Стріла часу - Бердник Олесь
Говорити.
— Ви знаєте нашу мову? — вражено вигукнув Іван Ігнатович.
Обличчя космонавта було непорушним, рот теж не ворушився, але знову пролунали слова з долоні:
— Ні. Я не знаю вашої мови. Апарат, який ви бачите, має можливість проводити практично безконечну кількість модуляцій. Він здійснює переклад в одному напрямку й другому, якщо розвиток думки в обох світах йшов однаковим шляхом.
— Ясно, — прошепотів професор.
— У нас такі апарати ще тільки в зародку, — підхопив Василь.
— Але ж ви мовчите! — продовжував професор. — Хто ж відповідає нам?
— Я не мовчу. У нас спілкуються не акустичним способом, а радіоенергетичним.
— Хто ж ви, звідки? З якої планети? Куди летите? Спеціально на Землю чи ні?
— На вашій планеті випадково, — відповів космонавт. — Трапилося непередбачене пошкодження. Керівний мозок сам не зміг виправити дефект і посадив на найближчу планету.
— А де були… ви? — якось непевно запитав Василь. — Ми бачили дивний процес…
Космонавт усміхнувся. В його широких очах заіскрились веселі огні, лоб злегка наморщився.
— Це дуже просто. Я бачу, що на вашій планеті знання досягло ще невисокого розвитку…
— Ні! — перебив Василь, хоч професор смикав його за рукав. — Ми вже готуємося до польотів на інші планети!
Чужинець ще більше розвеселився, покрутив головою. З кульки на його долоні пливли спокійні слова відповіді:
— Ми обігнали вас на десятки тисяч років. Мені важко вибирати слова і думки, щоб ви зрозуміли. Я не з вашої системи. І навіть не з якоїсь сусідньої. Моя система знаходиться на кордонах Метагалактики . Цей апарат працює на принципі…
Апарат замовк, почулося шипіння, потім знову залунали слова:
— …анігіляції часу й античасу. Моя мета — розшукувати цивілізації, вищі за вашу власну. Таке завдання нашого… (знову пауза) …центру. Для безпеки і для збереження своєї молодості космонавт під час польоту перебуває в стані певного анабіозу. Все, що складає характерні особливості індивіда, зберігається спеціальними кібернетичними машинами, побудованими на вищих досягненнях механічної біології. Будь-які порушення миттю ліквідуються інтелектуальним реле…
— Чортівня якась, — пробурмотів професор. — Людину перевозять на такі відстані, мов багаж…
— Ну, а ви побудете на нашій Землі? — перебив Івана Ігнатовича Василь. — Ви ж розумієте, що це дасть нашій науці? Ви б могли залишити для нас цілий ряд різних відкриттів!..
Космонавт зробив заперечливий жест, лагідно поглянув на Василя.
— У нас інший напрямок розвитку. І дуже великий інтервал між нами і вами. Подумайте, що б зробили люди первісних епох з вашими машинами?
— Ну… це… вже… образливо, — пробубонів професор.
— Не треба, Іване Ігнатовичу, — втрутився Василь. — Але все-таки ви побудете на нашій планеті?
— Ні! — відповів чужинець. — Мені пора. І так доведеться корегувати напрям польоту через цю затримку!
— Тоді скажіть… — Василь підступив до космонавта ближче, благально склав руки на грудях. — Скажіть ще що-небудь про ваше життя, про ваші науки і людей…
Космонавт з жалем розвів руками.
— Пора. Не можу.
Василь ледве не заплакав. Закусивши губу, поглянув на професора.
— Я не можу. Така подія і… ніякого сліду не залишиться! Ніхто навіть не повірить…
Професор комічно смикнув себе за вуса, подивився на чужинця, потім на Василя.
— А ви знаєте… я теж не зовсім вірю!
— Ах так! Не вірите? Тоді знаєте що?.. Знаєте що…
— Що? Що ви хочете робити?
— А ось що! Я… полечу з ним… в той світ!
— Ви збожеволіли!
— Ні. Я вирішив!
