Стріла часу - Бердник Олесь
Недалеко від лісу, на мілині, бовталися у воді дивні тварини. Здалека вони були схожі на клубки щетини. Чулося задоволене гарчання, радісний вереск малечі.
Народжений Небом завмер.
Я побачив, як піднялася в повітря чорна рука. Блиснув блакитний циліндр. Вуха різонув різкий посвист. Тварини на березі сполошилися, з вереском кинулися врозтіч. На мілині залишився лежати непорушний клубок щетини.
Народжений Небом підвівся і спокійно попрямував до озера. Але не встигли ми пройти десяти кроків, як трапилося щось несподіване. З гущавини фіолетових чагарів метнулося довге чорне тіло і з грізним риком стрибнуло прямо на космонавта. Професор присів від жаху, я скрикнув від несподіванки.
Народжений Небом упав під тягарем звіра. Голубий циліндр відкотився вбік. Я бачив, як відкрилася червона паща і жовті зуби страховиська вхопили за руку космонавта, якою він захищав своє обличчя. Тканина, мабуть, не піддавалася зусиллям хижака, бо я почув жахливе злобне ричання.
"Загине наш господар!" — майнула болюча думка в моїй свідомості. Тканина довго навряд чи витримає. Я зацьковано озирнувся навколо. В око впала велика чорна палиця, мабуть сУха гілка з якогось дерева. Підкоряючись пориву почуття, я схопив той дрюк і, люто скрикнувши, вдарив ним тварину по голові.
Страховище завило, підскочило вгору, перекрутилося на місці і кинулося на мене. Я відчув страшний удар в груди, бачив перекошене жахом обличчя професора, почув якийсь свист. Потім в очах потемніло, і я знепритомнів.
Не знаю, скільки я лежав, але коли опритомнів, то Великий Покровитель не змінив свого місця на небі. В грудях пекло, на щоці відчувалося щось гаряче. Я поворушився. Хтось допоміг мені звестися на ноги. Поряд зі мною стояли Народжений Небом і професор.
— Проклята тварина обідрала вам усю щоку, — тривожно сказав Іван Ігнатович. — Господаря нашого теж покалічила. Він якось доповз до апарата, відчинив його, і… знаєте — не повірив би, якби сам не бачив, — через хвилину був уже зовсім здоровий. А потім він приклав вам до щоки якийсь пластир (каже, що це штучна жива тканина), і тепер я не бачу на вашому обличчі жодного пошкодження…
Я полапав свою щоку. Справді, там нічого не змінилося. Тільки ще пекло, ніби від кропиви. Я повернувся до Народженого Небом, мовчки гаряче потиснув йому руку. Його очі сповнилися якимось внутрішнім теплом, радісно засяяли.
— Мені, завдячувати нічого, — почувся його голос. — Для нашої медицини — це дрібниці. А ось перед вами я у великому боргу дружби!
Я зніяковів, хотів заперечити, але Народжений Небом перебив мене.
— Я кажу те, що було. Ви врятували мене від смерті. Хто б знайшов мене або вас у диких лісах покинутої планети? Мій молодий друже з далекої планети, я не забуду ніколи вашої послуги.
Ми мовчали, зворушені його чулою, ніжною душею. Народжений Небом підійшов до трупа чорного хижака, суворо поглянув на нього. Потім похитав головою.
— Така нікчемна тварина, згусток м’язів, дикості і злоби — і раптом несе смерть людині. Ні, це неймовірно, недопустимо…
Потім його очі вдячно подивилися на мене, заглянули в глибину моєї душі.
— Я не боюся вмерти. Ніхто з людей нашої раси не боїться смерті. Але я не закінчив свого шляху…
— Якого шляху? — не стерпів професор.
— Життєвого, — відповів космонавт. — Кожна людина ставить перед собою мету. У мене вона теж є. Я говорив вам, що шукав серед Космосу цивілізацію, вищу від нашої.
— Ну і як? Успішно?
— Так. Я зустрів такий розвиток. Але мені довелося побачити форми, далекі від нашого шляху і мало зрозумілі. Та про це потім. Я хочу сказати, що вмерти можна тоді, коли виконав внутрішнє завдання.
Слабість від пережитої пригоди давалася взнаки: я ледве стояв на ногах. Народжений Небом помітив це і різко обірвав розмову. Він вказав на апарат, підхопив мене за руку.
— Досить розмов. Вам обом треба поїсти. Заберемо вбиту тварину. Вона лежить на березі.
— А як же ми будемо її їсти? — запитав професор. — Вогню у нас нема. М’ясо треба засмажити.
Народжений Небом заклопотано поглянув на нього.
— У нас тепер не використовують старовинний вогонь. Я бачив його тільки в давніх хроніках, а також на інших планетах. Але… я знаю, що робити. Сідайте в апарат, беріть тварину. Ми полетимо до Храму Великої Революції. Там знайдемо вогонь…
ХРАМ ВЕЛИКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
Професор і Народжений Небом попрямували до озера, а я тим часом оглянув убитого хижака. Тварина чимось скидалася на кенгуру і разом з тим на пантеру. Шкура її була гладенькою, без шерсті. На масивній шиї сиділа велика плесковата голова з довжелезними щелепами. Тулуб був гадючий, Довгий і рухливий. Він закінчувався товстими лапами з велетенськими кігтями. Хвоста тварина не мала. Такого звіра могла створити і природа Землі, але в кожній деталі будови хижака я бачив, що це породження чужого світу, далеке від нашої еволюції.
