Клопоти Савчихи - Маковей Осип
По другу голову та по третій мозок! Але я йому дала! Відхочеться вже йому втікати!
— Мушу вам, сестро, сказати, що не подобається мені ваш Михась,— зауважив професор поважно.— Лінюх він великий, та й голова слаба...
— Я вже й сама не знаю, що з ним робити, пане професор! — нарікала Савчиха.— Я тягнулась би з останнього, аби тільки вчився, коли ж, видко, годі — як із каміння! Не маю щастя... Людські діти о голоді, о холоді до школи ходять, учаться, панами стають, а мій...
І Савчиха трохи не заплакала з жалю.
— Ви дістали зі школи письмо? — спитався Сторонський.
— Та дістала, дістала, бодай я його не видала...
— І знаєте, що там написано?
— Знаю!
— Що ж ви думаєте робити? Михась учитися не буде.
— Мусить учитися! — відповіла Савчиха рішуче.
— Але ж він не може, бо тупий і лінивий,— завважив професор,— натури не зміните!
— Зміню я йому так, що посиніє від синців, а таки буде вчитись!
— Ні, сестро, моя рада щира — не тратьтесь дальше надармо, візьміть собі його додому: буде господарем, різником, купцем, буде щасливим чоловіком,— пощо його силувати до школи, коли до того не здався? А бачу, що не здався!
Болить Савчиху така мова, страх як болить, аж серце ріже, але вона стримує свій жаль і з заздрістю питається:
— А як же Дутчишин Андрусь?
— Учиться дуже добре, порядний хлопець, такий слухняний...
— Але правда, що ви йому помагаєте? — питається Савчиха і дивиться допитливо в очі професора.
А професор нічого не здогадується.
— Ні,— каже,— я мало коли до нього й заходжу; зайду лиш отак десь-колись як до нього, так і до вашого, а так то волю їх обох закликати деколи до себе, Часу, знаєте, не маю; роботи по самі вуха...
Але Савчиха не вірила сим словам; то так було видко їй зараз з очей. Подумала трохи, а потім присунулась, нахилилась і, хоч у кімнаті в таку ранішню пору нікого не було, хіба кельнер один, стала півголосом говорити:
— Я мала би до вас просьбу...
— Яку?
— Просьбу таку, що ви з нею не будете мати клопоту, тільки аби ви схотіли.
— Та чого б я не хотів для вас зробити, аби тільки все можна,— відповів професор.
— Те, чого я хочу, можна легко зробити, бо ви собі з Ми-хасевими професорами колеги...
— Ну, то що з того, що колеги? — спитався Сторонський.
А Савчиха тим часом сягнула в кишеню і так, як би приготовилась, попід столом стала всувати Сторонському якісь папери.
— Візьміть ви ту п'ятку,— шепотіла вона,— і запросіть Михасевих професорів на добре снідання, а притім їм дещо шепніть за сина, най би на нього око мали...
— Але ж то не можна, сестро Касюню! — говорив роздратовано професор, оглядаючи банкноти.
— Та коли то замало, то я ще п'ятку додам,— поспішила сказати Савчиха і вже рукою сягала в кишеню.
— Не давайте, сестро, нічого й ту п'ятку візьміть собі назад; ми, професори, присягаємо на справедливість і нікого не кривдимо навмисне. Підкупство — гріх...
— Присягаєте-присягаєте...— повторила трохи розгнівано Савчиха,— а чого від мене професор Венгерський дві шинки прийняв, а масло, а ковбаси?.. Також за Михасі — та й йому клясу дав!
— Такі ваші професори, як Венгерський, можуть собі приймати, що хотять і за що хотять, але ліпше б зробили, якби таких Михасів пильнували більше, а шинок не брали! Нам не вільно приймати.
— Вже якби ви хотіли, то взяли б, і ніхто про те не потребував би знати... Адже вони не потребують знати, що за мої гроші п'ють,— завважила Савчиха.
— Коли так, то я їх за свої гроші погощу, а ваших не прийму.
— Візьміть хоч п'ятку!
— Не прийму, сестро, не намовляйте: шкода заходу...
— Виджу я, що ви мені й мому Михасеві не раді,— жалібно закінчила Савчиха й похилилася.
