Стріла часу - Бердник Олесь
Тут нібито протиріччя. Але він пояснив нам, що ті тисячоліття він провів у інших світах, вивчаючи тамтешню цивілізацію.
Все, що розповідав чужинець, було дуже й дуже складне. Тому я частково не сприймав те, що він говорив, натомість знову й знову милувався формами чарівних будівель.
Правду кажучи, я не зміг би ні намалювати хоч приблизно тих споруд, ні описати їх. Це було щось поза буденним, звичайним сприйманням. Я бачив гармонійне, м’яке сплетіння ледве вловимих ліній, які бурхливо… так, так, саме бурхливо охоплювали свідомість і несли її на крилах уяви в царство дивної мрії. Як пояснити вам таке відчуття?
Це можна порівняти хіба з морською хвилею під час бурі. Бачиш її форму, колір, заглядаєш в прозору глибінь, милуєшся міріадами бризок, що райдугою горять проти сонця, але не можеш охопити її, як щось ціле.
Я ніяк не міг збагнути, як можна створити такі споруди і з допомогою чого. Професор теж не відводив погляду од велетенського купола, що мінився мільйонами відтінків барв, ніби грав якусь чарівну симфонію променів.
Отямившись, ми запитали космонавта, хто і як будував ці архітектурні шедеври.
Космонавт здивовано поглянув на нас, ніби не міг збагнути, чого ми хочемо.
— Цей метод у нас вважається уже застарілим. Тепер будують набагато швидше і ефективніше. Художник-архітектор одержує замовлення побудувати необхідну споруду, йому надають потрібні автомати, матеріали. У всякого художника є свої мрії, задуми, видіння. Наймиліші мрії він втілює в реальні споруди…
— Як саме? — не стерпів я.
— Через ланцюг проміжних кібернетичних апаратів, — відповів космонавт. — Невже ви не розумієте? Ну, може, у вас використовують машини для трансформування слабких м’язових зусиль в набагато сильніші?..
— Маніпулятори, — шепнув професор.
Я сказав, що на Землі щось подібне є, але тільки на початку свого розвитку.
— Саме на такому принципі проводиться у нас будівництво, — вів далі космонавт. — Думки архітектора чи конструктора перетворюються в енергетичні сигнали, а згідно тих сигналів автомати роблять все, що задумано. Ясно й просто…
— Хм, — озвався професор. — Для них це ясно й просто. А в нас голова обертом іде…
Я згодився з ним і попросив космонавта, щоб він розповів нам про свою планету, про її людей, про їх життя і роботу. А перед тим щоб він назвав своє ім’я, бо якось негарно говорити з людиною і не знати, як до неї звертатися.
У відповідь ми почули якусь плутанину. Апарат-перекладач явно не знав, як передати нашими звуками ім’я чужинця. Космонавт занепокоєно нахмурився. На ніжно-фіолетовому обличчі поповзли сірі плями, глибокі очі потемніли. Я всім єством своїм відчував напружену роботу колосального мозку чужинця. Він напевне намагався збагнути, як спростити своє ім’я, щоб воно стало доступним нашому сприйманню. Нарешті в погляді його з’явився вираз задоволення.
— Я знаю, — почулася відповідь. — Це буде приблизно значити Народжений Небом. А тепер підійдіть сюди, я познайомлю вас з нашою системою і розповім про історію нашої раси…
РОЗПОВІДЬ НАРОДЖЕНОГО НЕБОМ
В стіні будівлі відкрився темний отвір. Він розширювався, охоплюючи всю верхню половину сфери. Мені стало моторошно. Створювалося враження, ніби ми стоїмо на якомусь диску, а навкруги нічого нема, крім безконечної пустелі Космосу. Над нами горіли яскраві зірки кулястого скупчення. За ними розкинулася на чверть неба гігантська зоряна спіраль — безумовно, галактика, схожа на нашу власну. Прямо перед нами простір чорнів бездонним проваллям. Там я не бачив жодної зірки, жодної туманності.
Народжений Небом перехопив мій здивований погляд і показав рукою в той бік.
— Не дивуйтеся. Ми на краю Космосу.
— Що він говорить? — здвигнув плечима професор. — На краю Космосу? Гм… У нас теж колись говорили про край світу, але то було в часи зародження культури…
Народжений Небом відчув іронію в тоні Івана Ігнатовича, легка посмішка освітила його очі. З отвору автомата-перекладача полинули слова:
— Поняття "край Космосу" умовне. Космосом наша наука називає таку частину матеріального світу, створіннями якої являємось ми і яка доступна для вивчення, для проникнення в неї…
— Хіба можливе існування, недоступне для вивчення? — насторожено запитав Діжа.
Народжений Небом добродушно усміхнувся.
— Мабуть, на вашій планеті уявлення про безконечність ще примітивні. Наша наука досить глибоко проникла в неї, але ще досі вважає, що стоїть лише на початку шляху. Коли ми прибудемо в наш науковий центр, я відшукаю в архіві такі матеріали, які могли б пояснити вам мою думку. А перше підтвердження, будь ласка, перед нами. Там — Антикосмос, ми там не бачимо нічого.
— Антикосмос? — здивувався я. — Антисвіт… Ми вже говоримо про це на Землі. Але наші вчені вважають, що антисвіт можна бачити. Адже кванти променів однакові скрізь?..
