Клопоти Савчихи - Маковей Осип

Дуже йому було в тім мундирі до лиця; достоту кадет молоденький, такий, як старостів син, що до кадетів записався і під час вакацій "спациру-вав" по місті. А ще й споважнів Михась, як старий; Гелєнці показував латинську книжку, а вона щось читала-читала і нічого не розуміла, аж їй мусив Михась роз'яснити, що те все значить. Таки, видко, щось навчився.

VIII

І вже Савчиха тільки всеї потіхи мала з сина, що на різдво. А потім прийшлося їй знову гризтися та журитися, Сторонський написав, що шкода кожного дня у Львові, плаченого за Михася; радше б його забирати додому. Але Савчиха не вірила; їй все здавалося, що то Сторонський тільки з заздрості таке говорить та пише, а Михась таки дістане добру клясу. Ще надії не стратила, що хлопець поправиться.

Але швидко прийшлось їй гірко, дуже гірко розчаруватися. Скінчився перший піврік науки, і Михась приїхав додому на малі вакації з третьою клясою і злою нотою з оби-чаїв. Як зрозуміла Савчиха, що в свідоцтві Михася написано, вибила, вибила його патиком, здерла з нього "кадетський" мундур, вийняла якийсь старий і кинула йому в очі.

— Коли,— каже,— не хотів ти бути ксьондзом, то будеш у мене за свиньми ходити!

Таке йому мама сказала! Аякже! Сказала йому і сама, як подумала, яка то ганьба для неї, як люди будуть із неї сміятися, кільки грошей стратила, кільки ночей не доспала, кільки по дорогах намитружйлася, кільки нажурилася та наплакалася,— штурхнула ще раз Михася у плечі і з дитиною пішла в кухню та там довго-довго плакала.

Не диво, що плакала! Кому б не був жаль?

А Савка нічого — аби слово хлопцеві сказав! Так як би рад був. Подивиться на Михася, усміхнеться в вуса, поклепає його по плечах та й тільки скаже: "Кадет",— і більше нічого. А Михась хоч ніби й плаче, а проте скоро сльози витирає — таки радий він, іще й який радий, що останеться дома, що не буде мучитися в школі.

Навіть до хліва з батьком зайшов подивитися на безрогі. Оглянув одну й другу, а при третій став — подобалася йому — і питається в батька:

— Що ви за неї дали?'

— Ану вгадай! — відповів батько.

— Гм! — задумався Михась.— А тепер добрий час на товар? Бо я був у школі й не знаю.

— Незлий,— завважив батько, всміхаючись.

— Ну, то як дали-сьте тридцять п'ять ринських, то певно більше ні,— відповів Михась.

А Савка як те почув, то аж у долоні сплеснув.

— Бодай тебе,— каже,— хліб напав! Таж ти на різника як вродився, а з тебе хотіли ксьондза зробити! Я дав тридцять п'ять і шістку на могорич. Відгадав! Бігме, відгадав!

— Та-бо вона більше й не варта,— додав іще Михась, вдоволений, що розуміється на купецтві.

Тішиться Савка своїм сином, а що жінка гризеться, йому не в( голові.

Було те в неділю зрана, як Михась приїхав. У Савчихи тільки й думки було, що про свою гризоту й страти. Вона щохвилі оберталася до Михася, аби його штурхнути, але чим далі, то стримувалася — жаль їй було хлопця. І так змарнів, бідачисько, у Львові. Мури там тягнуть силу з чоловіка — і годі добре виглядати.

Пішла вона до церкви. Молилася там, трохи плакала з жалю, аж людей то дивувало.

Виходить вона з людьми з церкви, а перед нею йде Воро-нячка, та баба пащекувата, і Козачка з Греблі. Савчихи за собою не видять і про неї розмовляють.

— Не знати, чого нині Уланиха так у церкві плакала? — питається Козачка.

А Воронячка, що то в неї язик, як у гадини пожаристої:

— З утіхи,— каже,— плакала, що її кадет уже лацінську школу скінчив!

— А Дутчишин,— каже Козачка,— чую, добру клясу дістав. Добре їй так, тій багачці...

Як те почула Савчиха, то під землю хотіла запастися, як би їй хто в лице дав, так їй стидно зробилося за сина. Вона обернулася, ніби когось шукала, а то лиш те, аби дальшої бесіди Воронячки й Козачки не чути. Закусила губи й пішла додому.

На вечерню не пішла, не хотіла. Просиділа дома коло дітей, а між людей вийти боялася. По вечерні прийшли до хати тато Чупський, прийшов Савка, надбіг звідкись Михась, сіли собі, балакають. А про кого балакають? Про Михася. І не рад би чоловік його зачіпати, а мусить, бо серце болить.

— Я на нього двісті тридцять ринських дотепер видала! — каже Савчиха з жалем.— Нині обрахувала.

— Але зате хоч наїздилася ти до Львова! — каже весело Савка.— За всі часи наїздилася і ти, і всі ми.

— А бодай він запався, той Львів паскудний! — закляла Савчиха.

— Чого клянеш, Касюню? Адже ти зі Львова ще й доньку привезла,— зажартував собі батько Чупський, вийняв із колиски дитину і став гойдати на руках та примовляти: "Львівська панна! Львівська панна!" А та "панна" так до діда усміхається любенько!.. Гарна буде дитина!

— Якби тітчин професор був хотів, то Михась був би добру клясу дістав,— говорила все своє Савчиха, чуючи жаль до всіх.

— Не журися, жінко! — каже Савка.— Най кобила журиться, що велику голову має. Що Сторонський винен? Тепер менше клопоту буде. Маєш же Гелєнку для себе, а я буду мати Михася для себе. От тільки посварилися ми з швагром через кадета, а то без того б могло було обійтися.

— Не пий, то не буде сварки! — зауважив батько Чупський.

— Та я то й сам виджу, що біда мені з тим питтям... Мушу закинути, аби не знати що!..

А Михась тої розмови слухає і щось хоче сказати, а боїться. Але вкінці набирається відваги й каже:

— Мама повідають, що на мене двісті тридцять ринських видали. А за мого Зіркатого яких сто ринських хто забрав?

— Який він твій був, той Зіркатий? — питається батько.— Чиєю ж то мукою ти його годував? Га? Ади! Який мудра гель!

Михась замовк і не знав, що сказати. В ту хвилю надійшла в хату стара Чупська. Прийшла така рада, аж старі очі світяться.

— Дутчисі,— каже,— дав бог тепер сина. Такий внук, як цванцігер!

А та новина дуже сподобалася старому Чупському; він зірвався і каже:

— Знаєш що, стара? То ми тепер маємо двадцять п'ять онуків разом. Цісарський нумер...

І тішилися всі, що Дутчисі дав бог сина, тішилися хто більше, хто менше.

Шість синів має тепер Дутчиха. Коли-то виховати? Де на них гроші взяти? Дай, боже, аби той наймолодший і всі вчилися так, як той найстарший, Андрусь, що мама за ним душі в собі не чує, так його любить...