсі, то акторка, що грала б мене, неодмінно говорила б таким голосом: ах, вивчіть мою душу! Але так справді не є. Ви чуєте, я говорю до вас цілковито по-людськи: вивчіть мою душу...

Четверта пара. — ...сказати, що тобі він подобається? Звичайний макогон. Здоровецький і пустопорожній. — Але ж гарний! — Ну, й що з того? Якби ввесь світ наповнили самі гарні чоловіки, то, запевняю тебе, ти б сама не знала...

П'ята пара. — ...а я тобі скажу, ти зовсім не маєш слушносте.

Якби ти хоч на хвилину уявив собі, що повинна відчувати ця людина. Бреде холодної ночі. Дощ. Голодний. З однією тільки думкою про...

Перша пара. — ...сидіти вдома і зосереджено думати над тим, що світ котиться до страшної катастрофи! — Ну, ти вже занадто перебільшуєш, люба. — Ах, у тебе абсолютно немає відчуття. Ти не усвідомлюєш, над якою безоднею ми оце танцюємо, і до якої безмежної...

Тереса. Як я рада, що це ви.

Полковник. Перепрошую, панночко?

Тереса. Пане полковнику, не вдавайте. Я вас пізнаю в усіх маскарадах.

Полковник. Але ж, панночко...

Тереса. Пане полковнику, не вдавайте! Коли хочете лишитися

невпізнаним, то принаймні шкутильгайте абощо. Полковник. Як же ви мене впізнали?

Тереса. Господи! З ваших рухів. З вашої ходи. З ваших геркулесових плечей. З вашого способу тримати келішок.

Полковник. Ви бачили, як я тримав келішок?

Тереса. Я стежу за вами вже п'ятнадцять хвилин.

Полковник. А я собі й не той, що можу ще бути предметом зацікавлення такої леді. Зате вас ніяк не можна впізнати.

Тереса. Мистецтво, пане полковнику, мистецтво. Між іншим, пане полковнику, мені не до жартів.

Полковник. А то чому?

Тереса. Думаю, що й вам так само.

Полковник. Бачите, це як дивитись на справу. Або життя взагалі жарт, і тоді перестати жартувати означає перестати жити. Або ж жарт це виняток із життя. Але в такому разі я, що прожив усе життя жартома, виходить, ніколи і не жив.

Тереса. У мене навпаки.

Полковник. Саме?

Тереса. У мене навпаки. Я ввесь час намагаюся жити поважно.

Але життя тільки й робить, що жартує зо мною. Чи ви можете дві хвилини говорити серйозно?

Полковник. Думаю, що дві хвилини — ні.

Тереса. Добре, а одну?

Полковник. Боюся, що теж ні.

Тереса. Навіть коли б ішлося про найдорожчі для вас речі?

Полковник. Саме тоді найменше. Дороге тільки те, що дається жартома.

Тереса. А те, що дається тяжким щоденним божевільним трудом?

Полковник. О, його треба якомога швидше сховати в куток і забути.

Тереса. Але, пане полковнику, ви знаєте, що я майже не переношу ваших афоризмів, коли маю намір говорити про речі...

Полковник. Люба, дорога, незрівнянна Тересо! Я майже не переношу майже все, чим живуть і чим дихають люди. Але саме тому мені і найзручніше жити, ніж будь-кому із смертних.

Тереса. Ваша правда. Як би я хотіла посідати ваш погляд на світ!

Полковник. Ні в якому разі не потрібно. Тереса. Чому?

Полковник. Бо не варт посідати мого світогляду, не посідавши моєї статі, мого бараболястого носа, мого двічі на день голеного обличчя. Ну, і, звичайно, моєї блискучої біографії. А це значить: посідати всю купу вчинених мною і дуже вигідних для мене компромісів із життям. їх звичною мовою прийнято називати гріхами.

Тереса. Добре. Я цього хотіла. Поясніть мені, будь ласка, що таке гріх.

Полковник. Це, знов-таки, як з якого погляду. Хтось — не пам'ятаю, хто, — висловив думку, мовляв, убивця поодиноких людей називається злочинець, а масовий убивця — герой. З такого погляду, я герой, бо вбивав людей не рахуючи.

Тереса. На війні?

Полковник. Ясна річ.

Тереса. І почуваєте себе щасливим?

Полковник. Ясна річ. Бо, прошу зауважити, я завжди вбивав тільки тих людей, які хотіли, щоб я їх убивав.

Тереса. Не розумію.

Полковник. І не зрозумієте. Між вами, найдорожча Тересо, та мною — тисяча років. Ваше покоління ділиться рівно на дві половини. Одна не визнає вбивства цілковито. Друга визнає, але тільки з ідейною метою. Ні та, ні та половина не мають найменшого уявлення про те, що означало вбивство для нас, хто були офіцерами старих імперій. Людина імперського світогляду, Тересо, для вас — музейний експонат. Ми не мали нічого спільного з пацифізмом, який так владно опанував половину сучасного світу. Ми прекрасно знали завітні мрії багатьох хлопців із сусідньої імперії. Вони прагнули одного: помірятися з нами силами. Але ми ніколи не бруднились і ні об яку ідею вбивства. Ми не потребували підсилювати свій запал ненавистю до тих хлопців із сусідньої імперії. Ми мали до них найкращі почуття, як і вони до нас. Перед усіма тими, що я їх убив, я маю абсолютно спокійне сумління. Я знаю, що вони не мають до мене жадних претенсій. Навпаки, відчувають до мене повагу за мої швидкі і точні постріли.