Стріла часу - Бердник Олесь
Потім залишилася одна мікроістота, схожа на амебу. Вона видовжилася, тоншала посередині і врешті розпалася на дві частини. Ті дві частини зростали, а потім знову розпалися на дочірні істоти. Так повторилося кілька разів.
Я здивувався. Що б це могло значити? Яке відкриття в тому, що мікроорганізми розмножуються, розпадаючись на дві частини. Це знає у нас кожний школяр. Я сказав про це професору. Але той, на мій подив, відмахнувся, захоплено спостерігаючи процес ускладнення первинних істот.
— Василю, це дуже цікаво, — вигукнув Іван Ігнатович. — Здається, я зрозумів… Тут проводиться така думка. Одноклітинні організми практично безсмертні. Вони розпадаються на частини без кінця, і жодна з тих частин не вмирає, якщо її ніхто не з’їсть. Адже вірно?
— Ну так, — згодився я. — А далі що? Це нам відомо…
— Ех, ви, ентузіаст! А ще мене обвинувачуєте в консерватизмі! Дивіться далі. Бачите, там уже утворюються багатоклітинні колонії організмів. Це вже перші складні мікроскопічні тварини. Бачите, вони вмирають! Жодна з клітин, які складають їх, не залишається жити! Даючи індивідуальність усьому організму, клітини втрачають свою індивідуальність. О, дивіться! Вони не мають можливості звільнитися від продуктів розкладу. Це і є причиною старості, а потім смерті… Чорт забери, дуже цікаво!
Справді, Оксано, це було досить цікаво. Я не хочу детально повторювати все, що ми бачили в циліндрі, тим більше, що я не зовсім ясно усвідомив бачене, але своєрідний фільм розповідав, як на далекій планеті Осяйній десятки тисяч років тому люди працювали над проблемою довголіття і повернення молодості. В основному все зводилося до того, щоб допомогти організму позбавитись "баласту", який поступово, рік за роком, накопичується в клітинах…
Другий циліндр більше зацікавив мене. Там розповідалося про перші космічні польоти астронавтів Осяйної, про конструкції досить складнях ядерних гравітаційних двигунів для міжпланетних кораблів. Ви знаєте, що я готував дипломну роботу якраз на тему ракетного палива, а тому й зрадів, ЩО Народжений Небом залишив нам такий цінний подарунок.
Оглянувши фільми, ми вирішили розвідати околиці. Треба було якось вибиратися з корабля.
— По-моєму, люк відчиняється автоматично, — сказав професор. — Давайте спробуємо…
Я згодився. Ми підійшли до кінця коридору. Справді, стіни сфери безшумно розійшлися. В лице нам дихнуло сухе морозне повітря, яскрава біла пелена снігу засліпила очі. Навколо громадилися вершини високих гір, внизу, в долинах, пливли череди хмар.
Ми переглянулися. Стало ясно, що корабель приземлився високо в горах. Що робити? Де знайти людей?
Професор почухав потилицю, оглянув свої ноги.
— Ясна річ, нам треба спуститися вниз! Але як? Без черевиків далеко не зайдеш…
Справді, ступати по камінню було боляче, бо наші "комбінезони", хоч і захищали від холоду, були дуже тоненькими і еластичними.
— Вибору в нас нема, — рішуче сказав я. — Ми не маємо ні їжі, ні взуття. Крім оцих циліндрів, забрати нічого. Треба негайно спуститися в долину і розшукати якесь поселення. А потім з допомогою людей повернемось до апарата.
Ну, а що трапилося далі, то… може, не варто й розповідати. Адже, люба Оксано, я обіцяв розказати вам про далеку планету. А те, що ми пережили, блукаючи по горах, можна прочитати в будь-яких записках альпіністів чи мандрівників.