Незабаром повернувся космонавт з Іваном Ігнатовичем. Вони принесли здобич. Це була восьминога травоїдна тварина, схожа на борсука, вся заросла довжелезною шерстю. Народжений Небом сказав, що ці тварини, під назвою Тихий Крок, страшенно швидко розмножуються, і тому ще збереглися, незважаючи на те, що хижаки нещадно поїдають їх. Здобич поклали в машину, і ми вирушили в дорогу.
Апарат піднявся над лісом і взяв курс до гірського хребта. Внизу миготіли масиви джунглів, ряди невеликих озер, голубі звиви повноводих річок. На берегах подекуди можна було помітити руїни великих міст, залишки широких вулиць, доріг, велетенські башти і естакади.
Професор важко зітхнув, покрутив головою.
— Таку планету залишили. Варвари. Летіти кудись у небесну пустелю, коли тут така краса…
Я штовхнув його під бік, кивнув на Народженого Небом.
— Негарно. Ви ж ображаєте їх. Що ми можемо сказати про їх смаки, прагнення і мету життя? Ви ж чули розповіді нашого господаря — у них немає майже нічого, що відповідало б нашим ідеалам…
— А ви знаєте, Василю, я оце лечу і думаю… сниться нам оця чортівня чи наяву привиділося? Так хочеться прокинутись і опинитися на березі Дніпра…
— І сперечатися зі мною про життя на інших планетах! — підхопив я. — До речі, наша суперечка вирішена, професоре? Як ви вважаєте?
Іван Ігнатович сердито зиркнув на мене, засопів.
— Тепер не час жартувати, юначе. Ну ви праві, ну радійте! Але ж треба подумати, що робити далі… Новий світ — це прекрасно, але ніхто так і не дізнається про наш політ.
— А записка?
— Що записка! Скажуть, божевільні викрутаси або ще, чого доброго, шпигунами вважатимуть… Н-да, історія!..
Я не зовсім погоджувався з професором, хоч і мріяв потайки про повернення. Вже одна можливість бачити неймовірні досягнення інших істот, проникнути в дивовижні таємниці далеких світів оплачувала повністю ймовірність загибелі. Вмерти не страшно було. Шкода тільки гинути марно, не зробивши для свого народу щось корисне, не пройшовши до кінця наміченого шляху.
Проте, скажу щиросердо, незважаючи на похмурі думки, я був спокійний. Якесь невідоме, таємне почуття говорило мені, що я не пропаду в безмірній далині Всесвіту, що я ще житиму на рідній Землі і побачу… вас, Оксано…
Саме тому я облишив розмову, тим більше, що Народжений Небом зацікавився нашою суперечкою. Ми не хотіли прямо сказати йому про її суть. Адже він ще на Землі сказав нам, що не гарантує повернення. Професор викручувався, плів щось про залишену планету, та по виразу обличчя космонавта я бачив, що він усе зрозумів.
Розмова скоро забулася. Внизу з’явилося широке плато, оточене з одного боку лісами, а з другого — морем чи океаном. Апарат різко пішов униз і сів посередині плато. Отвори відчинилися, я вийшов на свіже повітря і… а тут, Оксано, я не можу підібрати слова… Я побачив перед собою таке видовище, що перевершувало всяку фантазію, всяку казку чи вигадку. І тільки тут я трохи зрозумів, що перехід цих людей з планети у Космос закономірний, як була закономірною еволюція, що привела до виникнення мислячої істоти з тварини…
Постарайтесь уявити собі незвичайну картину, якщо бліді слова можуть щось передати. З гігантських джунглів криваво-чорного забарвлення, з пластів темного базальту виростала титанічна, неймовірно велика споруда багатокілометрової висоти. Вона мала прямокутну основу похмурого, чорного кольору, що зливався з фарбами плато і лісу, вона була ніби породженням цієї дикості і первозданної природи. На тій могутній основі здіймався кривавий купол, а далі споруда зметнулася в незміряну височінь стрімкими, сміливими, сильними лініями, які губилися в синій імлі. Починаючи від кривавого, кольори світлішали, набували м’яких приємних тонів, поступово переходячи через безліч відтінків до ніжно-блакитного, небесного. Не знаю, зможете ви це уявити з моїх слів, але я чітко і ясно бачив, розумів, сприймав глибиною всього мого єства весь шлях розвитку людей планети Осяйної від тварин до завойовників ворожих стихій Космосу.
На очах професора я помітив сльози. Значить, цей молодий старик, цей "консервований Морж" теж розчулився, пройняло і його скептичну душу. Він довго стояв непорушно, потім звично сіпнув себе за вухо.
— Нема слів… Мовчу… Колосально! Людське творіння може говорити без слів. Я схиляюся перед генієм цих будівників.
Народжений Небом бачив, який ефект, викликала дивовижна споруда. В його очах майнули вогники радості і задоволення.
— Храм Великої Революції, — пояснив він. — Побудований перед переселенням в Космос. Ходімо всередину, там ми знайдемо те, що потрібно.
— Вогонь? — здивувався я.
— Так. Чому це вас дивує? В залах Храму є дуже красномовні експонати. Виставка наглядно показує, від якого тягаря звільнив людей Вогняний Смерч. Там є всі атрибути древньої кухні, які тепер, після переходу на іншу основу харчування, стали непотрібними. А раніше вони відбирали в людей дев’яносто відсотків усіх економічних зусиль. Раніше людина жила, щоб створювати собі їжу, і їла, щоб жити, а тепер вона живе для того, щоб розкривати своїм невгамовним Розумом усе нові й нові тайни Буття.
— Добре, що хоч виставка така є, — підморгнув мені професор. — А то довелося б їсти сире м’ясо серед такої високої цивілізації…
Ми залишили апарат на плато і рушили до Храму Великої Революції. Великий Покровитель сідав за край океану, кидаючи на хвилі фіолетово-багряну доріжку.