Народжений Небом з жалем поглянув на мене і знову терпляче почав пояснювати:
— Ви, очевидно, маєте на увазі світ негативних енергій. Той світ теж існує, але не в наших координатах. А цей Антисвіт — могутні центри конденсованої енергії в нейтральному стані. Ми давно намагаємося проникнути туди, але безуспішно. Тисячі людей віддали життя для цього — і все дарма. Нашу Метагалактику від Антисвіту відділяють могутні поля — результат взаємодії двох субстанцій буття. Апарати, які спрямовувались туди, або повертають убік по крутій спіралі, прямуючи вздовж викривленого простору, або, пробиваючи сферу Космосу, назавжди зникають з нашого світу. Проте безперервний поєдинок з Антикосмосом дозволив нам відкрити дивовижні таємниці матерії, часу і простору. Ви самі бачили, як ми легко подолали відстань у мільярди світлових років.
— Мільярди світлових років! — аж захлинувся професор. — Невже в таку далину заніс нас бісів апарат? Яким же чином? І скільки ми летіли? Якщо по відносному часу, то на Землі, мабуть, вже минуло теж біля мільярда років!..
— Ні! Такі апарати, на яких залітали в інші галактики, використовуючи парадокс часу, були в нас давно, — заперечив космонавт. — Вони не виправдовували себе, бо дослідники Космосу поверталися додому через тисячоліття, коли їх дослідження вже були застарілі і непотрібні. А тепер ми використовуємо анігіляцію між часом і античасом. Це дозволяє майже виключити час польоту. Намічається курс, включається реакція, і апарат ковзається поміж потоками часу і античасу. Він починає взаємодіяти з простором, тобто стає реальністю, тільки в наміченому місці.
— Містика якась, — сказав Іван Ігнатович.
— Для нас ні, — відповів Народжений Небом. — У нас взагалі давно забули такі поняття, як ви тільки що назвали. Треба довго пригадувати, щоб зрозуміти, що воно означає. Ну а тепер досить, я бачу, що ви втомилися. Докладніше потім. Краще послухайте про історію нашої раси…
Над нами знову заграв купол станції, в обличчя пахнув легкий вітерець. Народжений Небом увімкнув якийсь апарат. Невидимі пестливі руки підхопили нас, підтримуючи в повітрі в напівлежачому положенні. Це було до речі, бо нам уже надокучило стояти, а стільців ми ніде не бачили.
Народжений Небом заплющив очі, склав руки на грудях. З отвору автомата-перекладача пролунали тихі звуки. Затамувавши подих, слухали ми дивовижну розповідь про бурхливий розвиток чужої далекої цивілізації.
— Сто тисяч років тому біля невеликої голубої зірки, ім’я якої, за вашими поняттями, означатиме Великий Покровитель, на планеті Осяйній у житті людської раси почався історичний період. Збереглися записи того часу, визначні пам’ятники культури, руїни будівель. Швидко минув період перших примітивних машин, які працювали з допомогою водяної пари або згоряння органічного пального. Та ось наступила ера електрики і атомного ядра. Соціальний хаос минав, сила і розум примусили деякі авантюристичні групи відмовитися від політики розколу і ненависті. Всі сили були кинуті на подолання природи, на вивчення Космосу. Наступила ера Великого Достатку.
Ми знайшли багато сусідніх цивілізацій в недалеких системах, поєднали з ними свої сили і можливості, сягнувши швидкісними кораблями навіть до інших галактик. Але разом з достатком прийшла і невідома нашим предкам небезпека. Вона зветься перенасиченням. Ви, певне, не розумієте, про що я кажу? Поясню якомога простіше…
Всяку посудину не можна наповнювати безкінечно. Людина теж до певної міри посудина. Вона головна вітка еволюційного розвитку тваринного світу. Але кожна вітка має свій закономірний кінець. Ви знаєте про біологічні тупики? Вони свідчать про зашкарублість матерії. Людина в будь-якому світі обов’язково прийде до біологічного тупика, як і всі її нерозумні предки і родичі. Ви дивуєтесь? Все дуже просто… Людина одержує від предків важкий і примітивний травний апарат, який відбирає в неї майже всю енергію думки і діяльності. З одного боку витрата енергії на здобуття їжі, з другого боку — витрата енергії на засвоєння тієї їжі. Доки триває такий стан речей, людина лишатиметься на певному обмеженому рівні розвитку, дуже повільно посуватиметься вперед і, зрештою, дійде до інтелектуальної кризи.
Так сталося у нас, на планеті Осяйній. Мозок — біологічна основа інтелекту — розвивався повільніше, ніж Знання. А потік Науки зростав так бурхливо, що став привілеєм десятків людей. Більшість уже була неспроможною сприймати неймовірні досягнення Розуму. Наступило велике протиріччя — протиріччя між бажанням і можливістю.
І тоді була здійснена найбільша революція — революція духу і тіла. її ініціатором був великий учений Вогняний Смерч. Правда, дивне ім’я? Воно, між іншим, дуже пасувало до всієї його діяльності. Отже, він розпочав нечувану дискусію з участю всього населення планети. Це була дискусія про смисл подальшого буття Людини, про шляхи її розвитку. Вогняний Смерч висунув свій радикальний проект, в передмові до якого було коротко і ясно сказано:
"Людина в такому вигляді, як тепер, вичерпала себе. Всяка еволюційна лінія має логічний кінець, бо органічна матерія може бути пластичною тільки до певної міри. Задовольнятися лише достатком, тягти в Космос спадщину від тварин — грубу, біологічну машину живлення — безглуздя. Гряде Велика Революція. Якщо ми знехтуємо її — постане реальна небезпека виродження інтелекту. Але, на щастя, людина має Розум, здатний усвідомлювати будь-яку небезпеку і втручатися в хід природних, одвічних процесів.