Правда, нам не зовсім пощастило. По дорозі, спускаючись до перевалу, ми потрапили в сніговий буран, ледь-ледь не впали в прірву і зупинилися на широкому, вирубаному в скелі шляху. Далі йти було несила, і ми прилягли. Там нас і занесло снігом…
Опритомніли ми в лікарні. Виявилося, що нас підібрали китайці — члени геологічної експедиції. Апарат наш приземлився в Гімалаях, недалеко від кордону з Непалом. Ми відразу запитали про циліндри. Але китайці ніяких циліндрів не бачили. Напевне, ми загубили їх у тій хуртовині. Іншопланетні "комбінезони" вони теж викинули, коли переодягали нас. Коротко кажучи, нас вважали якимись божевільними, що втратили глузд після катастрофи. Проте вимогу відправити нас на Батьківщину виконали негайно.
Прибувши в Київ, ми зайшли в органи безпеки. Там в архіві була знайдена старезна справа про дивний випадок над Дніпром, коли зникли професор Діжа і молодий студент Горовий. Там є й твої свідчення, Оксано…
Літній, сивий полковник вислухав нашу розповідь, захоплювався, цмокав. Він навіть заздрив нам. Після кількагодинної бесіди він сказав:
— Все це досить дивно… але тепер, коли почалися міжпланетні польоти… Я думаю, це цілком ймовірно. Зверніться до Академії, хай вони вирішують, що робити далі… Бажаю успіху!
Ми зупинилися тут, у готелі. Засідання Вченої Ради Академії призначене на завтра. Два дні я розшукував вас через довідкове бюро, і випадково дізнався, що ви тепер відпочиваєте в Гребенях після польоту на Марс… Я дав картограму… і ось, ви тут…
Оце й усе, Оксано… Пам’ятаєте вірш, який я читав вам тоді, на пароплаві? Про кохану з іншого світу? Життя посміялося з химерних мрій. В інших світах я знайшов не кохання, а взірець чужого, дивовижного життя… а кохання залишилося тут… на рідній Землі. І я назавжди втратив його… Дивне почуття тісниться в моїх грудях. Мені радісно і боляче… Радісно тому, що навіть на кордони неосяжного Космосу світить рідне серце… що й у мороці простору можна знайти шляхи для повернення… і боляче, що нас розділила глибока прірва часу… Чи зможе людина колись подолати її? Хто скаже про це?..
Частина третя
Перші кроки
СОЛОМОНОВЕ РІШЕННЯ ВЧЕНОЇ РАДИ
Президент Академії, ніби вибачаючись, винувато оглянув присутніх вчених, ніяково усміхнувся і сказав:
— Відповідні органи попросили мене зібрати це засідання, щоб перевірити наукову вірогідність одної чудернацької пригоди. Річ у тім, що недавно в Києві з’явилося двоє людей, яких дехто з вас повинен би знати. Двадцять п’ять років тому при дивних обставинах зникли професор астрономії Діжа і студент Горовий…
— Я пам’ятаю, — почувся голос серед учених.
— Я теж!..
— Ну от і чудово. Люди, які з’явилися тепер, твердять, що вони і є Діжа і Горовий.
— Що ж тут дивного? — пролунало запитання.
— Дивне те, що їх нібито не було на Землі весь цей час. Вони запевняють, що побували в іншому світі, навіть в іншій, дуже далекій галактичній системі…
По рядах вчених покотився гомін здивування, почулися іронічні вигуки.
— Шарлатанство!
— Може, якісь шизофреніки?
— Цікаво почути їх!
— Для таких дурниць збирати Вчену Раду! Знову пролунав голос президента:
— Товариші, треба тверезо обсудити цю подію. Хай ці "космонавти" зайдуть, ми їх послухаємо.
Президент увімкнув телевізофон на столі, тихо сказав:
— Вчена Рада чекає товаришів Діжу і Горового.
У залі запанувала тиша. Всі як один обернулися до дверей.
Двері залу засідань розчинилися. На порозі з’явилися дві постаті. В спину їм з коридору світив сонячний промінь, і тому облич не було видно. Постаті на мить затрималися при вході, а потім рішуче підійшли до столу президії. Кілька вчених підвелися з своїх місць.