— А якщо він не візьме вас?
— Зараз запитаю…
Не встиг Василь відкрити рота, як пролунала відповідь:
— Я згоден.
Василь зблід, обняв професора, випростався.
— Прощайте, Іване Ігнатовичу…
— Е-е, хлопче! А дипломна робота?
— Професоре! Про що ви говорите?
— Так, так! Я розумію… Але, чорт забери, чому ви один? Га?
— Іване Ігнатовичу! Я не розумію!
— Не розумієте? Так от… я теж хочу летіти… і переконатись, що я не сплю!
— А дружина, університет?..
— Послухайте, Василю… мовчіть краще! Університет знайде собі іншого викладача, а дружина…
— Іншого професора! — підхопив Василь.
— Вирішили? — почулося запитання чужинця.
Діжа і Василь здригнулися, мовчки перезирнулися, але за секунду пролунала одностайна відповідь:
— Так.
— Тоді роздягніться…
— Як? Зовсім? — зніяковів професор.
— А як же дід Данило? — схаменувся Василь. — Він же прийде сюди!
— Напишіть записку. Залиште на видному місці…
— Гаразд. Тільки я адресую не йому, а…
Професор вже нічого не чув. Він, соромливо щулячись, скинув штани, сорочку, труси і несміливо ввійшов до овального коридору.
А Василь, поклавши шматок паперу на пеньок, огризком олівця швидко-швидко виводив якісь каракулі. Закінчивши, він приколов папірець довгою шпичкою і теж хутко роздягнувся. Своє і професорське вбрання він поклав біля пенька.
Чужинець стояв біля кулі і схвально дивився на міцну постать Василя, тіло якого переливалося бронзою в промінні сонця. Очі людини Землі і космонавта зустрілися. Чужинець підбадьорливо посміхнувся. Василь востаннє озирнувся, немов хотів одним поглядом охопити і синє небо, і дерева, і килим ніжної трави з блакитними дзвіночками-квітами. Потім зайшов до прохолодного овального приміщення. Професор, ніяково затуляючись, стояв поряд.
— Сюди, — лаконічно сказав космонавт, відкриваючи вертикальні вузькі кабінки. В одну зайшов професор, у другу — Василь.
— Ще одне… останнє запитання, — озвався професор (голос у нього був якийсь заморожений). — Ми… повернемось назад… чи ні?
— Не знаю, — пролунала спокійна відповідь.
— Ага. Ясно… Дякую.
Отвір кабінки закрився. Василь відчув, як м’які, мов гумові, прозорі обійми стискують його, прилипають до всієї поверхні тіла.
— Пробач, Оксано, — прошепотів Василь. Він ще раз намагався розглядіти крізь стіни кулі обриси краєвиду, але туманна пелена застилала очі. Стало легко, легко… Могутня сила вхопила Василя, заколисала. Він ще бачив, як чужинець, роздягнувшись, увійшов до кабінки, як під ногами спалахнуло фіолетове полум’я. Ніжні музикальні акорди сколихнули, весь світ, кинули Василя в безодню.
Потім чорна безконечність поглинула все…
ІЗ ЩОДЕННИКА ОКСАНИ Г…
28 червня 1953 року.
Я вдома. Мама дуже рада. Зібрала гостей повну хату, всяких дядьків, тіток та інших родичів. Пили горілку, співали пісні та хвалили мене. А за що, не знаю. Хвалити треба матір, яка вивчила мене, хоч самій було дуже тяжко…
Тепер сиджу при світлі лампочки одна. Мама спить. Вікно відчинене. До мене долинає пісня з вулиці і гудки пароплавів з Дніпра. І ще шепотіння вітру…
І знову вчувається мені голос… милий голос того хлопця, з яким я зустрілася на пароплаві вчора. Не можу забути нашої розмови. Він дуже схвилював мене, пробудив багато несподіваних думок. Чому я не пішла вчитися на астрономічний факультет? Адже в мені давно живе, зростає любов до цієї науки.