— Але ж, сестро, як же я маю до вас говорити? Кажу вам, що так не можна, і вже. Ми присягаємо перед богом.
Дивиться Сторонський на сестру, а вона так посоловіла і на лиці міниться... Прийшло йому щось на думку, і питається:
— Чи не зле вам, сестро?
— Слабо мені. До тітки мушу...
Кинув Сторонський кельнерові гроші, здержав на улиці фіакра, вивів Савчиху з шинку, посадив на фіакр і казав щосили гнати до тітки-кондукторки. А Савчиха так ослабла, що геть із сил опала. Приїхали, Сторонський трохи не заніс сестру до хати.
А стара тітка-кондукторка тільки подивилась і казала просто з моста забиратися Сторонському і Михасеві з хати...
Увечері того дня довідався професор, що Савчисі дав бог доньку... Взяв він Михася до своєї хати, бо в тітки місця не було, і сам зажурився, що з тим клопотом робити. Зателеграфував би зараз до Савки — прийде телеграма вночі, Савка налякається, буде собі бог знає що думати, стане будити когось, щоб перечитав телеграму,— а правду сказати, потреби так його лякати нема, бо — як тітка казала — і Савчиха, і донька маються дуже добре.
Аж рано Сторонський зателеграфував виразно, обережно, аби непривичних до телеграм людей не наполохати. Успокоїв Савку, що все добре.
Проте ж таки Савку та новина дуже вразила, і він того самого дня підвечір приїхав із мамою Чупською до Львова. Чи сподівався він коли, що бог дасть йому доньку у Львові? А воно, бачите, так зложилося, а все тільки аби Савчиха клопіт мала, аби не мала покійної години...
Чотири дні перележала Савчиха у Львові, а на п'ятий, закутана в кожухи, залізницею і возом вернулася з мамою та з дитиною додому. Дав бог, що та дорога не пошкодила ні Савчисі, ні дитині — якось приїхали здорові додому. Тільки клопоту було багато та гризоти і страти, що не міра. Звичайно, у Львові за все плати та й плати і кінця-міри тому нема. А все через того Михася, бо якби був не пішов до школи, була б... та що? Чи потрібно вам два рази казати? Самі знаєте, що клопіт не по лісі ходить, а по. людях.
Та й отаке-то, бачите, сталося, бодай не казати. Ну, сталося... що впало, те пропало. Коштувало воно Савчисі з тридцять ринських, а дома було б обійшлося за п'ятку. Але най там уже коштує, кільки хоче,— добре, що Савчиха здорова, та й дитина також. А, правду сказати — аби дитину не зурочити! — гарна Дівчина буде, та наймолодша донька Савчихи. Очі такі сині, як у мами або в Гелєнки. Обидві в маму вдалися. Ну, най росте собі здорова мамі на потіху та на радість, дай їй, боже, що найліпше, аби не хорувала, аби мама не потребувала знов один день у тижні постити, бо як отак за кожну дитину стане постити по одному дневі, то ніколи й м'яса не покуштує, хоч сама різничка.
Минувся отой клопіт. Савчиха за маленькою дитиною й Михася трохи з пам'яті випустила; пройшло зо два тижні сяк-так спокійно, аж тут Савка встругав таку штуку, що ганьби і стиду наробив цілій фамілії.
Стрівся, знаєте, з Дуткою і його жінкою в шинку, а був торговий день. Сидів собі Дутка з Дутчихою й пили пиво, як голуб'ята. Любилися обоє так, аж то людям не подобалося. Він без неї не вип'є склянки пива, а вона без нього. Так сидять вони собі, кажу, за пивом. Приходить Савка.
— Дай, боже!
— Дай, боже!
Присів Савка коло них і по-п'яному, бо вже випив трохи, ні за що ні про що вчепився до Дутчихи.
— А у вас,— питається,— коли хрестини?
— Ще нема кого хрестити,— відповідає Дутчиха.
— Ну, але буде! — каже Савка.
— То що з того? — питається Дутчиха.
— Вип'ємо! — каже Савка.
— Випити можна й так, нащо хрестини? Напиймося, швагре! Хоч ваша жінка з моєю гнівається, але то бабська річ гніватися, а ми не маємо чого.