— Хто ви? — пролунало запитання президента.
Наперед виступив широкоплечий, високий хлопець з буйним русявим чубом. Його сірі очі блиснули прихованим усміхом.
— Я — Василь Горовий. Колишній студент Київського університету. А це — професор астрономії Іван Ігнатович Діжа…
— Оце так професор! — вигукнув хтось здивовано.
Почувся сміх. Президент нервово потер долоні, різко встав, підняв руку.
— Спокійно, товариші. — Потім, повернувшись до новоприбулих, сказав: — Що ви Горовий, ми можемо повірити. Я трохи пам’ятаю вас… Але Діжа — мій колега. Я в той час працював завкафедрою математики. Я бачу перед собою юнака…
— І все-таки я Діжа! — сердито озвався Іван Ігнатович.
— Може, й Діжа, та не та, — пожартував сивий щупленький дідок — професор біології.
— Ну, це ти, Грицько, вже занадто! — огризнувся Іван Ігнатович.
Дідок з несподіванки закашлявся, ображено знизав плечима.
— Ви погано виховані, юначе! Я вам не Грицько, а Григорій Тимофійович!
— Раніше ти цього не говорив!..
Президент роздратовано натиснув кнопку. Пролунав дзвінок.
— Товариші! Засідання перетворюється у фарс. Товаришу Діжа! Може, ви син Івана Ігнатовича, професора астрономії?
— Що за дурниці! Я ніколи не мав сина!
— Та не ви, а Іван Ігнатович Діжа, професор!
— Я й є Діжа, професор.
У залі засміялися.
Іван Ігнатович розгублено розвів руками:
— Товариші! Мені трохи дивно, що мене не визнають. Я бачу тут кількох учених, котрі раніше були моїми учнями. Адже ви Сергій Руденко? Чи не так?
Товстий огрядний вчений заворушився, на його добродушному обличчі заграла ніякова посмішка.
— Гм, гм. Ви вгадали. Я — Сергій Руденко. Але ж знати мене не дуже мудра штука.
Діжа розсердився, по його худорлявому обличчю поповзли червоні плями. Він смикнув себе за вухо і роздратовано вигукнув:
— Колись ви мене дражнили "консервованим Моржем". Але ви, я бачу, ще більші консерватори. Нам треба доводити, що ми не верблюди. Я міг би навести багато прикладів, які наочно ствердять, що я професор астрономії. Сподіваюсь, рівень знань юнака і старого вченого неоднаковий?! Так перевірте мене!..
— Дозвольте мені! — почувся дзвінкий голос від дверей. Потім між стільцями пройшла висока, струнка жінка. Сивіючі коси її були заплетені короною навколо голови. Біля повних вуст залягла глибока скорботна риска.
— Оксано Іванівно? — здивувався президент. — Яким чином ви сюди?
Зібрання вчених схвальним гомоном привітало відомого астробіолога. Вона поклонилася всім разом, посміхнулася до Василя і сказала:
— Вибачте, що я втрутилася в суперечку, хоч і не була запрошена сюди. Ця справа безпосередньо зв’язана зі мною.
Президент насторожився, брови його здивовано піднялися.
— Як це зрозуміти?
— Дуже просто. Чверть століття тому я познайомилася з Василем Горовим. Ось він перед вами. Не дивуйтеся. Він відпочивав на березі Дніпра. Там же був і професор Діжа. Я приїхала туди в гості, але їх уже не було. Горовий залишив мені записку…
Оксана розгорнула невеликий пожовклий папірець, почала читати. Василь стиснув кулаки. Ось воно, минуле! Вертається юність, воскресає ледь вловимими тінями, звучить у тремтячому голосі сивої жінки.
Затамувавши подих, слухали вчені. Оксана підвела обличчя, сердито зиркнула на президента.
— Ці двоє людей прийшли сюди не для того, щоб ви встановили їх особу, а щоб розповісти про подорож в інший світ.