А втім, я не зовсім так думаю. Всі ж не можуть бути космонавтами та астрономами. Та цього й не потрібно. Моя спеціальність біолога, може, потрібна не менше. І тепер, і в майбутньому…
Мене більше схвилювала не спеціальність Василя, а його ставлення до своєї справи, його запал. Такі люди — це вже діти нової епохи, плоди людяності, інтелекту і сміливої думки.
Треба написати йому листа. Але куди? Він десь там, проти Трипілля… Ну й смішний…
Зараз ляжу спати і буду мріяти… В думці буду розмовляти з ним. І сни мої будуть приємними і легкими… До побачення, друже, до побачення, Василю, на сторінках щоденника…
30 червня 1953 року.
Одіслала листа. Чи дійде? Треба вірити людям. Якщо в тобі є хороше, якщо ти сам зробиш щось, то чому те саме не зробить хтось? Чекатиму відповіді. Чи не накрутила я там чогось зайвого? Чи не сміятиметься він? Ні, не може бути…
4 липня 1953 року.
Часу для відпочинку вдосталь, поїду до Трипілля. Переїду на той бік і… знайду Василя. Чи пристойно це? Що за дурниці! Що подумає він? Якщо подумає погане, то, значить, я помилилася в ньому… А втім, геть, геть такі думки. Ось зустрінемося, будемо говорити, говорити… і знову переді мною постане чарівний світ його мрії, засяють його мужні і ласкаві очі.
Вирішено. їду, хоч відповіді від нього ще й нема…
20 липня 1953 року
Хоч минуло вже більше двох тижнів, я не бралася за щоденник. Трапилося неймовірне, несподіване. А втім, зберуся з думками, згадаю все спочатку…
П’ятого липня я зійшла з пароплава в Трипіллі. Там мене перевезли на лівий берег. Я пішла понад вузьким рукавом, ледве помітною стежечкою, що вилася поміж лозами і травами. Було жарко, і я викупалася на піщаній косі. Тут я й зустрілася з дідом Данилом. Він їхав на старенькій моторці, зупинився біля мене і запитав, хто я і звідки. Я розказала йому, що шукаю студента з Києва, який живе десь тут, на березі, а де — точно не знаю.
Тоді цей милий дідок хитро усміхнувся і сказав, що зарадить моєму горю. Я сіла до нього в човен. По дорозі дід розповів мені, що Василь живе якраз в нього, що він одержав листа від мене і що оце сьогодні він відвозив відповідь на пошту.
Дивно! Збіг обставин? Але ще дивніше було попереду.
Не встигли ми під’їхати до хатинки, де жив старий куговщик, як з берега до води вистрибом підбіг білявий хлопчина і, шалено махаючи руками, заволав:
— Діду, скоріше! Діду, ой скоріше!..
Моторка причалила. Дід стурбовано кинувся до хлопчини.
— Що таке, Льонько? Нещастя?
— Та ні! — репетував хлопчик. — Василь і професор ждуть вас біля кулі! Вже давно!
— Біля якої кулі? — розгубився дід. Я теж нічого не розуміла.
— У лісі впало щось велике і кругле. З неба. Я перший побачив. Так ми побігли туди. А Василь з професором ходили, ходили кругом тієї штуки і загадали, щоб я привів вас. Казали, телеграму в Київ треба дати…
Дід розвів руками, поглянув на мене.
— Біс його зна, що він меле. Якась куля… Ну та робити нічого. Треба йти. Веди. А ти, дівчинко, посидь отут, в холодочку.
Але я не згодилася сидіти. Мені хотілося подивитися, що могло зацікавити Василя і професора.
Хлопчик привів нас до посадки. Але ніякої кулі на галявині ми не побачили. Людей теж не було. Льонька мало не плакав з досади.
— Я вам точно кажу, ось тут стояла та штука. Он бачите — навіть попалене все.
Справді, трава і земля були присмалені. Дід не знав, що й подумати. Нарешті, він назирив біля пенька одежу і якийсь папірець.
— Дівчино, — вдарив він об поли.