— Правду кажете, швагре! Дай, .боже, здоровля!.. Почалося так гарно, як бог приказав. І якби був у Дутчи-
хи розум, аби мовчала, не було б суперечки. Ні, не втерпіла баба, почала своїм Андрусем хвалитися, а все так, як би на притики Савці, що його син не вчиться. Та вже той син у печінки йому заліз зі своєю наукою та школою! Ліпше б й не згадувати про нього! Отже ні — нагадала Дутчиха Савці Михася і тим упекла йому. А він від жінки чув та й не розважив, що нібито Дутчиха має в Сторонського протекцію, і ні сіло ні впало — візьми та й виїдь із тим, як із чобітьми на стіл.
— Та що? — каже.— Аби моя стара вміла так коло професорів ходити, як ви, Христино, то й Михась мав би добру клясу..
— Як же я ходжу коло професорів? — питається Дутчиха, а вже їй очі світяться.
І тут, як-то в п'яного дурний розум, Савка вихопився з нерозумним словом: образив швагрову безвинно. А Дутка обстав за жінкою і сказав там якесь слово Савці. Савка на те все візьми та й гоп Дутку в лице, аж йому зараз напухло. Крик, галас, сварня...
Змовчав Дутка, не віддав Савці поличника, пішов додому і на другий день Савку заскаржив до суду. А в суді за два тижні засудили Савку на добу арешту. І такої ганьби набрався Савка, що ані на місто показатися. Як таки! Аби такий славетний господар та в арешті сидів! Ніколи ще там не був, хоч не одному в лице дав, а тут швагер його до арешту засадив. Ганьба на цілу губу!
Міркував Савка і сяк і так; злий був на себе, що по-п'яному сварку починав, а далі одного дня пішов і відсидів кару — ніхто й не знав, як і коли. Та вже його серце скипіло на Дутку, і на жінку його, і на діти його, він їх і на очі не міг стерпіти. Савчиха ж довгий час і на місто не показувалась, так їй було стидно. А що нагризлася, того ні списати, ні оповісти. Хіба жінці не має серце боліти, як чоловікові от таке трапиться? І вже тепер вона до Дутчихи не тільки "дай, боже, добрий день" не скаже, бо й так не відзивалася до неї від останньої сварки, але ще й плечима до неї обертається, як її де подибле. Так погнівались сестри.
Та най би вже на тім було скінчилося! Посваритися можна, те між людьми буває; а що чоловік добу сидів у арешті, то таки йому й на добро потрохи вийшло, бо сам прийшов на думку, чи б не заперестати пити, чи б не присягнути на тверезість. Але по тім клопоті прийшов другий, ще немиліший для Савчихи.
Прислав був Андрусь Дутка до тата лист, і в тім листі — ніхто його не просив, ні за язик тягнув — узяв і списав пригоду, яку мав Михась Савка в школі. Розсердився був Михась на якогось там товариша в школі. Ну, розсердився, то не велика річ. Але ж бо мало того, що розсердився,— візьми, дурний хлопчисько, і вдар свого товариша по лиці, аж той на землю впав. Упав на землю і поскаржився професорові. А професор до директора — і замкнули Михася на чотири години арешту в школі.
Все те описав Андрусь у листі, як писар який, а Дутчиха зараз сказала те мамі Чупській, а Чупська понесла до Савчихи й загризла її тою вісткою тяженькою.
— На, маєш! — каже Савчиха.— Тепер і батько, й син кримінальники!..
Страх як Савчиха хотіла поїхати до Львова, аби вибити сина, але одно — годі було дитину при грудях покинути, друге — надходило різдво і Михась мав сам приїхати додому.
— Най він лише приїде! — грозила Савчиха.— Виб'ю псявіру, аби духа в собі не чув!
Легко було тоді Савчисі грозити; може, навіть якби був Михась під ту хвилю попався мамі під руки, то й дістав би трохи патиком; але прийшло різдво, Михась приїхав, як який кадет, у мундурі, аж люди зглядалися, а мама забула весь свій гнів: і те, що в арешті сидів, і друге письмо за сина, що дістала зі школи,— все чисто забула і тільки тішилася Михасем, що на свята приїхав.
